Коли я виїжджав, то не більша була за топорище. Попід конем могла пройти й головою черева не зачепити. Еге! Давно то було, і мусила вирости.
На святої Агнеси минуло п'ятнадцять років; але я її також майже рік не бачив.
А що з вами було? Звідки ви повертаєтесь?
З війни. Чого б ото я вдома сидів, маючи Ягенку? Хоч Мацько був і хворий, але як почув про війну,
одразу ж наставив вуха й запитав:
— Може, були з князем Вітольдом на Ворсклі?
А був,— весело відповів Зих із Згожелиць.— Та не пощастило йому: розбив нас Едигей вщент. Спочатку вони перестріляли наших коней. Татарин тобі не вдарить прямо, як християнський рицар, а стріляє здалека з луків. Ти на нього натиснеш, а він утече, та й знов з лука шиє. Роби з ним, що хочеш! Бачите, рицарі в нашому війську вихвалялися й казали так: "Не будемо навіть списів нахиляти й мечів видобувати, просто витопчемо ту погань кіньми". Отак вони вихвалялися, а тут як почали стріли дзижчати, аж темно зробилося,— та й кінець битві! Ледве один з десятьох живий зостався. Вірите чи ні? Більш як половина війська сімдесятьох литовських і руських князів зосталась на полі бою, а що вже бояр та всяких придворних, або, як вони називають, отроків, то й за два тижні не злічити. —
Чув я,— перебив Мацько,— і наших добровольців-рицарів полягло чимало.
Ага, і навіть дев'ять хрестоносців, бо й вони мусили в Вітольдовім війську бути. А наших також полягло безліч, бо, знаєте, там, де інший остережеться, наш не остерігається. Великий князь найбільше довіряв нашим рицарям і не хотів мати в бою коло себе інших охоронців, крім поляків. Гай-гай! Вони також, як снопи, всі коло нього полягли, а йому нічого! Поліг пан Спитко з Мельштина, і мечник Бернат, і чашник Миколай, і Прокоп, і Пшецлав, і Доброгост, і Ясько з Лазевиць, і Пилик Мазур, і Варш з Міхова, і воєвода Соха, і Ясько з Діброви, і Петрко з Милослав'я, і Щепецький, і Одерський, і Томко Лагода. Хто б їх там усіх полічив! А деяких бачив таких утиканих стрілами, що після смерті схожі були на їжаків,— сміх та й годі!
Він справді засміявся, немов розказував найвеселішу пригоду, і раптом почав співати:
Взнав татарина натуру, Як він здер із мене шкуру!
— Ну, а потім що? — запитав Збишко.
Потім великий князь утік, але одразу ж набрався духу, як то з ним звичайно буває. Він, як той кущ ліщини: чим більше його пригнеш, тим дужче хвисьне. Поскакали ми тоді до Таванського броду охороняти переправу. Підійшла до нас ще купка рицарів з Польщі. Ну, гаразд! Другого дня насунув Едигей з тьмою татар, але вже нічого не міг вдіяти. От було на що подивитись! Тільки він поткнеться до броду, а ми його в морду! Ніяк не міг нічого зробити. Набили ми їх та набрали в полон чимало. Я сам зловив п'ятьох і веду їх з собою в Згожелиці. Побачите вдень, які це псячі морди.
В Кракові казали, що війна може перекинутись і на королівство.
— Думаєте, Едигей такий дурний? Знав він добре, яке у нас рицарство, знав також, що найкращі рицарі залишилися вдома, бо королева була незадоволена, що Вітольд почав війну на свій риск. Е, він хитрий — старий Едигей! Він ще в Тавані змикитив, що князівська сила зростає, і пішов геть, тільки його й бачили!..
— А ви повернулись?
— Повернувся. Там уже нема чого робити. А в Кракові дізнався, що ви трохи раніш за мене виїхали.
— Через те й знали, що це ми? — Знав, що це ви, бо на всіх відпочинках про вас питав.
Потім Зих звернувся до Збишка:
і— Боже ти мій! Та я ж тебе останній раз бачив ще малим, а тепер, хоч і темно, але думаю, що ти хлопець, як тур. І одразу хотів з лука стріляти!.. Видно, що на війні бував.
Мене змалку війна виховувала. Нехай дядько скажуть, чи бракує в мене досвіду.
Не треба мені, щоб дядько про це говорив. Бачив я в Кракові пана з Тачева, то він мені про тебе розповідав... Кажуть, ніби той мазур не хоче дочки за тебе віддати, а я з своєю не був би такий упертий, бо ти мені подобаєшся... Як побачиш мою Ягенку, то забудеш за ту. Там дівка, як дзвін!..
Неправда! Не забуду, хоч би побачив і десять таких, як ваша Ягна.
Я за неї дам в придане Мочидоли, де є млин. Крім того, коли я виїжджав, то на луках випасалося десять добрих кобилиць з лошатами... Ще не один мені за Ягну поклониться, будь певний!
Збишко хотів відказати: "Тільки не я", але Зих з Згожелиць знов почав наспівувати:
Я вклонюся вам низенько За ту Ягну, за серденько, Бодай вас!
— У вас завжди в голові жарти та пісні,— зауважив Мацько.
Еге ж! А що роблять праведні душі в раю?
Співають!
— Ну, от бачите! А грішні — плачуть. То краще я піду до тих, що співають, ніж до тих, що плачуть. Святий Петро теж скаже: "Треба його пустити в рай, бо інакше буде, анциболот, і в пеклі співати, а воно ж це гоже". Дивіться — вже світає.
І справді, вже розвиднялося. Незабаром вони виїхали на широку поляну, де вже було зовсім видно. На озерці, що. займало більшу частину поляни, якісь люди ловили рибу, але, побачивши озброєних рицарів, покинули невід, повискакували з води, швиденько похапали гаки та ратища і стали в бойові позиції, готові до бою.
— Подумали, що ми розбійники,— сміючись, сказав Зих,— Гей, рибалки, а чиї ви?
Рибалки деякий час мовчали, недовірливо поглядаючи на прибулих, нарешті, старший між ними впізнав рицарів і сказав:
— Ксьондза абата з Тульчі.
Нашого родича,— сказав Мацько,— який тримає, в заставі Богданець. Це, видно, його бори, але купив він їх, мабуть, недавно.
Так би він тобі й купив,— відповів Зих.— Воював він за них з Вільком з Бжозової і, видно, одвоював, Рік тому вони мали навіть зійтись на герць верхи й битись на списах та на довгих мечах за цю місцевість, але не знаю, чим воно скінчилося, бо виїхав.
Ну, ми свояки,— сказав Мацько,— з нами він битися не буде, а, може, ще й не всю заставу назад візьме,
— Може. З ним коли по-доброму, то ще й свого додасть. Цей абат — рицар, йому не новина й шолом на голову надіти. А до того ж він побожний і дуже гарно править в костьолі. Мабуть же, пам'ятаєте... Як гукне під час меси, то аж ластівки з-під даху вилітають з гнізд. Ну, і слава господня росте.
— Чого б я не пам'ятав! Він же бувало за десять кроків на свічки в олтарі дмухав і гасив. А чи приїжджав він хоч раз до Богданця?
— Аякже. Приїжджав. П'ять нових хлопів з жінками на розкорчованому лісі оселив. І в нас, у Згожелицях, також бував, бо ви ж знаєте, що він хрестив у мене Ягенку, яку він дуже любить і називає донькою.
Дав би бог, щоб він залишив мені хлопів, — сказав Мацько.
Овва! Що там для такого багача якихось п'ять хлопів! Зрештою, коли Ягенка його попросить, то він залишить.
Тут розмова на якийсь час припинилась, бо над темним бором з-над рум'яної зорі виглянуло яскраве сонце й осяяло все навкруги. Рицарі привітали його звичайним: "Слава Ісусу Христу!", потім перехрестилися й почали проказувати вранішні молитви.
Зих скінчив першим і, вдаривши себе кілька разів кулаком у груди, звернувся до товаришів:
— Тепер я на вас добре роздивлюсь. Ого, ви обидва змінились... Вам, Мацьку, треба насамперед видужати... Ягенка про вас буде піклуватись, бо у вас вдома жінок не знайдеться... Зразу видно, що та залізяка десь там стирчить між ребрами... Воно добре, та не дуже...
Потім звернувся до Збишка:
Ану, покажися й ти... Ой, боже всемогутній! Пам'ятаю тебе маленьким, коли ти ще по хвості лошатам на спину вилазив, а тепер, хай тобі грець, який рицар!.. З обличчя, як те княжа, але хлопець плечистий... Такому і з ведмедем зчепитись не страшно.
Що йому ведмідь! — сказав Мацько.— Він молодший був, ніж тепер, коли один фриз назвав його безвусим, а йому це не дуже сподобалось, і він п'ятірнею враз вирвав йому вуса...
Знаю,— перебив Зих.— Ви билися з ними потім і забрали їхнє добро і слуг. Все розказав мені пан з Тачева.
Вийшов німець в світ за зиском, А сховали з голим писком, Гоп! Гоп!
І почав веселими очима оглядати Збишка, який в свою чергу з великою цікавістю дивився на його довгу, як тичка, постать, на худе обличчя з величезним носом та круглими, повними сміху очима.
О! —сказав він.— 3 таким сусідом, аби тільки, бог повернув дядькові здоров'я, нудьгувати не доведеться.
Краще мати веселого сусіда, бо з веселим не може бути сварки,— відповів Зих.— А тепер послухайте, що я вам по-доброму й по-християнськи скажу. Ви давно не були вдома і ніякого ладу в Богданці не знайдете. Я не кажу — в господарстві, бо абат господарював добре... лісу шмат викорчував і хлопів оселив... Але сам він тільки наїжджав у Богданець, отож у коморі там нічогісінько нема, та й у домі хіба якась лава стоїть та оберемок горохвиння замість постелі,— а хворому ж треба якоїсь вигоди. То знаєте що? Їдьте зі мною до Згожелиць. Побудете якийсь там місяць чи два, мені це буде до душі, а Ягенка за той час про Богданець потурбується. Ви тільки звіртесь на неї, і нехай вас ні про що голова не болить... Збишко наїжджатиме господарства пильнувати, а я ксьондза абата теж вам до Згожелиць припроваджу, то ви з ним одразу й поквитаєтесь... Нас, Мацьку, дівчина доглядатиме,
як рідного батька, а при хворобі жіночий догляд кра-
щий за всякий інший. Ну, дорогі мої, зробіть же так, як я нас прошу.
— Річ відома, що ви добрий чоловік і завжди були таким, — трохи схвильовано відповів Мацько,— але, знаєте, коли я вже-маю вмерти від тої гемонської залізяки, що сидить у мене між ребрами, то хочу вмерти в своїй розвалюсі. До того ж удома, коли людина й хвора, багато про що спитає, багато чого догляне, дещо влаштує. Якщо бог каже вибиратись на той світ, то вже нічим не зарадиш! Чи краще тебе доглядатимуть, чи гірше — однак не викрутишся! До всяких злигоднів ми звикли на війні. Тому, хто кілька років спав на голій землі, й оберемок горохвиння гожий. Але за ваше добре серце щира вам подяка, і якщо не я віддячу, то, дасть бог, Збишко віддячить.
Зих із Згожелиць, який справді славився своєю добротою та зичливістю, почав знов наполягати й просити, але Мацько уперся: коли вмирати, то в своєму обійсті! Довгі роки ввижався йому той Богданець, і тепер, коли він був уже недалеко, Мацько нізащо не відмовиться від нього, хоч би це мав бути його останній нічліг. Бог і так милостивий, що дав йому сили дотягтися сюди.
Він витер кулаком сльози, що набігли йому на очі, оглянувся навколо і сказав:
Якщо це вже ліси Вілька з Бжозової, то після полудня доїдемо.
Тепер вони не Вількові з Бжозової, а абатові,— зауважив Зих,
Почувши це, хворий Мацько усміхнувся і трохи згодом сказав?
— Якщо вони абатові, то, може, колись будуть наші.