Він розмовляв з охоронцями бездоганною німецькою мовою. Свого часу він написав багато німецькомовних п'єс і віршів, які мали великий успіх, і він був одружений з відомою німецькою акторкою, яку звали Резі Норт. Її було вбито в Криму під час концерту, коли вона виступала перед військами. Отаке.
* * *
Та ніч минула без пригод. Це наступної ночі під час бомбардування загинуло сто тридцять тисяч мешканців Дрездена.
Отаке. У льосі Біллі задрімав. І у своєму напівсні він знову слово в слово, рух за рухом повторив усю ту суперечку з дочкою, про яку тут уже йшлося.
"Тату, сказала вона, так що ж нам з тобою робити?" Ну і так далі. "А знаєш, кого я могла б убити, не змигнувши оком?"
"Кого б ти могла вбити?" запитав Біллі.
"Твого Кровера Тріске".
Кровер Тріске, звичайно, був і лишається автором науково фантастичних книжок. Біллі не лише прочитав десятки творів Тріске, але й подружився з ним, наскільки це було можливо, бо Тріске дуже неприязна людина.
* * *
Тріске живе в місті Іліумі, де він знімає підвал, десь за пару миль від розкішного будинку Біллі Піліґріма. Тріске вже не пам'ятає, скільки романів він написав штук, може, сімдесят п'ять, не менше. Жоден із них не приніс йому грошей. Щоб звести кінці з кінцями, він займається тим, що керує доставкою місцевої "Іліумської газети", наймає хлопчиків, які розносять свіжі номери передплатникам, і при цьому залякує, підмащує і обраховує малечу.
Біллі вперше побачив його в 1964 році. Якось, їдучи Іліумом, він намагався зрізати кут і заїхав у підворіття, де його кадилак заблокувала купа пацанів з велосипедами. Попереду відбувалося щось на зразок зборів. Якийсь чоловік з довгою бородою струнчив дітей. З його жестикуляції було видно, що він боягуз, з яким небезпечно мати справу, але що свою роботу він знає і дбає про неї. Кроверові Тріске тоді було шістдесят два роки. Він накручував хлопців, щоб ті піднімали свої ледачі сраки і втюхували своїм грьобаним передплатникам ще й недільне видання. Він ще сказав, що той, хто протягом наступних двох місяців збере найбільше недільних передплатників, одержить охиренну премію безкоштовну подорож на острів Мартас Віньярд у штаті Массачусетс. Сюди входить дорога, проживання, харчі, все про все, на три особи, на переможця та його батьків.
Ну і тому подібне.
Один із пацанів був насправді дівчинкою. Вона стояла, роззявивши рота, бо ніколи до того не чула нічого подібного.
Для Біллі в маніакальному обличчі Тріске було щось до болю знайоме, адже він бачив його на стількох книжкових обкладинках. Але отак несподівано зіткнувшися з цим обличчям у підворітті рідного міста, Біллі ніяк не міг пригадати, де саме воно йому траплялося. Біллі подумав, що, мабуть, цей тицьнутий проповідник зустрічався йому в Дрездені. Бо Тріске й тепер скидався на військовополоненого.
Аж тут раптом дівчинка, яка розносила газети, підняла свою руку. "Пане Тріске, запитала вона, а чи можна мені буде, якщо я виграю, взяти з собою ще й сестричку?"
"Ага, січас, відповів Кровер Тріске. Гроші, вони на деревах не ростуть".
До речі, Тріске колись написав книжку про дерево, на якому росли гроші. На ньому замість листя шелестіли двадцятидоларові купюри. Замість цвіту духмяніли урядові облігації, а замість плоду з усіх гілок звисали діаманти. Це дерево притягало до себе людей, які тут таки, під ним, вбивали одне одного, і ті, що полягли, ставали першокласним добривом.
Отаке.
* * *
Біллі Піліґрім запаркував свій кадилак у підворітті і терпляче чекав кінця зборів. Коли всі розійшлися, біля Тріске все ще лишався один хлопець. Він хотів кинути цю роботу, бо вона була заважка, а платня зовсім мізерна як на такий ненормований робочий день. Тріске це дуже не сподобалося, бо, якщо хлопець піде геть, йому самому доведеться розносити газети, аж доки він не знайде якогось іншого дурника.
"Хто ти такий? пхикнув Тріске і нахилився над хлопцем. Якийсь чудо бздич природи?"
"Чудо бздич природи" це також була назва однієї з його книжок. У ній ішлося про робота, в якого завжди смерділо з рота, але після того, як його галікоз (тобто хвороба, яка в побуті часто проходить як "сморід із рота") було вилікувано, у нього одразу з'явилися друзі та подружки. Але цінність цієї книжки полягала в тому, що її було написано в 1932 році, і в ній автор уже тоді передбачив широке використання напалму (тобто горючого желеподібного нафтопродукту) на людях.
На них його скидали з літаків. І це робили роботи. Вони були позбавлені совісті, і в них не було ні бортових систем, ні якихось інших приладів, які б дозволяли їм реєструвати, що саме відбувається з людьми, яких бомбардують напалмом.
Головний персонаж цього роману хоча і був роботом, але зовні нічим не відрізнявся від людини. Він розмовляв, танцював і робив усе, що треба, наприклад, гуляв з дівчатами. І ніхто не ображався на нього за те, що він скидає на людей горючий желеподібний нафтопродукт. Разом з тим, за той сморід із рота всі ставилися до нього з осудом. Але після того, як він цю халепу вилікував, кожен схотів йому бути і другом, і кумом.
* * *
Тріске так і не зміг переконати пацана, щоб той не кидав роботи. Він розповів йому про всіх тих мільйонерів, які замолоду розносили газети, але на це хлопець відповів: "Можливо, але якщо вони й займалися цим, то не більше тижня, тому що це повна наколка".
І з цими словами хлопець поставив свою натоптану газетами торбу перед Тріске, ще й поверх поклав свій зошит з адресами та іменами. Тепер Тріске хоч не хоч, а мусив сам розносити газети по хатах. А в нього не було своєї машини. У нього не було навіть велосипеда, а ще він до смерті боявся собак.
Десь зовсім поруч гавкнув великий пес.
Тріске з кам'яною пикою закинув через плече лямку торби. До нього підійшов Біллі Піліґрім. "Пане Тріске?.."
"Ну?"
"Ви... Ви і є Кровер Тріске?"
"Ну", Тріске припускав, що Біллі знайшов його, щоб поскаржитися на те, як погано йому доставляють газету. Він ніколи не вважав себе письменником з тієї простої причини, що ні для кого у світі він не був письменником.
"Пи... письменник?" запитав Біллі.
"Що?"
Біллі не сумнівався, що це якась помилка. "Є такий письменник, якого звати Кровер Тріске".
"Хіба?" Тріске був геть ошелешений.
"Ви ніколи не чули про такого?"
Тріске похитав головою. "Ніхто... ніхто не чув про такого".
* * *
Біллі посадовив Трісне у свій кадилак і, рухаючись від будинку до будинку, допоміг йому рознести всі газети. Біллі звіряв адреси і стежив за тим, щоб Трісне не пропустив жодної з них. Кровер Тріске сидів із виряченими очима. Він ніколи в житті ще не зустрічав жодного шанувальника своєї творчості, а Біллі був його справжнім фанатом.
Тріске сказав йому, що ніколи не чув, щоб якусь із його книжок хтось десь рекламував, або рецензував, або, взагалі, продавав. "Всі ці роки, сказав він, я тільки й робив, що намагався достукатися до людей і подарувати їм свою любов".
"Але ж читачі вам, безумовно, пишуть! сказав Біллі. Якби ви знали, скільки разів мені кортіло написати вам листа".
Тріске підняв угору палець. "Один".
"То був прихильний лист?"
"Божевільний . Його автор написав, що я мушу стати Президентом Земної Кулі".
Біллі здогадався, що автором того листа був Еліот Роузвотер, його сусід по палаті у шпиталі для ветеранів на березі озера Лейк Плесид. Біллі розповів Тріске про Роузвотера.
"О Боже, я чомусь думав, що йому не більше чотирнадцяти років", сказав Тріске.
"Ні ні, доросла людина, капітан і фронтовик".
"Він пише, немов йому чотирнадцять років", сказав на це Кровер Тріске.
* * *
Біллі запросив Тріске на святкування вісімнадцятих роковин їхнього з Барбарою весілля. Ця подія мала відбутися за два дні після тієї зустрічі. І от тепер гості пили й гуляли.
Тріске забрів до вітальні, підійшов до столу з наїдками і почав за обидві щоки напихатися канапками. З повним ротом, з якого вивалювали то плавлений сир "Філадельфія", то червона ікра, він розважав розмовою дружину одного з оптометристів. На цьому прийнятті всі, окрім нього, були пов'язані з оптометрією. З усіх присутніх тільки в нього не було окулярів. Він тут був чимось на зразок почесного гостя. Всі були в захваті від того, що серед них є справжній письменник, хоча ніхто раніше й не чув про нього.
Тріске розмовляв із жінкою, яку звали Меґґі Байт. Колись вона працювала асистентом у стоматолога, але, одружившись з оптометристом, покинула роботу і стала хатньою господинею. Вона була дуже вродлива. Останньою книжкою, яку вона прочитала, була "Айвенґо" Вальтера Скотта.
Біллі стояв поруч і дослухався до їхньої розмови. Він застромив руку в кишеню і пальцями перебирав те, що там лежало. Це був подарунок, який він купив для своєї дружини, біла, обшита оксамитом коробочка, в якій лежала сапфірова каблучка, зроблена у формі зірки. Ця каблучка коштувала вісімсот доларів.
* * *
Та побожна повага, яку всі гості, якими б марновірними та неосвіченими вони не були, подіяла на Тріске, як косячок марихуани, і вдарила йому в саме тім'я. Він був щасливий і весь час щось дуже зухвало вигукував.
"Боюся, зізналася йому Меґґі, що тепер я читаю набагато менше, ніж годилося б".
"Ми всі чогось боїмося, відповів їй Тріске. От я боюся раку, і пацюків, і доберман пінчерів".
"Я звичайно мусила б знати, сказала Меґґі, але, що поробиш, каюся, тому й дозволю собі запитати: який з ваших творів є найвідомішим?"
"Роман про похорон одного славного французького кухаря".
"О, як цікаво!"
"Коротше, там зібралися всі славетні шеф кухарі з усього світу. То була грандіозна церемонія. Тріске на ходу видавав сюжет. І от, перш ніж назавжди закрити труну, всі присутні посипають небіжчика петрушкою, різними іншими приправами й паприкою". Отаке.
* * *
"І це що правдива історія?" запитала Меґґі Байт. Хоча вона й була досить нудна людина, зате не було такого чоловіка, якого б вона не спокушала на продовження роду. Варто було їм кинути на неї один погляд, як вони миттю запалювалися бажанням негайно натовкти її матеріалом, якого вистачило б на цілий дитячий садок. Але в неї поки що не було жодної дитини. Вона вживала протизаплідні засоби.
"Ясна річ, що правдива, сказав Тріске. Якби я написав про щось таке, чого насправді не було, і спробував би продати цю історію, то мене б кинули до в'язниці.