Мабуть, писав роман. А надвір виходив іноді лише для прогулянки або за покупками. Вів просте, скромне життя. Чогось незрозумілого за ним не помічалося. Усікава ніяк не міг і подумати, що через якісь обставини Тенґо брав участь у таємній змові, спрямованій на вбивство людини.
Взагалі Усікава відчував особисту прихильність до Тенґо, безпретензійного, щирого юнака із сильним почуттям самостійності й незалежності від людей. Як часто трапляється у людей високої статури, Тенґо не був спритним, схильним діяти тишком-нишком і хитрувати. Належав до людей, які йдуть прямо, якщо вже щось вирішили. В ролі юриста або брокера фондової біржі він, напевне, не досягнув би великого успіху. Відразу хтось підставив би йому ногу, і в критичний момент він зазнав би краху. А от як учитель математики й письменник він якось давав собі раду. Не дуже товариський і не красномовний, він подобався деяким жінкам. Коротко кажучи, Тенґо був явною протилежністю Усікаві.
— А от про Аомаме Усікаві майже нічого не було відомо. Він знав тільки, що вона народилася в сім'ї палких членів "Братства свідків" й що змалечку мати брала її з собою, коли навертала людей у свою віру. А навчаючись у п'ятому класі початкової школи, зреклася віри й опинилася в домі родичів, що мешкали в столичному районі Адаті. Очевидно, більше не могла терпіти. На щастя, наділена добрими фізичними здібностями, вона стала сильним гравцем софтбольної команди в середній школі. І тим самим привернула до себе увагу людей. Завдяки цьому, отримавши стипендію, змогла вступити до університету фізичної культури. Ось такі факти зібрав Усікава. Однак він нічогісінько не знав про те, який в Аомаме характер, яке мислення, які сильні й слабкі сторони та яке її особисте життя. Мав на руках лише низку документів, що стосувалися її біографії.
А проте, вкладаючи в голову біографічні дані про Тенґо й Аомаме, Усікава збагнув, що в них є чимало спільного. Насамперед те, що в дитячому віці вони не зазнали щастя. Мати водила Аомаме із собою вулицями міста, коли поширювала їхню віру. Переходила з одного дому до іншого й натискала кнопку дзвінка на дверях. Усі діти членів "Братства свідків" мусили допомагати своїм матерям. А батько Тенґо працював збирачем абонентної плати "NHK". І також ходив від одних дверей до інших. Як і мати із "Братства свідків", напевне, брав із собою сина? Мабуть. Зрештою, якби Усікава був його батьком, то робив би так само. Разом з дитиною збір плати зростав, а крім того, не треба було платити комусь за її догляд. Одним пострілом він убивав двох зайців. Але, напевне, це не приносило Тенґо радості. А може, малим Тенґо й Аомаме довелось зустрічатися на вулицях Ітікави.
І Тенґо, й Аомаме, отримавши спортивну стипендію, старалися якомога далі відійти від батьків. Обоє справді стали здібними спортсменами. Мабуть, природа наділила 'їх такими нахилами. Та й становище складалося так, що вони мусили бути здібними. Стати визнаним спортсменом і досягти великих успіхів — це був майже єдиний засіб здобути незалежність. Дорогоцінний квиток для самозбереження. Вони обоє думали й ставилися до світу по-іншому, ніж їхні звичайні десятирічні однолітки.
Як добре поміркувати, то становище Усікави також було схожим. Народившись у заможній сім'ї, він не потребував стипендії й завжди мав гроші на дрібні витрати. Але, щоб поступити в першорядний університет і здобути юридичну освіту, мусив відчайдушно вчитися. Як Тенґо й Аомаме. Не мав вільного часу, щоб гратися, як однокласники. Відмовився від різних житейських насолод (зрештою, важко доступних навіть при бажанні) й цілковито поринув у навчання. Його душа безперестанку коливалася між комплексом неповноцінності й почуттям вищості. "Я схожий, так би мовити, на Раскольникова, що не зміг зустрітися із Сонею", — часто думав він.
"Е ні, зі мною все гаразд. Тепер уже не варто про це думати. Вернуся до проблеми Тенґо й Аомаме", — вирішив Усікава.
Якби Тенґо й Аомаме через двадцять років десь випадково зустрілись і порозмовляли, то, напевне, здивувалися б, що в них так багато спільного. Тож багато чого могли б розповісти. І тоді, можливо, сильно сподобалися б одне одному. Ось таку картину зумів яскраво уявити собі Усікава. Доленосну зустріч. Справжню любовну історію.
Та чи відбулася насправді така зустріч? Чи народилася любовна історія? Ясна річ, Усікава цього не знав. Однак у тому, щоб думати, що вони зустрілися, була своя логіка. А тому, об'єднавшись, вони розпочали напад на "Сакіґаке". З різних боків — Тенґо з допомогою авторучки, Аомаме з використанням особливої технології. Проте до такої гіпотези Усікава ніяк не міг звикнути. Вона узгоджувалася з логікою, але не була переконливою.
Якби між Тенґо й Аомаме зав'язалися такі глибокі взаємини, то обов'язково виплили б на поверхню. Доленосна зустріч породила б по-своєму доленосні наслідки, і це впало б в очі пильному Усікаві. Можливо, Аомаме приховує цей факт. А от Тенґо на таке неспроможний.
Усікава будував своє життя в основному за законами логіки. Без переконливих доказів уперед не посувався. Та водночас вірив у свою вроджену інтуїцію. А вона суперечила сценарію, за яким Тенґо й Аомаме змовилися діяти спільно. Усікава ледь-ледь, але вперто хитнув головою. Може, взагалі кожне з них ще не знає про існування іншого. Може, їхні одночасні дії проти "Сакіґаке" — чиста випадковість.
Навіть якщо це неймовірна випадковість, така гіпотеза краще відповідала інтуїції Усікави, ніж гіпотеза спільної змови. Кожне з них, керуючись різним мотивом і різною метою, випадково водночас, з різних боків, накинулися на "Сакіґаке". В цій історії існують дві сюжетні лінії.
"Та хіба люди "Сакіґаке" з охотою сприймуть таку зручну гіпотезу? Навряд, — подумав Усікава. — Вони відразу вхопляться за гіпотезу спільної змови. Зроду люблять підступність. Перед тим, як подавати сиру інформацію, треба зібрати солідніші докази. Бо інакше зведу їх на манівці й цим завдам і собі шкоди".
Так думав Усікава в електричці, що прямувала з Ітікави до Цудануми. Мимоволі супився, зітхав і втуплювався у простір перед собою. Дівчинка — учениця початкової школи, що сиділа навпроти, здивовано поглядала на Усікаву. Щоб приховати своє збентеження, він провів долонею по своїй сплюснутій голові. Однак такий рух, здається, налякав дівчинку. Перед зупинкою на станції Нісіфунабасі вона раптом встала й притьмом кудись пішла.
Розмова з учителькою Сюнко Ота відбулася в шкільній аудиторії після уроків. Жінка років п'ятдесяти п'яти була цілковитою протилежністю вишуканій заступниці директора початкової школи в Ітікаві. Невисока, присадкувата, з дивовижною клишоногою ходою. На носі мала невеликі окуляри в металевій оправі, а її широке пласке міжбрів'я вкривав дрібний пушок. Вовняний костюм, невідомо коли пошитий, але давно немодний, злегка відгонив запахом чогось схожого на нафталін. Був дивного рожевого кольору, до якого домішувалося щось недоречне. Мабуть, комусь хотілося приємного спокійного забарвлення, але наміру не вдалося досягти, й ця рожевість потонула в несміливості, безіменності й примиренні з неминучим. І тому новісінька блузка, що визирала ззаду на шиї, скидалася на нерозважливого гостя, що затесався до людей, які вночі сидять біля покійника. Сухе сивувате волосся тимчасово притримувала пластикова шпилька. Її руки й ноги поповніли, на коротких пальцях не було жодного персня. На шиї, немов життєві зарубки, виразно виступали три тонкі зморшки. А може, це був знак того, що три бажання вже здійснилися. "Та, мабуть, це не так", — припустив Усікава.
Ця вчителька навчала Тенґо Кавану від третього класу початкової школи до її закінчення. Зазвичай кожних два роки учителям довіряли інший клас, але вона випадково опікувалася Тенґо аж чотири роки. А от Аомаме була під її керівництвом лише два роки — у третьому й четвертому класі.
— Кавану-сана я добре пам'ятаю, — сказала вона.
На противагу непоказній зовнішності її голос звучав навдивовижу ясно й молодо. Напевне, доходив до всіх кутків галасливої аудиторії. "Фах творить людину, — подумав Усікава. — Мабуть, вона здібна вчителька".
— Кавана-сан у всьому був відмінним учнем. Упродовж двадцяти п'яти років я навчала силу-силенну учнів у кількох початкових школах, але такого здібного не зустрічала. У всякому разі, хоч би що йому завдавали, був першим. З добрим характером і здатністю вести за собою інших. Здавалось, що в будь-якій галузі він зможе мати своїх послідовників. Безперечно, в початковій школі виділявся здібностями до математики, але мене зовсім не здивувало й те, що пробився в літературу.
— Його батько справді працював збирачем абонентної плати "NHK"?
— Так, справді, — відповіла вчителька.
— Від самого Кавани-сана я чув, що батько був суворим, — сказав Усікава просто так, навмання.
— Це правда, — не вагаючись, підтвердила вона. — Дуже суворим. Пишався своєю роботою, і це, звісно, чудово, але іноді, здається, звалював її тягар і на сина.
Майстерно переходячи з однієї теми до іншої, Усікава вивідав у вчительки чимало подробиць. Він умів (і це було його сильною стороною) підштовхнути співрозмовника до щирої, довірливої розмови. Учителька розповіла, що у п'ятому класі Тенґо втік з дому через те, що не любив супроводжувати батька наприкінці тижня в його збиранні абонентної плати. "Схоже, що він не утік з дому, а був вигнаний з дому", — уточнила вона. "Значить, Тенґо був змушений разом з батьком збирати абонентну плату", — подумав Усікава. І для нього, підлітка, це було немалим душевним тягарем. Як і сподівався Усікава.
Учителька прийняла на одну ніч Тенґо, який не мав куди подітися. Вона приготувала для нього ковдру, нагодувала вечерею і сніданком. А наступного вечора сама пішла до його батька й, використовуючи всю свою красномовність, узялася вмовляти, щоб той змінив своє ставлення до сина. Про цей випадок вона розповідала як про найблискучіший епізод власного життя. Учителька розповіла також, що випадково знову зустріла його на музичному вечорі, коли Тенґо вчився у середній школі вищого ступеня. І про те, як він тоді вміло грав на тимпані.
— Грав непросту музику — "Симфонієту" Яначека. Кілька тижнів перед тим Тенґо-кун не торкався цього інструмента.