Що їй тоді робити? Ну, що їй тоді робити? — Він сумно похитав головою. — Хоч з мосту та в воду. Найкращий вихід — робітний дім, але ж то пекло. Не піде до робітного дому — буде ще гірше пекло. Ось ходи зі мною, покажу тобі з десяток жінок, що сплять у підворітті. І я тобі покажу дещо гірше, що чекає на неї, якби не стало мене й тих десяти шилінгів.
Варто застановитись, як упевнено цей чоловік вирікав свої віщування. Він досить добре знався на житті, щоб розуміти, наскільки ненадійний у його жінки хліб щоденний і дах над головою. Бо досить йому втратити працездатність назовсім чи тимчасово, і вже по ній. Але ж те саме можна сказати і про сотні, тисячі, ба, навіть, мільйони чоловіків і жінок, що дружньо живуть укупі і разом стараються о хліб щоденний та житло!
Ось цифри, від яких мороз іде поза спиною: в Лондоні 1 800 000 душ живуть на грані злиднів і навіть нижче тієї грані, а мільйон душ відділені від повного розорення лише тияшевою платнею. У всій Англії та в Уелсі вісімнадцять відсотків усієї людності змушені просити допомоги на бідність, а в самому Лондоні за даними Ради лондонського графства — аж двадцять один відсоток. Між тими, хто вдається по допомогу на бідність, і цілком зубожілими велика різниця, та Лондон підтримує також 123 000 повних злидарів, тобто ціле чималеньке місто. Кожен четвертий лондонець помирає в благодійних закладах, а в цілому по Об'єднаному Королівству 939 чоловік із тисячі вмирають у злиднях; вісім мільйонів животіють надголодь, а ще двадцять мільйонів позбавлені найелементарніших вигод.
Цікаво розглянути детальніше дані про смертність у благодійних закладах.
Від 1886 до 1893 року в Лондоні відсоток злидарів щодо всього населення був менший, ніж по цілій Англії, і тільки в наступні роки Лондон почав переганяти провінцію. Але ось цифри із статистичного звіту за 1886 рік:
У 1884 році в Лондоні з 81 951 смертей припало на: робітні доми 9 909 лікарні 6 559 божевільні 278
Разом по благодійних закладах 16 746
Один автор-фабіанець так коментує ці дані: "Оскільки в цьому числі порівняно мало дітей, цілком імовірно, що кожного третього дорослого лондонця доля заганяє вмирати до добродійного закладу, причому в першу чергу людей фізичної праці".
Наведені цифри певною мірою прояснюють, наскільки близький пересічний робітник до цілковитих злиднів. З різних причин доходять люди до зубожіння. Ось, наприклад, оголошення з учорашньої ранкової газети:
"Потрібен конторник, що знається на стенографії, машинопису, торговельній документації. Платня — десять шилінгів у тиждень. Звертатись листовно і т. д.".
А сьогодні в газеті я прочитав про конторника, тридцять п'ять років, мешканця одного лондонського робітного дому. Його притягли до суду за невиконання норми. Він заявив, що відколи в робітному домі, виконує всі завдання, що йому давали; та коли його поставили бити каміння, він натер на долонях пухирі і не зміг впоратися вчасно. Він заявив, що зроду не тримав у руках нічого важчого за ручку з пером. Суддя засудив його разом з, тими пухирями на сім днів важких робіт.
Старість, певна річ, також веде до злиднів. А потім ще нещасливі випадки: смерть чи каліцтво годувальника родини. Ось чоловік із жінкою і трьома дітьми перебивається на двадцять шилінгів у тиждень, не маючи певності в завтрашньому хлібі, — а таких родин в Лондоні сотні тисяч. Хоч-не-хоч вони мусять витрачати всі гроші до пенні, отже, від повного зубожіння й голоду їх відділяє тільки тижнева платня (один фунт). Прийде лихо, звалить батька, — що тоді? У матері з трьома дітьми майже зовсім нема надії вибитись із скрути. Мусить або здати своїх дітей громаді, як неповнолітніх злидарів, щоб якось зарадити бодай самій собі, а чи вдатися десь до потогінки по роботу, яку зможе виконувати дома, в своїй ще убогішій халупі, куди їй доведеться перебратись. Але в потогінках розміри платні визначають заміжні молодиці, що тільки поповнюють чоловікові заробітки, та жінки-одиначки, що мають лиш самих себе утримувати. І платня, визначена в такий спосіб, настільки мізерна, що мати: й трійко її дітей можуть на неї хіба що животіти у вічному недоситі, аж поки смерть милосердна покладе край їхнім стражданням.
Щоб показати, що така мати з трьома дітьми на руках не витримує конкуренції в потогінному промислі, наведу два факти із свіжих газет.
Батько з обуренням пише, що його дочка з подругою дістають 8 1/2 пенсів за грос сірникових коробок. Щодня вони виробляють чотири гроси. Їхні витрати — 8 пенсів на транспорт, 2 на етикетки, 2 1/2 на клей і шворки, отже, заробляють вони вдвох 1 шилінг 9 пенсів, або по 10 1/2 пенсів кожна.
Другий випадок: цими днями до опікунської ради Лутону звернулась по допомогу одна стара жінка сімдесяти двох років. "Вона виробляла солом'яні брилі, але змушена була покинути цю роботу через низькі заробітки — 2 1/2 пенси за штуку. За цю платню вона мала виготовляти брилі від початку й до кінця, ще й тасьмами оздоблювати".
А проте, мати й трійко дітей, про яких оце йшлося, не зробили нічого лихого, за що їх слід було б так карати.
Проста випадковість, та й годі: лихо спіткало їхнього годувальника. Від такого не заречешся. Для кожної сім'ї існує така ж сама імовірність не впасти на дно Прірви, як і ймовірність туди скотитися. Можливості ці видно з холодних безжальних цифр, що деякі з них будуть тут доречні.
Сер А. Форвуд підрахував, що кожного року
одного з 1400 робітників убиває;
один з 2500 робітників стає повним інвалідом;
один з 300 робітників стає напівінвалідом;
один з 8 робітників втрачає працездатність на три-чотири тижні.
Та це нещасливі випадки тільки на виробництві. Тим часом жахливу роль відіграє взагалі висока смертність мешканців гетто. Пересічна тривалість життя у Вест-Енді — п'ятдесят п'ять років; в Іст-Енді — тридцять. Інакше кажучи, мешканець Західного Лондона має вдвічі кращі шанси на життя, ніж мешканець Східного. Тож балакайте тут про війну! Число загиблих у Південній Африці й на Філіппінах[50] — дрібниця. Тут, в самісінькому серці миру, — ось де ллється кров; і ведуть тут війну, не дотримуючись жодних принципів гуманності, бо жінок, дітей і немовлят убивають так само жорстоко, як і чоловіків. Війна! Та в Англії щороку в різних галузях промисловості вбивають, калічать і роблять інвалідами півмільйона чоловіків, жінок і дітей!
У Вест-Енді вісімнадцять відсотків дітей помирає до п'ятирічного віку; в Іст-Енді — п'ятдесят п'ять відсотків. А є в Лондоні вулиці, де з кожної сотні дітей п'ятдесят помирає, не доживши року, а з решти двадцять п'ятеро помирає до п'яти років. Це ж чисте побоїще! Ірод і той був милосердніший.
На підтвердження того, що промисловість нівечить більше людських життів, ніж війна, найкраще навести витяг з недавнього звіту ліверпульського санітарного інспектора (звіт цей справедливий не тільки щодо Ліверпуля):
"До багатьох дворів сонце майже або й зовсім не заглядає, а в помешканнях завжди тяжка задуха; це останнє значною мірою від того, що пористі стіни за багато років просякли всілякими випарами. Марними виявилися спроби Комісії в справах парків та садів прикрасити житла біднякам, подарувати їм квіткову розсаду та ящики з квітами на вікнах. Такі подарунки виявилися ні до чого в тих дворах, бо квіти й рослини не витримали нездорової атмосфери і повсихали, посвідчивши в такий спосіб брак сонця в дворах бідноти".
Містер Джордж Го склав таку таблицю для трьох парафій Сент-Джорджа в Лондоні:
А є ж, крім того, так звані небезпечні професії, в яких працює безліч робітників. Їхнє життя справді-таки висить на волосинці, і то далеко більшою мірою, ніж життя солдата двадцятого століття. При обробці льону у полотняному виробництві мокрі ноги та мокрий одяг дуже часто призводять до бронхітів, запалень легенів та гострого ревматизму, а в чесальних та прядильних цехах дрібний пил викликає в більшості працівників хвороби легенів. Жінка, що працює там із сімнадцяти-вісімнадцяти років, у тридцять уже руїна. Робітники хімічних підприємств, куди набирають найдужчих і найкремезніших чоловіків, живуть пересічно менше сорока восьми років.
Про гончарство доктор Арлідж каже таке: "Гончарний пил не вбиває нагло, а осідає рік за роком усе грубшим шаром на легенях, поки їх стінки стають, немов обтиньковані. Дихання стає все важчим і важчим, здавленим і врешті припиняється".
Сталевий пил, кам'яний пил, глиняний пил, лужний пил, деревний пил — все це вбиває, все це смертоносніше за кулемети й гармати. Найстрашніший пил у виробництві свинцевих білил. Ось опис типового кінця молодої, здорової, добре розвиненої дівчини, що йде працювати на фабрику свинцевих білил:
"Попрацювавши тут деякий час, вона захворює на недокрів'я. На яснах у неї з'являється дуже бліда синювата смуга, але буває, що зуби та ясна в неї лишаються цілком здорові і синюватої смуги не видно. Недокрів'я супроводиться схудненням, але таким повільним, що ні вона сама, ні подруги нічого не помічають. Однак хвороба прогресує, і дівчині все дужче дошкуляють головні болі. Часто при цьому тьмариться зір або навіть наступає тимчасова сліпота. Дівчина впадає, як здається її близьким та лікарям, у звичайну істерію. Хвороба все загострюється, хоч зовні цього й не помітно, аж поки дівчину охоплює несподівана конвульсія, що починається на одній половині обличчя, потім переходить на руку, далі ногу тієї самої половини тіла, і, нарешті, все тіло нестримно тіпається, як при епілепсії. Це супроводиться втратою свідомості, напади йдуть один за одним, інтенсивність їх зростає, і в одному з нападів вона й умирає. А іноді свідомість почасти або повністю відновлюється — на кілька хвилин, годин чи й днів, і хвора тоді скаржиться на нестерпний біль голови або починає маячити і робиться збудженою, як у гостро-маніякальному стані, або насупленою і понурою, як у меланхолії, і в маячні просить підвести її. Мова в неї при цьому не зовсім розбірлива. Без будь-яких застережних симптомів — хіба що пульс, доти кволий, з числом ударів близьким до норми, нараз повільнішає і твердне — хвору несподівано охоплює ще одна конвульсія, під час якої вона й умирає, одразу або після стану коми. В деяких випадках конвульсії поступово стихають," головні болі припиняються і хвора одужує, однак при цьому зовсім втрачає зір, тимчасово або назавжди".
А ось кілька конкретних випадків отруєння свинцевими білилами:
Шарлотта Раферті, молода, вродлива, висока, добре збудована жінка, що й одного дня не хворіла в своєму житті, пішла працювати на фабрику свинцевих білил.