Службу в музеї облишив і почав компонувати роман про Понтія Пілата.
— О, то була золота пора! — сяючи очима, шепотів оповідач. — Зовсім окрема квартирка, а ще передпокій, і в ньому раковина з водою, — чомусь з особливою гордістю підкреслив він, — маленькі віконця над самим хідничком, що пролягав від хвіртки. Навпроти, кроків за чотири, під парканом, бузок, липа і клен. Ох, ох, ох! Узимку я дуже рідко бачив у віконці чиїсь чорні ноги і чув рипіння снігу під ними. І в грубці в мене завжди палав вогонь! Але нагло вдарила весна, і крізь брудні шибки побачив я спочатку голі, а згодом зодягнуті в молоде листя кущі бузку. Саме тоді, минулої весни, трапилося щось багато чудовніше, ніж одержання ста тисяч рублів. А це, погодьтеся, величезні гроші!
— Це правда, — визнав Іван, що уважно слухав.
— Я відчинив віконця і сидів у другій, зовсім крихітній, кімнатинці, — гість почав відмірювати руками, — так ось — канапа, а навпроти друга канапа, а поміж ними столик, і на ньому чудова нічна лампа, а до віконця ближче книжки, тут маленький письмовий столик, а в першій кімнаті — величезна кімната, чотирнадцять метрів, — книги, книги і грубка. О, яка в мене була обстанова! Надзвичайні пахощі бузку! І голова моя ставала легкою від утоми, і Пілат летів де кінця...
— Біла мантія, червоний підбій! Розумію! — вигукував Іван.
— Саме так! Пілат летів до кінця, до кінця, і я вже знав, що останніми словами будуть: "...П’ятий прокуратор Іудеї, вершник Понтій Пілат". Ну, природно, я виходив на прогулянки. Сто тисяч — величезні гроші, й у мене був прекрасний костюм. Або рушав обідати в який-небудь дешевий ресторан. На Арбаті був чудовий ресторан, не знаю, чи зберігся він досі.
Тут очі гостя широко розплющилися, і він продовжував шепотіти, дивлячись на місяць:
— Вона несла в руках огидні, тривожні жовті квіти. Біс його знає, як їх називають, але вони перші чомусь з’являються в Москві. Й ці квіти дуже чітко вирізнялися на чорному її весняному пальті. Вона несла жовті квіти! Недобрий колір. Вона завернула з Тверської в провулок і тут озирнулася. Ну, Тверську ви знаєте? Тверською йшли тисячі людей, але я вам ручуся, що побачила вона мене одного і подивилася не те що бентежно, а якось навіть болісно. І мене вразила не так її врода, як надзвичайна, ніким не бачена самотність в очах!
Корячись цьому жовтому гаслу, я теж завернув у провулок і пішов її слідами. Ми йшли кривим, неошатним провулком безмовно, я з одного боку, вона з другого. І не було, уявіть собі, у провулку ані душі. Я карався, бо мені здавалося, що з нею необхідно говорити, і бентежився, що не вимовлю й слова, а вона піде, і ніколи більше я її не побачу.
І, уявіть, несподівано заговорила вона:
— Подобаються вам мої квіти?
Я виразно пам’ятаю, як пролунав її голос, досить-таки низький, але зі зривами, і, хоч як це безглуздо, здалося, що луна прокотилася провулком і відбилася від жовтої брудної стіни. Я швидко перейшов на її бік і, підходячи до неї, відповів:
— Ні.
Вона поглянула на мене здивовано, а я нагло, цілком несподівано, збагнув, що все життя кохав саме цю жінку! Оце так штука, га? Ви, певно, скажете, божевільний?
— Нічого я не кажу, — гукнув Іван і додав: — Благаю, далі!
І гість продовжував:
— Так, вона скинула на мене здивовані очі, а після довгого погляду спитала таке:
— Ви взагалі не любите квітів?
У голосі її була, як мені здалося, ворожість. Я йшов поруч неї, намагаючись ступати в ногу, і, собі на подив, зовсім не відчував себе скутим.
— Ні, я люблю квіти, лише не ці, — сказав я.
— А які ж?
— Я троянди люблю.
Тієї миті я пожалкував про те, що це сказав, бо вона провинно всміхнулась і жбурнула свої квіти у рів. Розгубившись трохи, я все-таки підняв їх і простяг їй, але вона з осміхом відштовхнула квіти, і я сам поніс їх у руках.
Так ішли мовчки якийсь час, поки вона не забрала в мене з рук квіти і не кинула їх на бруківку, потім просунула свою руку в чорній рукавичці з розтрубом під мою, і ми пішли поруч.
— Далі, — сказав Іван, — і не пропускайте, будь ласка, нічого!
— Далі? — перепитав гість. — Що ж, далі ви могли б і самі вгадати. — Він рвучко витер непрохану сльозу правим рукавом і продовжував: — Кохання вискочило перед нами, як з-під землі вискакує вбивця в провулкові, й вразило нас обох одним махом. Так вражає блискавка, так вражає фінський ніж! Вона, щоправда, твердила згодом, що це не так, що ми, безперечно, були закохані бозна-відколи, не знаючи, не бачачи одне одного, і що вона жила з іншим чоловіком... і я там, тоді... з цією, як її...
— З ким? — запитав Бездомний.
— З цією... ну... з цією, ну... — відповів гість і заклацав пальцями.
— Ви були одружені?
— Та так, ось же я клацаю... З цією... Варочкою... Манечкою... ні... Варочкою... ще сукня смугаста, музей... Втім, я не пам’ятаю.
Так ось; вона казала, що з жовтими квітами в руках вона вийшла в той день, щоб я нарешті її знайшов, і що якби цього не сталось, то вона отруїлася б, позаяк життя її — порожнеча.
Так, кохання вразило нас миттєво. Я це знав того ж дня, через годину, коли ми опинилися, не помічаючи міста, біля Кремлівських мурів на набережній.
Ми розмовляли так, наче розійшлися вчора, наче знали одне одного багато років. Другого дня ми умовилися зустрітися там-таки, на Москві-ріці, й зустрілися. Травневе сонце світило нам. І незабаром, невдовзі стала ця жінка моєю таємною дружиною.
Вона приходила до мене кожного дня, а чекати и я починав від ранку. Чекання це виливалося в те, що я переставляв на столі речі. За десять хвилин я сідав до віконця і починав дослухатися, чи не стукне ветха хвіртка. І ото чудасія: до зустрічі моєї з нею до нашого дворика мало хто приходив, краще сказати, ніхто не приходив, а тепер мені здавалося, що всеньке місто ринуло сюди. Стукне хвіртка, зайдеться серце, і, уявіть, на рівні мого обличчя за віконцем неодмінно чиїсь брудні чоботи. Точильник. Ну, кому потрібен точильник у нашому домі? Що точити? Які ножі?
Вона увіходила у хвіртку один раз, а серце моє до того заходилося не менше десяти разів, я не брешу. А потім, коли надходила її пора і стрілка показувала полудень, воно навіть і не переставало тріпотіти доти, поки без стуку, майже безгучно, не рівнялися з вікном черевички з чорними замшевими накладками-бантами, стягнутими сталевими пряжками.
Іноді вона пустувала і, затримавшись коло другого віконця, постукувала носаком у шибку. Я в ту ж мить опинявся біля цього вікна, але щезав черевичок, чорний шовк, що застував світло, зникав, — я біг їй відчиняти.
Ніхто не знав про наш зв’язок, за це я вам ручуся, хоча так ніколи і не буває. Не знав її чоловік, не знали знайомі. В старенькому будиночку, де мені належав цей підвал, знали, певно, бачили, що приходить до мене якась жінка, але імені її не знали.
— А хто ж вона така? — поспитав Іван, надзвичайно зацікавлений любовною історією.
Гість зробив жест, який засвідчив, що він ніколи і нікому цього не скаже, і продовжував свою оповідь.
Іван дізнався, що майстер і незнайомка покохали одне одного так міцно, що стали зовсім нерозлучними. Іван уявляв собі виразно вже і дві кімнати в підвалі котеджика, в яких завжди стояла сутінь через бузок і паркан. Червоні потерті меблі, бюро, на ньому годинника, який видзвонював щопівгодини, і книги, книги від фарбованої підлоги до закіптюженої стелі, і грубку.
Іван дізнався, що його гість і таємна дружина вже в перші дні свого зв’язку дійшли переконання, що зіштовхнула їх на розі Тверської та провулка сама доля і що створені вони одне для одного навіки.
Іван дізнався з розповіді гостя, як минав день у закоханих. Вона приходила і насамперед надягала фартух, і у Щ вузькому передпокої, де була та самісінька раковина, якою І чомусь пишався бідолашний хворий, на дерев’яному столі запалювала гасницю, і готувала сніданок, і настановляла його в першій кімнаті на округлому столі. Коли йшли травневі грози і повз підсліпуваті вікна шумно ринула в підворіття вода, грозячи затопити останній прихисток, коханці розтоплювали грубку і пекли в ній картоплю. Від картоплин ішла пара, чорне картопляне лушпиння мазало пальці. В підвальчику чувся сміх, дерева в садку скидали з себе після дощу обламані галузочки, білі суцвіття.
Коли скінчилися грози і настало задушливе літо, у вазі з’явилися довгоочікувані та любі обом троянди. Той, хто називав себе майстром, працював гарячково над своїм романом, і цей роман поглинув і незнайомку.
— Їй-бо, часом я починав ревнувати її до нього, — шепотів Іванові нічний гість, що надійшов з місячного балкона.
Запустивши у волосся тонкі пальці з гостро обточеними нігтями, вона без кінця перечитувала написане, а перечитавши, шила ось оцю шапочку. Іноді вона сиділа навпочіпки біля нижніх полиць чи зі стільця сягала горішніх і ганчіркою витирала сотні запорошених корінців. Вона віщувала славу, вона підганяла його і саме тоді почала називати майстром. Вона нетерпляче дожидалася обіцяних уже останніх слів про п’ятого прокуратора Іудеї, співуче й голосно повторювала окремі фрази, які їй подобалися, і казала, що в цьому романі — її життя.
Його було дописано в серпні місяці, здано якійсь невідомій друкарці, й та передрукувала його в п’яти примірниках. І, нарешті, наспів час, коли довелося покинути і таємне пристанище і вийти в життя.
— І я вийшов у життя, тримаючи його в руках, і тоді моє життя дійшло краю, — прошепотів майстер і похилив голову, і довго журно похитувалася чорна шапочка з жовтою літерою "М". Він повів далі свою розповідь, але вона стала вже трохи безладною. Можна було зрозуміти лиш одне, що тоді з Івановим гостем трапилася якась катастрофа.
— Я вперше потрапив у світ літератури, але тепер, коли все вже дійшло кінця і загибель моя довершена, згадую про нього з жахом! — урочисто прошепотів майстер і підніс догори руку. — Так, він надзвичайно вразив мене, ох, як вразив!
— Хто? — ледь чутно шепнув Іван, остерігаючись уривати розповідь схвильованого оповідача.
— Та редактор, я ж кажу, редактор! Отож він прочитав. Він дивився на мене так, наче в мене щока була роздута флюсом, якось скошував очі в куток і навіть ніяково хихотів. Він без потреби теребив манускрипт і покректував. Запитання, які він мені ставив, видалися мені божевільними.