Поруч валялася шматуряка білого мармуру.
Філіп подивився нагору.
— Чия це кімната над нами? — спитав він.
— Моя, — тихо відповіла Віра. Голос її тремтів. — А це, — вона показала на мармурову шматуряку, — годинник у вигляді ведмедя, він стояв на камінній полиці. — Вона повторила тремтячим голосом: — У вигляді ведмедя.
3
Філіп ухопив її за плече.
— Тепер усе ясно, — похмуро вимовив він, — Армстронг ховається десь у будинку. Але цього разу я вже не схибну.
— Стережіться, — спинила його Віра. — Не будьте дурнем. Адже тепер черга за нами. Він якраз і розраховує що ми підемо його шукати.
— Певно, так, — поміркувавши, погодився Філіп. — Ваші підозріння справдилися. Це — Армстронг. Але ж де він сховався? Адже ми з Блором усе поперевертали догори ногами — обшукали і будинок, і острів.
— Якщо ви не виявили вночі, то зараз його не знайти, — сказала Віра.
— Taк, але… — якось мляво заперечив було Ломбард.
— Він, певно, спорудив собі схованку ще до того, як ми прибули сюди. Тепер ясно, що він зробив саме так.
— Ви забуваєте, що в сучасному будинку зробити це нелегко, — заперечив Філіп.
— Він міг завчасно влаштувати собі тут схованку, — наполягала Віра.
— Ні, це неможливо. Наступного дня по приїзді, Пам'ятаєте, ми обнишпорили весь будинок і не виявили порожнин.
— Виходить, ви помилилися, — сказала Віра.
— Варто було б перевірити це…
— Перевірити? Він тільки цього й чекає. Він очікує.
— Я ж озброєний, — запротестував Ломбард, наполовину витягнувши з кишені пістолет.
— Ви вже твердили, що Блорові нічого боятися — мовляв, Армстронг його не подужає. Але ви забуваєте, що Армстронг божевільний, а божевільні набагато хитріші, ніж нормальні люди.
Ломбард засунув пістолет у кишеню.
4
— Ну що ж, ви мене переконали, — сказав він нарешті. — Зостаємося тут. Але що ми робитимемо вночі?
Віра не відповіла. І він роздратовано вів далі:
— Про це ви не подумали.
— Що ми робитимемо? — збентежено повторила Віра. — Боже ж мій, як я боюся…
— Ну гаразд, погода сьогодні стерпна, — сказав Ломбард. — Буде місячно. Виліземо на скелі, влаштуємося якомога зручніше й діждемося ранку. Головне — не заснути. Посторожуємо ніч, а коли хтось спробує підкрастися до нас, я його підстрелю. А може, ви боїтесь холоду? На вас така легка сукня.
— Холоду? Навряд чи мені було б тепліше, коли б я була мертвою, — з істеричним сміхом відповіла Віра.
— Ваша правда, — погодився Філіп Ломбард.
Віра підвелася.
— Я збожеволію! Ця нерухомість мене пригнічує. Походимо трохи.
— Походимо, — погодився Ломбард.
І вони, не кваплячись, попленталися вздовж скелі, що нависла над морем. Сонце заходило, його промені золотили море. Вони пестливо огортали Віру й Ломбарда, ніби утворюючи сяйво над їх головами.
— Шкода, що не можемо скупатися, — мовила Віра, нервово посміхнувшись.
Ломбард дивився на море. Раптом він вигукнув:
— Що там унизу? Щось лежить! Погляньте, неподалік од великої скелі, ні, далі, праворуч!
Віра придивилася.
— Немовби чийсь одяг, — непевно сказала.
— Либонь, купальник, — пирснув Ломбард. — Таж ні, коли серйозно, то це, певно, лише водорості.
— Спустимося й подивимось, — запропонувала Віра.
Чіпляючись за скелі, вони спустилися на кілька метрів.
— Ні, це таки одяг, — оголосив Ломбард. — Дивіться, ось черевик.
Раптом Віра зупинилася.
— Це не одяг. Це людина, — з жахом сказала вона.
Труп затиснуло між двох скель, мабуть, припливом — кілька годин тому.
Переборюючи жах, Віра й Ломбард насилу добралися до втопленика, схилилися над його темно-червоним набряклим обличчям.
— Боже мій, — вигукнув Ломбард, — це ж Армстронг!..
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
1
Здавалося, минула вічність. Руйнувалися світи, час був нездвижний… Він промайнув крізь тисячоліття й завмер… Минуло щось із хвилину, не більше… Дві людські істоти схилились над трупом. Очей не зводили. Нарешті повільно, дуже повільно підвели голови, й погляди їхні стрілися…
2
Ломбард розсміявся.
— Ну, що скажете, Віро?
— Опріч нас двох, на острові нікого не зосталось… Зовсім нікого… — промовила тихо, майже пошепки.
— Тепер ми знаємо, що робити. Хіба ні?
— Як це зроблено? — спитала Віра. — Я маю на увазі штуку з мармуровим ведмедем.
Він знизав плечима.
— Мудрована штука, нічого не скажеш. Просто якесь чаклунство…
Їхні погляди знову стрілися, і Віра подумала: "Як ото я раніше не помічала, що в нього вовче обличчя, хижа пащека, довгі гострі ікла…"
Ломбард заговорив, і голос його гурчав загрозливо, наганяючи жах, — мов звіриний рик:
— Це кінець, тепер ви розумієте? Ми знаємо правду — і це наш кінець…
— Я розумію, — тихо відповіла Віра. Вона знову позирнула на море. Генерал Макартур теж дивився на море. Коли це було? Невже тільки вчора? Чи позавчора? І він теж вимовив це слово: кінець! Він вимовив його з покорою, майже з радістю… Але Віра обурилась, згадавши старого вояку. Ні, для неї це не буде кінцем!
Опустивши очі, вона знову схилилася над трупом і зітхнула:
— Бідолаха доктор Армстронг…
— Он як? — зареготав Ломбард. — Що це, жіноча жалість?
— А чом би й ні? Хіба ви ніколи не відчували жалості?
— В усякому разі, не до вас, — осміхнувся Ломбард. — Можете на це не розраховувати!
Віра ще раз схилилася над трупом.
— Треба його прибрати звідси. Найкраще — перенести до будинку, — запропонувала.
— Щоб він склав компанію іншим жертвам? Усі в ряд — у всьому система й порядок? — іронізував Ломбард. — Йому й тут непогано.
— То хоч віднесімо його трохи вище, щоб не змило припливом.
— Гайда, — весело погодився Ломбард.
Він нахилився й трохи підняв утопленика. Віра притулилася поруч, допомагаючи підняти труп: Армстронг був важкуватий.
— Ну й робота. — Ломбард важко дихав.
Зрештою вони зрушили труп з місця і волоком потягли нагору.
— Ну досить, — сказав Ломбард, розпрямляючись. — Сюди ніякий приплив не дістане. Сподіваюсь, ви задоволені?
— Так, цілком.
В її голосі почувся виклик, і це прозвучало для Ломбарда як сигнал небезпеки.
Він смикнувся і навіть не встиг схопитися рукою за кишенею, як зрозумів — у ній пусто. Віра стояла навпроти Ломбарда, відступивши десь на два кроки, і в руці у неї поблискував його пістолет.
— Так ось чим викликана була така зворушлива турбота про свого ближнього, — глузливо мовив Ломбард, — прагнули зброю вкрасти!
Вона спокійно кивнула головою, її рука, озброєна пістолетом, навіть не ворухнулася.
Ніколи ще смерть не приступала так упритул до Ломбарда. Але він іще не вважав себе переможеним.
— Віддайте пістолет, — владно зажадав Ломбард.
Віра тільки засміялася.
— Послухайте, віддайте пістолет, — знову сказав він.
Його розум працював винятково чітко. Що робити?
Як підступитися до неї? Ласкавістю приспати її острах? Чи, може, блискавично кинутися на неї?
За свого життя Ломбардові не раз доводилося ризикувати. Запізно було змінювати улюблений метод. Він почав, намагаючись говорити найпереконливіше:
— Послухайте-но, люба… Вислухайте мене уважно… — І, мов пантера, блискавкою кинувся на неї…
Віра інстинктивно натиснула на курок… Ломбардове тіло, застигле в стрибку, важко хряснуло об скелю.
Жінка спрокволу підступала до Ломбарда, тримаючи пістолет напоготові. Та осторога виявилась зайвою: Філіп Ломбард був мертвий — куля влучила в серце…
3
Віра Клейторн відчула невимовне полегшення. Аж нарешті кошмар розвіявся. Їй нікого більше побоюватися. Нерви можуть заспокоїтися… Вона сама-одна на цьому острові. Сама з дев'ятьма трупами! Та яке це має значення? Хіба вона не зосталася в живих? Сидячи на скелі, вона відчувала ні з чим не порівнянне щастя… Безтурботність… Спокій… Більше нема кого побоюватися…
4
Сонце вже сідало, коли Віра нарешті ворухнулась. Реакція на останні події надовго паралізувала її. Але тепер усю переповняло щасливе почуття безпеки.
Тепер вона воліла їсти, спати. Головне — спати. Кинутися в ліжко й поринути в тривалий, глибокий сон. Спати, спати й спати… Завтра, мабуть, уже надійде допомога. Та це її поки що мало турбувало. Тепер, коли лишилася сама, їй навіть подобалося на острові. О, як вона натішиться спокоєм! Благословенним спокоєм!
Вона підвелася й подивилась на будинок. Він більше не навіював жаху на неї. Більше ніякі страхіття тут не чекають її! Це всього тільки звичайний будинок, добротно збудований, у сучасному стиді. Подумати тільки: ще сьогодні — десь із годину тому вона й глянути на нього не могла без жаху…
Яка це дивна штуковина — страх… Тепер ось вона вже позбулася його, подолала справді-таки смертельну небезпеку. Завдяки особистій кмітливості, спритності їй пощастило доконати свого ймовірного вбивцю його ж зброєю.
О, як вона втомилася — до краю втомилася. Нили суглоби, стулялися повіки… Нема чого більше боятися. Тільки спати. Спати… спати… спати… Спати у цілковитій безпеці — адже вона сама на острові. "Тут самотнє індійчатко гірко заридало". Віра посміхнулася, згадавши заключний куплет лічилки.
Вона зайшла до будинку. Тут теж було спокійно, вмиротворено. "Адже не кожний зважився б спати в будинку, де майже в усіх кімнатах по мерцю, — міркувала Віра. — Може, піти на кухню й трохи попоїсти?" З хвильку вона вагалася. Ні, хай їй грець, отій їжі. Вона ж бо з ніг валиться від утоми.
Проходячи повз розчинені навстіж двері їдальні, вона побачила на столі три фарфорові фігурки.
— Ви явно відстаєте, мої маленькі друзі, — сміючись мовила й жбурнула двох індійчат крізь вікно; вони потрощилися на терасі.
Стискаючи третю фігурку, Віра сказала:
— Ходімо зі мною, малятко. Ми виграли партію… Ми справді виграли!
Присмеркове світло ледь освітлювало хол. Не кваплячись, важкими від утоми кроками ішла Віра сходами нагору, до своєї кімнати, затиснувши в руці індійча.
— "Тут самотнє індійчатко гірко заридало". До речі… Як же закінчується лічилка? Так, так, згадую. "Одружитися побігло, й нікого не стало".
Одружитися? Як дивно! І знову їй здалося, ніби Х'юго тут, у будинку. Він очікує її нагорі.
"Не дурій, — мовила до себе Віра. — Ти просто страшенно втомлена. Засмикана. Звідси всі ці маячні думки".
Вона піднялася сходами, навіть не помітивши, як загубила пістолет. Звук його падіння стишив килим. Віра забула про зброю. Її думки безладно снували навколо маленького фарфорового індійчати, якого тримала в руці. Як тихо в будинку. Але чому він не здається порожнім? Це Х'юго чекає на неї в кімнаті…
"Тут самотнє індійчатко гірко заридало".