Але це принизливе викриття вразило його в самісіньке серце. Нарешті він спромігся на слово:
– Ви сказали: "та й не тільки вони". Як це розуміти?
– Весь ваш "відданий" персонал роз'їдає корупція. В готелі немає, мабуть, жодної служби, де б вас не обкрадали й не ошукували. Всіх даних я, певна річ, не маю, але тим, що мені відоме, можу поділитися. Якщо хочете, мої люди підготують для вас досьє.
– Дякую, – ледь чутно озвався Трент.
– У вас тут розвелося забагато товстунів. Я це зразу помітив. А поява товстунів – то тривожна ознака. Черева в них напхані готельними харчами, а разом з харчами вони тягнуть усе, що під руку потрапить.
У невеликій, затишній їдальні запала тиша, порушувана тільки тихим цоканням настільного годинника. Потім Уоррен Трент спроквола, втомлено сказав:
– Що ж, те, що я почув од вас, може змінити моє рішення.
– Я так і думав. – Кертіс О'Кіф насилу стримав бажання потерти руки. – Тоді я скористаюся з цього повороту в нашій розмові й зроблю вам пропозицію.
– Робіть. Я знав, що до цього йдеться, – гірко всміхнувся Уоррен Трент.
– Пропозиція вигідна для вас, надто за даних обставин. До речі, мушу зауважити, що я добре обізнаний з вашими нинішніми фінансовими справами.
– Я б здивувався більше, якби ви не були з ними обізнані.
– Дозвольте коротко схарактеризувати їх. Вам особисто належить п'ятдесят один відсоток усіх акцій готелю, цебто контрольний пакет.
– Так.
– Ви вклали в готель додаткові кошти двадцять років тому, заставивши його за чотири мільйони доларів. Два мільйони боргу ще не сплачені і мають бути внесені цієї п'ятниці. Якщо ви не зможете розрахуватися, ваші акції стануть власністю кредиторів.
– Так.
– Чотири місяці тому ви спробували поновити заставу. Вам відмовили. Ви запропонували кредиторам вигідніші для них умови, але вони їх не прийняли. Тоді ви почали шукати інших кредиторів – але даремно. За той короткий час, що залишився вам, роздобути потрібну суму ви вже не зможете.
– Отут ви помиляєтесь, – хрипко відказав Уоррен Трент, – Я можу навести вам сотні прикладів, коли капітал знаходили в останню мить.
– Але за інших обставин. І не при такому великому поточному дефіциті, як у вас.
Уоррен Трент тільки міцніше стулив губи.
– Я пропоную, – сказав Кертіс О'Кіф, – чотири мільйони доларів за цей готель Два мільйони з цієї суми я одержу, поновивши вашу теперішню заставу. Можу запевнити вас, що мені це неважко буде зробити.
Уоррен Трент кивнув з кислою міною, уражений самовдоволеним тоном О'Кіфа.
– Друга половина суми розподілиться так: мільйон доларів готівкою – щоб ви могли розрахуватися зі своїми акціонерами, і мільйон – акціями О'Кіфової компанії, які будуть випущені спеціально з цією метою. Крім того, як привілей для вас особисто, за вами буде закріплене довічно це помешкання, з гарантією, що в разі перебудови ми забезпечимо вас рівноцінним – за взаємною згодою.
Уоррен Трент сидів незворушно, нічим не виявляючи своїх думок і свого здивування. Ці умови були кращі, ніж він сподівався. Приставши на них, він особисто одержить мільйон доларів – непогане відступне за майно, яке призбирував усе життя. Але йому доведеться розпрощатися з улюбленою справою, – цебто, похмуро поправив він себе, – справою, яку він так любив ще кілька хвилин тому.
– А що, як я відмовлюся? – запитав він.
– Тоді я шукатиму інших продавців і землю під забудову. Та задовго до того, як я почну переговори деінде, ви втратите свій готель. І навіть якщо вам пощастить викрутитись, конкуренції вам все одно не витримати.
О'Кіф промовив це підкреслено байдужим тоном, але за байдужістю ховалися хитрість і розрахунок. Бо насправді "Сейнт-Грегорі" був украй потрібен О'Кіфовій компанії, яка в Новому Орлеані готелю не мала й відчувала це гостро, мов людина, яка через брак переднього зуба змушена відмовлятись від улюблених страв. Відсутність свого закладу в цьому місті позбавляла О'Кіфа можливості налагодити міжміське обслуговування туристів та комівояжерів – позбавляла бізнесу, без якого не може справді успішно функціонувати жодна готельна компанія. Бентежило О'Кіфа й те, що конкуренти вміло використовували цю прогалину в його володіннях. "Шератон-Чарлз" давно мав свій заклад у місті. "Хілтон" збудував один готель в аеропорту й зводив другий у районі В'є-Карре. "Американська готельна корпорація" була репрезентована "Роял-Орлінзом".
Що ж до запропонованих Трентові умов, то й вони мали добре прозондоване підгрунтя. О'Кіфові емісари вже розвідали, які наміри мають кредитори Трента, і пересвідчилися, що фінансисти хочуть заволодіти контрольним пакетом акцій, а потім продати його тому, хто більше дасть. Отже, найслушніший момент був зараз – поки можна пропонувати помірковану ціну.
– Скільки часу ви даєте мені на роздум? – спитав Уоррен Трент.
– Я хотів би почути вашу відповідь зразу.
– Ні, я мушу подумати.
– Що ж, гаразд. На суботу в мене призначена ділова зустріч у Неаполі. Я хотів би вилетіти звідси не пізніш як у четвер увечері. Вас влаштує час до полудня?
– Ви не даєте мені й двох діб!
– Я не бачу підстав для того, щоб чекати довше.
Впертість спонукувала Трента вимагати більше часу, але розум підказував йому: чи варто виторговувати ще один день, якщо в п'ятницю так чи так доведеться скласти зброю?
– Ну коли ви наполягаєте… – пробурчав він.
– От і чудово! – широко всміхаючись, О'Кіф пружно підвівся з крісла й кивнув Додо, яка дивилася на Уоррена Трента з виразом, дуже близьким до жалю. – Нам час іти, люба. Уоррене, щиро дякуємо вам за гостинність. – Подумки він у цей час казав собі: "Що ж, півтора дня, зрештою, можна перетерпіти. А йому все одно подітись нікуди".
13
– Є щось надзвичайно звабне в дівчині, яка шукає в сумочці ключа від своєї квартири, – зауважив Пітер Макдермот.
– Це подвійний символ, – відповіла Крістіна, все ще марно намагаючись намацати ключ. – Наявність своєї квартири свідчить про те, що дівчина ця – незалежна, а зникнення ключа доводить, що вдача в неї жіноча. Ось він! Знайшла!
– Хвилинку!
Пітер пригорнув Крістіну до себе й припав до її уст. То був довгий поцілунок, і коли він відпустив її, вона перевела подих і сказала:
– Слухайте, гроші за квартиру я цього місяця заплатила. Якщо вже робити це, то можна й не на людях.
Взявши в неї ключ, Пітер відімкнув двері.
Крістіна поставила сумку на журнальний столик, опустилася на м'яку софу й скинула, полегшено зітхнувши, свої лаковані туфельки.
Він сів поряд.
– Закуримо?
– Закуримо.
Пітер підніс їй вогню й прикурив сам.
Добре випивши за вечерею в ресторані, Пітер був у піднесеному й легковажному настрої. Поза тим, що відбувалося зараз, для нього ніби нічого не існувало – ні в часі, ні в просторі. І він знав: те, що має статися, – станеться, якщо він цього забажає.
– А правда ж, здорово – просто сидіти собі отак і балакати! – сказала Крістіна.
Він узяв її за руку.
– А ми не балакаємо.
– То давайте!
– А хіба ми для цього…
– Знаю. Але до чого ми дійдемо, якщо підемо, і – чи варто?..
– А не можна просто розкрутити рулетку – і хай крутиться?…
– Якщо ми її розкрутимо, результат буде відомий наперед – і вам, і мені. – Вона помовчала, потім зачудовано додала: – Не знаю навіть, чим це пояснити. Якась хімія!
– Хімічно ми, по-моєму, сполучаємося чудово.
– Атож: і завершиться все реакцією з виділенням вогню.
– Я ладен згоріти до решти!
– Якщо я правильно розумію – в ліжку?
Він мрійливо промовив:
– Цур, я зліва!
– Мушу вас розчарувати…
– Ні, ні, мовчіть! Я сам угадаю. Ви забули почистити зуби, правда ж? Нічого, я підожду.
Вона засміялася.
– З вами важко балакати…
– А хіба ми для цього…
– Звідси ми вже починали.
Пітер відкинувся на бильце софи й випустив кільце диму, потім ще одне і ще.
– Я так хочу навчитися цього! – сказала Крістіна. – Але в мене не виходить.
– Чим же ви хотіли мене розчарувати? – спитав він.
– Однією ідеєю. Що в разі, коли те, що може статися… станеться, то для нас обох воно мусить щось означати.
– Для вас означало б?
– Я ще не певна, але, по-моєму, – так.
Ще менш певна вона була щодо того, як поведеться наступної миті.
Пітер роздушив свою сигарету, потім – сигарету Крістіни. Коли він узяв її руки в свої, вона відчула, що її самовладання розвіюється, як дим.
– Ми повинні краще пізнати одне одного, – сказав Пітер, дивлячись їй просто в очі. – А самих слів для цього буває замало.
Він розкрив обійми, й вона пригорнулася до нього, спочатку лагідна й піддатлива, а потім – уже відчуваючи, як здіймається хвиля шаленої жаги. З уст її злітали хтиві, хижі звуки, куди поділись її стриманість і розважність! Охоплена тремтінням, оглушена калатанням свого серця, вона подумки крикнула собі: хай буде, що буде, і геть сумніви, геть розумування! Чуючи уривчастий Пітерів віддих, вона заплющила очі… і раптом він завмер, а потім – потім відсунувся від неї, й вона почула, як він каже:
– Клята пам'ять! Є речі, про які згадуєш у найнеслушнішу мить. – Вів знов обняв її, але ніжніше, й прошепотів: – Ти мала рацію. Дамо тому, що є, визріти.
Вона відчула легкий дотик його вуст, потім почула кроки – кроки до дверей. Ще мить – і двері за ним зачинились.
Крістіна розплющила очі й тихо гукнула:
– Пітере, любий! Не треба, не йди! Прошу тебе, не йди!
Та відповіддю їй був тільки приглушений шурхіт ліфта, що спускався вниз.
14
Вівторок кінчався. До півночі лишалося кілька хвилин.
У третьорядному стриптиз-клубі на Бурбон-стріт блондинка з широченними стегнами міцніше притислася до свого кавалера. Одна її рука лежала в нього на коліні, пальцями другої вона лоскотала йому потилицю.
– Авжеж, – сказала блондинка. – Авжеж, я хочу тебе, золотко.
Він відрекомендувався їй як Стен, з якогось вошивого містечка в Айові, що про нього вона вперше чула. "Коли він ще раз дихне на мене, – подумала вона, – я почну блювати. В людини так з рота смердіти не може; крізь нього, мабуть, пропущено каналізаційну трубу".
– Чого ж ми тоді сидимо тут? – хрипко запитав її кавалер. Він зняв її руку з коліна й пересунув вище. – Ти не пошкодуєш, будь певна.
Вона зневажливо подумала: вони всі такі, ці горлаті, пожадливі хвастуни. Та коли взяти цього типа в роботу, коли влаштувати йому іспит, – то сто шансів проти одного, що й він виявиться слинявим слабаком.