"Ніби ланки в єдиному ланцюзі", – писав батько… Авжеж! Саме як ланка цього ланцюга вона має високе відповідальне завдання – покликана діями й рішеннями своїми сприяти звеличенню родини.
Вона знову перегорнула зошита аж до самого кінця, де на грубому аркуші in folio консуловою рукою зображений був весь родовід Будденброків з дужками, рубриками й чітко виписаними датами: починаючи від шлюбу засновника роду з дочкою проповідника Брігітою Шурен аж до одруження самого консула з Елізабет Крегер 1825 року. Від цього шлюбу, значилося там, народилося четверо дітей – і далі одна за одною були занотовані дати народження й імена, одержані під час хрестин. Тільки під ім'ям найстаршого сина було вже записано, що від великодня 1842 року він почав працювати учнем у батьківській фірмі.
Тоні довго дивилася на своє ім'я і на порожнє місце проти нього. Тоді раптом обличчя її набрало нервового, напруженого виразу, вона поворушила губами, рвучко схопила перо, не вмочила, а ввігнала його в чорнильницю і, щосили натискаючи на нього зігнутим вказівним пальцем, схиливши набік розпашілу голову, вивела своїм незграбним, скісним письмом: "22 серпня 1845 року заручилася з паном Бендиксом Грюнліхом, купцем із Гамбурга".
Розділ чотирнадцятий
– Я цілком згоден з вами, дорогий друже. Питання це дуже важливе, і його не треба відкладати. Одне слово, за традицією, дівчина з нашої родини одержує в посаг сімдесят тисяч марок готівкою.
Пан Грюнліх, щира купецька душа, кинув збоку на свого майбутнього тестя швидкий допитливий погляд.
– Без сумніву, – сказав він, і це "без сумніву" було якраз таке завдовжки, як його золотаві англійські баки: пан Грюнліх задумливо низав їх крізь пальці й випустив саме тоді, коли докінчив цих двоє слів, – ви знаєте, шановний татусю, з якою глибокою повагою я ставлюся до гарних традицій і принципів! Тільки… чи не буде в цьому випадку пильне дотримання їх деяким перебільшенням? Фірма росте, родина процвітає… Словом, обставини змінилися на краще…
– Дорогий друже, – мовив консул, – я, щоб ви знали, не якийсь там педант! Але боже мій, ви ж навіть не дали мені договорити! А то вже почули б, що я, зважаючи на всі обставини, ладен піти вам назустріч і зразу ж таки додати до цих сімдесяти ще десять тисяч.
– Отже, вісімдесят тисяч… – мовив пан Грюнліх і поворушив губами, наче хотів сказати: "Не надто багато, але нічого".
На цьому люб'язно й погодились. Консул, підвівшись, задоволено побрязкав у кишені в'язкою ключів: "за традицією" дівчина з родини Будденброків одержувала в посаг якраз вісімдесят тисяч…
Після цього пан Грюнліх попрощався і поїхав до Гамбурга. Тоні майже не відчувала зміни в своєму становищі. Ніхто їй не заважав ані танцювати в Меллендорфів, Ланггальсів, Кістенмакерів чи в себе вдома, ані кататися на ковзанах на Замковому полі чи на луці біля Трави, ані приймати залицяння молодих кавалерів… У середині жовтня Тоні запросили до Меллендорфів на вечірку з приводу заручин їхнього старшого сина з Юльхен Гагенштрем.
– Томе, я не піду! – заявила вона. – Це неподобство!
Одначе пішла і якнайкраще провела час.
А ще тими кількома словами, вписаними до родинної історії, Тоні здобула собі право в супроводі матері або й самій робити по всіх крамницях міста великі закупки на посаг, аристократичний посаг. У малій їдальні цілими днями сиділи коло вікна дві швачки – підрублювали білизну, вишивали на ній монограми і поїдали силу-силенну домашнього хліба з зеленим сиром…
– Чи полотно від Лентфера вже прислали, мамо?
– Ще ні, доню, зате вже готові дві дюжини чайних серветок.
– Це добре, але він обіцяв прислати полотно сьогодні по обіді. Боже мій, треба ж попідрублювати простирала!
– Ідо, мамзель Біттерліх питає, де мереживо на пошивки.
– У шафі, дитино моя, в передпокої праворуч.
– Ліно!
– Могла б і сама скочити, серденько…
– О господи! Невже я на те виходжу заміж, щоб самій бігати сходами?
– Ти вже подумала про матерію на шлюбну сукню, Тоні?
– Moire antique[45], мамо. Без moire antique я не піду до вінця!
Так минув жовтень, за ним листопад. Перед різдвом приїхав пан Грюнліх, щоб провести свят-вечір у родинному колі Будденброків; від запрошення на свято до старих Крегерів він також не відмовився. До нареченої він ставився напрочуд тактовно, чого від нього й сподівалися, – без зайвої церемонності, без світської неприродності, але й без недоречних ніжностей. Скромний, легесенький поцілунок у чоло в присутності батьків скріпив заручини. Часом Тоні аж дивувалася, його теперішня радість навряд чи дорівнювала тому розпачеві, який він виказував після її відмови. Коли він дивився на неї, на його обличчі можні було прочитати тільки задоволення власника… Щоправда, подеколи, залишившись випадково з нею наодинці, він зненацька впадав у грайливий настрій – пробував посадовити її собі на коліна, полоскотати баками і веселим голосом, що тремтів від стримуваного сміху, питав:
– Все-таки спіймав я тебе? Попалася в клітку, га?
На що Тоні відповідала:
– О господи, ви забуваєтесь! – і хутко випручувалась.
Зразу після різдвяних свят пан Грюнліх поїхав назад до Гамбурга – "неспокійна робота" доконечне вимагала його присутності.
Будденброки мовчки погодилися з тим, що Тоні й до заручин мала вдосталь часу його пізнати.
Справу з помешканням залагодили листовно. Тоні, рада-радісінька, що житиме у великому місті, висловила бажання оселитися в самому центрі Гамбурга, де, до речі, на Госпітальній вулиці була й контора пана Грюнліха. Проте наречений із чисто чоловічою наполегливістю домігся повноваження на купівлю вілли в передмісті, в Еймсбютелі – романтичному, відлюдному куточку, немов на те створеному, щоб там помостило собі ідилічне гніздечко молоде подружжя "procul negotiis"[46] – ні, він ще не зовсім забув свою гімназичну латину!
Так минув грудень, а на початку сорок шостого року справили весілля. Відбувся бучний дівич-вечір – на нього зійшлося півміста. Тонині товаришки – серед них і Армгард фон Шіллінг, що приїхала до міста високою, мов вежа, каретою, – танцювали у великій їдальні та в коридорі, посипаному на такий випадок тальком, з Томовими й Христіановими приятелями: серед цих останніх був Андреас Гізеке, син брандмайора і Studiosus juris[47], а також Стефан та Едуард Кістенмакери з фірми "Кістенмакер і син"… Про те, щоб на дівич-вечорі все було як належиться, найбільше дбав консул Петер Дельман, – він побив на кам'яних плитах переходу всі горщики, які тільки міг дістати.
Пані Штут із Дзвоноливарної вулиці знову мала нагоду побувати у найвищих колах: допомагала мамзель Юнгман і швачці вбирати Тоні до шлюбу. Їй же бо, кращої молодої вона зроду не бачила! Огрядна, важка, вона стояла навколішки і, пускаючи з захвату очі під лоба, пришпилювала до білого moire antique миртові гіллячки…
Церемонія ця відбувалася у малій їдальні. Пан Грюнліх у довгополому фраці й шовковій жилетці чекав під дверима. З обличчя його не сходив поважний, коректний вираз, бородавка на лівій ніздрі мала явні сліди пудри, а золотаві баки були старанно зачесані.
Нагорі в ротонді, де мало відбутися вінчання, зібралася родина – чималий гурт люду! Там були старі Крегери, обоє вже спорохнілі, але, як завжди, елегантні; був консул Крегер із синами Юргеном і Якобом – цей останній, так само, як і Дюшани, приїхав з Гамбурга; був Готгольд Будденброк з дружиною, в дівоцтві Штювінг, і з дочками Фрідерікою, Генрієтою і Пфіфі – на жаль, жодна з них не мала вже надії вийти заміж… Бічну мекленбурзьку лінію заступав Клотільдин батько, пан Бернгард Будденброк, що приїхав із "Непривітного" і тепер вражено роззирався по нечувано пишному будинку своїх багатих родичів. Франкфурту не приїхали, тільки прислали подарунки – надто далека дорога… Натомість були присутні – єдині, що не належали до родини, – доктор Грабов, домашній лікар, і мамзель Вайхброт, Тонина вихователька і приятелька, Зеземі Вайхброт у чепчику з новісінькими зеленими стрічками поверх кучериків і в чорній сукенці.
– Дай тобі боже щестя, моя люба дитено! – мовила вона, коли Тоні руч об руч з чоловіком з'явилася в ротонді, тоді підвелася навшпиньки й лунко цмокнула її в лоб.
Родина була задоволена нареченою: Тоні трималася невимушено, була гарна й весела, хоч трохи й бліда з цікавості і хвилювання перед дорогою.
З правого боку заквітчаної ротонди був споруджений олтар. Вінчав молодих пастор Келінг з Марийської церкви, що не забув крутим словом нагадати їм про поміркованість. Усе відбувалося за давно заведеним звичаєм. Тоні наївно й добродушно сказала "так", а пан Грюнліх спершу вимовив своє "ге-ем!", щоб прочистити горло. Після вінчання всі посідали до столу, що аж угинався від страв, смачніших ніж будь-коли.
Гості з пастором на чолі ще їли й пили нагорі в залі, а консул з дружиною провели готових у дорогу молодих надвір, у білу снігову заметіль. Перед брамою стояла велика карета, навантажена валізами й пакунками.
Висловивши кілька разів підряд свою певність, що вона скоро загостить додому і що батьки також не забаряться відвідати її в Гамбурзі, Тоні в найкращому гуморі сіла в карету. Пані Елізабет старанно вкутала їй теплою хутрянкою ноги. Молодий умостився поряд.
– І ще одне… Грюнліху, – мовив консул. – Нове мереживо лежить у маленькій торбинці нагорі. Як під'їздитимете до Гамбурга, візьміть його під пальто, гаразд? Те мито… Треба його якомога уникати. Ну, бувайте здорові! Ще раз бувай здорова, моя люба Тоні! Хай тебе береже господь!
– Чи в Аренбурзі знайдеться добрий готель? – спитала пані Елізабет.
– Уже замовлений, люба матусю, все замовлене, – відповів Грюнліх.
Антон, Ліна, Тріна, Софі підійшли попрощатися з "мадам Грюнліх".
Коли вже мали зачиняти дверці, Тоні раптом пойняло якесь нове почуття. Вона виплутала ноги з хутрянки, не думаючи про те, що доведеться загортатися знову, безцеремонно перебралася через коліна пана Грюнліха, який щось невдоволено забурчав, і схвильовано обняла батька.
– Adieu, тату… любий мій тату! – А тоді тихо шепнула йому на вухо: – Ви задоволені мною?
Консул на хвилю мовчки пригорнув її до себе, потім легенько відхилив і сердечно потис їй обидві руки…
Більше затримуватись не було чого. Хряснули дверці, візник ляснув батогом, коні рвонули так, що аж шибки задеренчали.