— Це звичайна сором'язливість молодих дівчат. А може, вона приховувала свій стан, боячись, що ти її покинеш?
— Адже я не візьму її до свого двору! — перебив царевич так роздратовано, що очі цариці усміхнулись, та вона прикрила їх віями.
— Ну, не треба так жорстоко відштовхувати жінку, яка тебе кохала. Я знаю, що ти про неї подбав. Ми теж дамо їй щось від себе. Дитина царської крові повинна бути як слід вихована і добре забезпечена.
— Звичайно, — відповів Рамзес — Мій первісток, хоч він і не матиме прав наступника трону, повинен посідати таке становище, щоб і я його не соромився, і він не нарікав на мене.
Попрощавшись із матір'ю, Рамзес вирішив поїхати до Сари, і тому повернувся в свої покої.
В серці його боролися два почуття — досада на Сару за те, що вона приховувала від нього причину своєї хвороби, і гордість від свідомості, що він стане батьком.
Він — батько! Це надавало йому поважності, яка наче зміцнювала його становище полководця й намісника. Батько — це вже не юнак, який мусить з пошаною дивитися на старших.
Царевич був схвильований і зворушений, йому хотілося нагримати на Сару, а потім обняти її і обдарувати.
Та, повернувшись до себе, він застав там двох номархів з Нижнього Єгипту, які прийшли із звітами про свої номи. Поки Рамзес вислухав їх, він уже стомився. І, крім того, у нього мав бути вечірній прийом, на який він не хотів спізнитись.
"Знову я не буду в Сари, — думав він. — Бідна дівчина не бачила мене майже дві декади..." Він покликав негра.
— В тебе є та клітка, яку дала тобі Сара, коли ми зустрічали нашого володаря?
— Є, — відповів негр.
— Візьми звідти голуба й випусти.
— Тих голубів уже всіх поїли.
— Хто поїв?
— Ваша достойність. Я сказав кухареві, що ті голуби від пані Сари, і він тільки для вашої достойності робив з них печеню й паштети.
— А щоб вас крокодил пожер! — вигукнув з досадою царевич.
Він викликав Тутмоса і звелів негайно їхати до Сари. Розповівши йому історію з голубами, царевич мовив:
— Одвези їй смарагдові сережки, браслети на руки й на ноги та два таланти. Скажи — я гніваюсь на неї за те, що вона крилась від мене з своєю вагітністю, але прощу її, якщо дитина буде здорова й гарна... А якщо вона народить хлопчика, я подарую їй ще один маєток, — додав він, усміхнувшись. — І ще одне... постарайся умовити її, щоб вона відсторонила від себе хоч трохи євреїв і взяла бодай кількох єгиптян і єгиптянок. Я не хочу, щоб мій син з'явився на світ у такому оточенні, а може, ще й грався потім з єврейськими дітьми. Вони ж навчать його давати батькові найгірші фініки!..
Розділ дев'ятнадцятий
Квартал, де жили чужинці в Мемфісі, лежав у північносхідній частині міста, недалеко від Нілу. Було там кількасот будинків і кільканадцять тисяч мешканців — ассірійців, євреїв, греків, а найбільше — фінікійців.
Це був багатий квартал. Головною артерією його була досить пряма, брукована кам'яними плитами вулиця, кроків на тридцять завширшки. По обидва боки її височіли будинки з цегли, вапняку й пісковику, від трьох до п'яти поверхів заввишки. В льохах були склади сировини, на перших поверхах — крамниці, на других — помешкання заможних людей, над ними — майстерні: ткацькі, швацькі, ювелірні, а ще вище — тісні житла ремісників.
Будівлі в цьому кварталі, так само як і в усьому місті, були здебільшого білі. Але серед кам'яниць досить часто траплялися й зелені, як лука, жовті, як пшеничний лан, блакитні, як небо, або червоні, як кров.
Фасади багатьох будинків були прикрашені малюнками, які вказували на заняття їхніх мешканців.
На будинку ювеліра довгий ряд малюнків зображував, як його власник продає чужоземним царям ланцюжки, браслети власного виробу, викликаючи в них щире захоплення. Стіни величезного дому купця вкривали картини, що відтворювали труднощі й небезпеки, пов'язані з торгівлею: в морі людей хапають страшні потвори з риб'ячими хвостами, в пустелі — крилаті вогненні змії, а на далеких островах їх роздирають велетні, одна сандаля яких більша за фінікійський корабель.
На стінах кам'яниці лікаря намальовано людей, яким він зумів повернути втрачені руки, ноги, зуби і навіть молодість. На будинку, який займала місцева влада, було зображено бочку, в яку люди кидали золоті обручки, писаря, якому хтось нашіптував на вухо, і розпростертого на землі винуватця, якого двоє чоловіків били киями.
Вулиця кишіла народом. Попід стінами тулилися люди з ношами, з опахалами, посланці та інші робітники, готові продати свою працю. Посередині безперервною валкою котилися вози з товарами, запряжені ослами або волами, і йшли носії з вантажем.
По тротуарах снували галасливі продавці свіжої води, винограду, фініків, копченої риби, а також крамарі, продавці квітів, музиканти й різні штукарі.
В цім людськім потоці, який плинув, розпліскувався, продавав і купував, вигукуючи на різні голоси, дуже вирізнялися поліцейські. На кожному були коричнева сорочка до колін, фартушок у блакитну та червону смужку, короткий меч при боці, а в руці — здорова палиця. Ці охоронці порядку походжали по тротуару, інколи перемовляючись із своїми товаришами, але найчастіше стояли на придорожньому камені, щоб краще бачити юрбу, що ринула біля їхніх ніг.
Зважаючи на таку пильність, вуличні злодії мусили діяти дуже обережно. Звичайно двоє з них починали бійку, і, коли круг них збиралась юрба і поліцейські, не розбираючи, починали молотити киями тих, що билися, та спостерігачів, їхні товариші злодії спритно очищали кишені.
Майже в центрі вулиці стояв заїзд фінікійця з Тіра Асаргадона, де для полегшення нагляду повинні були зупинятися всі, хто приїжджав з-за кордону. Це був великий квадратний з багатьма вікнами будинок, що стояв трохи осторонь від інших; отже, його зручно було обходити кругом та підглядати з усіх боків. Над головними ворітьми висіла модель корабля, а на передній стіні були намальовані картини, які зображали його святість Рамзеса XII, що приносив богам жертви або приймав чужоземців, з-поміж яких фінікійці вирізнялися високим зростом і яскраво-червоним кольором шкіри.
Вузькі вікна цього будинку були завжди відкриті й тільки іноді заслонялися завісами з тканини або з кольорових прутиків. Оселя господаря та приміщення для подорожніх були розташовані на трьох верхніх поверхах, а внизу містився винний льох і харчівня. Моряки, носії, ремісники та інші бідні подорожні їли й пили на подвір'ї, де була мозаїчна підлога і полотняний намет, напнутий на стовпчики так, щоб можна було бачити відразу всіх гостей. Заможніші й знатніші гості бенкетували на галереї, яка оточувала подвір'я.
На подвір'ї люди сиділи на підлозі, біля плоских камінних брил, що заміняли столи. На галереї, де було прохолодніше, стояли столики, лави й стільці і навіть низенькі м'які ложа, на яких можна було подрімати.
На кожній галереї був великий стіл, заставлений тацями з хлібом, м'ясом, рибою і плодами та великими глеками з вином, пивом і водою. Негри й негритянки подавали гостям страви, забирали порожні глеки й приносили з льоху повні, а писарі, що доглядали за столами, старанно записували кожен шматок хліба, кожну головку часнику й кухоль води.
Серед подвір'я, на помості, стояли два дозорці з киями, які стежили за челяддю та писарями, а також залагоджували з допомогою київ суперечки між біднішими гостями з різних країн. Завдяки такому порядку крадіжки й бійки траплялися тут рідко; частіше навіть на галереях, аніж на подвір'ї.
Сам господар заїзду, всім відомий Асаргадон, чоловік років за п'ятдесят, посивілий уже, у довгій сорочці й серпанковій накидці, походжав поміж гостями, пильнуючи, щоб кожен мав усе, що треба.
— Їжте й пийте, сини мої, — припрошував він грецьких моряків, — бо такої свинини й пива немає в цілому світі. Я чув, що біля Рафії вас захопила буря. Ви повинні принести богам щедру жертву за те, що вони врятували вас!.. В Мемфісі за все життя можна не побачити бурі, але на морі легше знайти блискавку, ніж мідний утен. У мене є мед, борошно, пахощі для священних жертв, а отам, у кутках, стоять боги всіх народів. У моєму заїзді чоловік може бути ситим і побожним за дуже невелику плату.
Він повернувся й пішов на галерею, де сиділи купці.
— Їжте й пийте, шановні панове, — заохочував він їх, уклоняючись. — Часи тепер добрі! Найясніший наступник трону, хай він живе вічно, їде до Пі-Баста з величезним почтом, а з Верхнього Царства прибув караван із золотом. На цьому не один з вас добре заробить. В мене є куріпки, молоді гуси, риба прямо з річки й чудова печеня з дикої кози. А яке вино прислали мені з Кіпру! Щоб я став іудеєм, коли келих цього чудового трунку не вартий дві драхми! Але вам, батькам і добродіям моїм, я віддам сьогодні по драхмі. Тільки сьогодні, на почин...
— Дай по півдрахми за келих, тоді скуштуємо, — озвався один з купців.
— Півдрахми? — повторив хазяїн. — Швидше Ніл попливе назад до Фів, ніж я таке добро віддам по півдрахми. Хіба що... для тебе, пане Белезіс, бо ти окраса Сідона... Гей, раби! Подайте нашим добродіям найбільший жбан кіпрського.
Коли він одійшов, купець, названий Белезісом, сказав до своїх товаришів:
— Хай мені рука відсохне, якщо це вино коштує півдрахми. Але бог із ним!.. Менше клопоту матимемо з поліцією.
Розмови з гостями різних народів і станів не заважали господареві стежити за писарями, що записували наїдки й напої, за дозорцями, які наглядали за служниками та писарями, а найпильніше — за подорожанином, який, схрестивши ноги, сидів у передній галереї на подушках і дрімав над жменею фініків та келихом чистої води. У цього подорожнього, чоловіка років сорока, було буйне волосся й борода, чорні, мов крукове крило, задумливі очі й надзвичайно благородне обличчя, на якому, здавалося, ніколи не відбивались гнів чи тривога.
"Це небезпечний щур, — думав господар, поглядаючи на нього краєм ока. — Має вигляд жерця, а носить темну опанчу. Здав мені золота й коштовностей на цілий талант, а сам не їсть м'яса і не п'є вина. Це або великий пророк, або великий злочинець!.."
На подвір'я зайшли два голі псили — приборкувачі змій, з мішком, повним отрутних гадів, і почали виставу.
Молодший грав на сопілці, а старший почав обвивати себе великими й малими зміями, з яких найменшої вистачило б, щоб розігнати всіх гостей з подвір'я заїзду "Під кораблем".