Як члена родини.
— Зрозуміло, — сказав я. — А чи не виникнуть проблеми з тим, що він розлучений і неодружений?
— Не знаю, — відповіла Куміко. — Я в політиці й виборах нічого не тямлю. Мені вони не цікаві. Але вдруге він не одружиться. Ні з ким. Йому взагалі не треба було одружуватися. Йому потрібне щось зовсім інше. Не те, що нам з тобою. Я це добре зрозуміла.
— Справді?
Куміко загорнула в паперову серветку дві використані ватяні палички й викинула у відро для сміття. Підвела голову й глянула мені в очі.
— Колись давно я випадково побачила, як він мастурбував. Я подумала, що в кімнаті нікого нема, відчинила двері й застала його за цим.
— З будь-ким таке буває, — сказав я.
— Та річ в іншому, — сказала вона й зітхнула. — Це було через три роки після смерті сестри. Здається, він уже був студентом, я вчилася в четвертому класі. Після смерті сестри мати довго вагалася — не знала, що робити з її одягом. Урешті-решт вирішила залишити — мовляв, може, знадобиться для мене, як підросту. Усе поскладала в картонну коробку й поклала в шафу. Так-от брат добув сестрин одяг і, нюхаючи його, робив це.
Я мовчав.
— Я тоді була ще маленька і нічого не знала про секс, тому й не розуміла, що він робить. Однак здогадалася, що це щось непристойне, протиприродне, набагато серйозніше, ніж здавалося, — сказала Куміко й похитала головою.
— А він знає, що ти його тоді бачила?
— Звичайно. Ми зустрілися поглядами.
— А що сталося з одягом сестри? Ти ним користувалася, коли підросла?
— Ні в якому разі!
— Так що, сестра йому подобалася?
— Не знаю, був у нього статевий потяг до неї чи ні, — відповіла Куміко. — Та, напевне, щось було, і мені здається, що він досі цього не може позбутися. От чому я кажу, що йому не треба було одружуватися.
Потім Куміко надовго замовкла. Не говорив ні слова і я.
— У цьому розумінні в нього якісь психологічні проблеми. Звісно, в тій чи іншій мірі вони є в кожного. Але його проблеми — зовсім не те, що мої або твої. Вони набагато глибші й серйозніші. Свої вади й слабості він ні за яких обставин не виставлятиме перед іншими людьми. Ти розумієш, що я кажу? Та й майбутні вибори викликають у мене тривогу.
— Яку тривогу? Про що?
— Не знаю. Про щось… — сказала вона. — Та годі про це. Чогось я втомилася. Більше думати не можу. Лягаймо спати.
Я зайшов у ванну кімнату й, чистячи зуби, розглядав своє обличчя. За три місяці після звільнення з роботи я майже не виходив у зовнішній світ. Снував між сусідніми крамницями, муніципальним басейном і домом. Якщо не брати до уваги поїздки на Ґіндзу та відвідин готелю перед станцією Сінаґава, я не ходив від дому дальше, ніж до хімчистки біля станції. За ці три місяці я зустрічався, крім Куміко, тільки із сестрами Кано та Мей Касахарою. Тісний, майже нерухомий світ. Та що тіснішим і нерухомішим він ставав, то, здавалося, щораз більше наповнювався дивними речами та людьми. Вони наче підстерігали, коли я зупинюся. І щоразу, коли заводний птах прилітав у сад і накручував пружину, світ дедалі більше занурювався у хаос.
Я прополоскав рот і ще якийсь час розглядав своє обличчя в дзеркалі.
"Не знаю, на що орієнтуватися, — сказав я сам собі. — Мені вже тридцять, а я зупинився і не знаю, на що орієнтуватися".
Коли я зайшов у спальню, Куміко вже спала.
11
Поява лейтенанта Мамії
Що вийшло з теплого болота
Туалетна вода
Через три дні зателефонував Токутаро Мамія. О пів на восьму ранку, коли ми з дружиною снідали.
— Вибачте, що так рано вам подзвонив. Сподіваюсь, не розбудив? — сказав Мамія справді вибачливим тоном.
Я заспокоїв його — сказав, що завжди встаю рано, відразу після шостої.
Він подякував за листівку і сказав, що будь-що хотів зв'язатися зі мною ще до того, як я піду на роботу. І що був би надзвичайно щасливий, якби міг зустрітися зі мною на хвилину сьогодні в обідню перерву. Бо хотів увечері повернутися на суперекспресі до Хіросіми. Раніше планував побути в Токіо довше, але через термінові справи змушений сьогодні-завтра від'їжджати.
Я повідомив, що наразі не працюю і цілий день вільний, а тому можемо зустрітися, коли йому зручно — зранку, вдень чи ввечері.
— А на сьогодні ви не маєте ніяких інших планів? — ввічливо спитав він.
Я відповів, що не маю жодних.
— Якщо так, то можна завітати до вас сьогодні о десятій ранку?
— Звичайно!
— Ну тоді до скорої зустрічі, — сказав він і поклав слухавку.
Та коли я поклав слухавку, до мене дійшло, що я забув пояснити Мамія-сану, як добиратися до нашого дому від станції. "Та нічого, — подумав я. — Якщо захоче, то якось дістанеться сюди, адже адресу знає".
— Хто це? — спитала Куміко.
— Чоловік, що розносить дарунки на пам'ять про Хонду-сана. Сказав, що до обіду принесе сюди і мій.
— Невже? — Дружина пила каву і намазувала масло на тост. — Дуже люб'язна людина, правда?
— Безперечно.
— А може, варто сходити до Хонди-сана й поставити поминальні свічки? Хоч би тобі.
— Та мабуть. Запитаю у Мамії-сана.
Перед відходом на роботу Куміко попросила застебнути на її сукні блискавку. Сукня міцно прилягала до її тіла, і на блискавку я потратив трохи часу. За її вухами я вловив приємний запах, що дуже підходив для літнього ранку.
— У тебе нова туалетна вода? — запитав я.
Куміко нічого не відповіла, а зиркнула на годинник і поправила рукою волосся.
— Ну, треба йти, — сказала вона й взяла зі стола сумочку.
Прибравши маленьку — на чотири з половиною татамі[23] — кімнату, що слугувала Куміко робочим кабінетом, і витрушуючи сміття з відра, я помітив жовту стрічечку. Одним кінчиком вона визирала з-під списаних аркушів паперу і рекламних оголошень. Яскрава, блискуча, вона відразу привернула мою увагу. Такими стрічками користуються для упакування подарунків — обкручують навколо коробочки й зав'язують у вигляді квітки. Я витягнув стрічку з відра. Куміко викинула її разом з паперовою обгорткою з універмагу "Мацуя", під якою лежала коробочка з етикеткою фірми "Christian Dior". Усередині коробочки було заглиблення у вигляді флакона. З вигляду коробочки можна було здогадатися, що там містилася досить дорога річ. Я зайшов з коробочкою у ванну кімнату і відчинив шафку з косметикою Куміко. І там помітив недавно відкритий флакончик туалетної води "Christian Dior", що ідеально збігався із заглибленням у коробочці. Я відкрутив позолочений ковпачок і понюхав. Пахло так само, як недавно за вухами Куміко.
Я сів на диван і, допиваючи рештки кави, спробував зібратися з думками. Напевно, хтось подарував Куміко цю туалетну воду. Нічого й казати, дорога річ. Хтось купив у "Мацуя" і попросив начепити стрічечку. Якщо чоловік, то виходить, що Куміко з ним у досить дружніх стосунках. Бо просто жінкам (особливо заміжнім) туалетної води не дарують. Якщо ж це подруга… та хіба жінки дарують одна одній туалетну воду? Цього я не знав. Знав тільки одне: у цей час не було приводу отримувати подарунки. День народження в неї в травні. Річниця нашого одруження — також у травні. А може, вона сама купила собі туалетну воду й попросила в універмазі обв'язати гарною стрічечкою? Але навіщо?
Я зітхнув і подивився на стелю.
А може, треба запитати безпосередньо в Куміко: "Хто подарував тобі цю воду?" І тоді вона, можливо, відповість: "Ах, цю! Одна наша дівчина подарувала. Я допомогла їй в особистій справі. Про це довго довелося б розповідати, але вона потрапила в халепу, і я з доброї волі дещо для неї зробила. Чудовий запах, правда? І коштує дорого".
Що ж, у цьому є логіка. І розмові кінець. Тож навіщо ставити такі запитання? І навіщо хвилюватися?
Однак щось мені з голови не виходило. Куміко мала б розповісти мені про цю туалетну воду. Якщо дружина, повернувшись додому, мала час зайти у власну кімнату, розв'язати стрічечку, зняти паперову обгортку, відкрити коробочку, викинути все у відро для сміття і поставити флакон у шафку ванної кімнати, то могла б сказати: "Подивись, що мені сьогодні одна дівчина з роботи подарувала!" Але вона промовчала. Можливо, вважала це не вартим уваги. Але якщо навіть це так, то зараз цей випадок опинився під покровом таємничості. Ось що мене непокоїло.
Я довго в задумі дивився на стелю. Намагався думати про щось інше, але голова як слід не працювала. Я згадував, як застібав на Куміко сукню: її гладеньку білу спину, духмяний запах за вухами. І вперше за довгий час мені захотілося курити. Узяти в рот сигарету, запалити її і вдихнути диму на повні груди. "Якби я так зробив, то, може, трохи заспокоївся б", — подумав я. Але сигарет не було. Нічого іншого не залишалось, як смоктати лимонну карамельку.
За десять до десятої задзвонив телефон. "Може, Мамія?" — подумав я. До нашого дому справді важко знайти дорогу. Навіть люди, які в нас побували вже кілька разів, блудили. Однак це не був він. Зі слухавки долинав голос загадкової жінки, що доймала мене недавно незрозумілими розмовами.
— Добридень! Давно вас не чула, — сказала жінка. — Ну, то як? Сподобалося того разу? Трохи розворушилися? Та чому кинули слухавку? Хоча попереду мало бути найцікавіше.
На мить мені здалося, ніби жінка нагадує про той сон, коли Крита Кано довела мене до оргазму. А насправді йшлося про її розмову по телефону, коли я варив спагеті.
— Вибачте, але я не маю часу, — сказав я. — За десять хвилин до мене прийде гість, і мені треба дещо приготувати.
— Чи не здається вам, що як безробітний ви надто зайняті? — насмішкувато зауважила вона. Як і минулого разу, інтонація її голосу швидко змінювалася. — То варите спагеті, то очікуєте гостя. Та нічого, нам вистачить десяти хвилин. Поговорімо десять хвилин, а як прийде гість, можете покласти слухавку.
Мені хотілося мовчки обірвати розмову. Але зробити цього я не зміг. Туалетна вода Куміко трохи вивела мене з рівноваги, і мені хотілося поговорити з будь-ким.
— Я не уявляю собі, хто ви такі, — сказав я і, взявши олівець біля телефону, почав ним крутити між пальцями. — А ви впевнені, що я вас знаю?
— Звичайно. Я вас знаю, а ви — мене. Чого б я мала брехати? Я не маю стільки часу, щоб розбалакувати із зовсім незнайомими людьми. Напевне, у вашій пам'яті є "біла пляма".
— Нічого не розумію. Іншими словами…
— Досить! — різко обірвала вона мене. — Не сушіть собі даремно голови. Ви знаєте мене, а я — вас.