Заступи мене, Боже, прожени від мене цього демона".
Вона стала навколішки і, помолившись якийсь час, спитала мене:
– Що ви тут робите, Сюзанно?
– Ви бачите, паніматко.
– Знаєте, котра зараз година?
– Так, паніматко.
– Чому ви не пішли до келії належної години?
– Бо готувалася до завтрішнього великого свята.
– Так ви гадаєте пробути тут цілу ніч?
– Так, паніматко.
– І хто вам це дозволив?
– Мені наказав це духівник.
– Духівник не має права наказувати проти монастирського статуту. А я наказую вам іти й лягти спати.
– Це він наклав на мене спокуту, паніматко.
– Ви заміните її на щось інше.
– Не в моїй волі вибирати.
– Ідіть, дитино моя, – сказала вона. – У церкві холодно, ще занедужаєте. Молитиметесь у себе в келії. – І хотіла взяти мене за руку, але я відсахнулась від неї. – Ви жахаєтеся мене, – мовила вона.
– Так, паніматко, жахаюся вас…
Упевнена святістю місця, присутністю божества і безневинністю свого серця, я зважилась підвести на неї очі, але скоро побачила її, кинулась тікати, мов божевільна, кричучи:
– Геть від мене, сатано!..
Вона за мною не погналася, лишилася на місці, тільки промовила найзворушливішим і найніжнішим голосом, простягаючи до мене руки:
– Що це з вами? Звідки цей жах? Спиніться. Я не сатана, я ваша настоятелька й друг.
Я спинилася, повернула до неї голову й побачила, що налякала мене чудна подоба, яка виникла в моїй уяві. Супроти церковної лампи вона стояла так, що освітлені в неї були тільки обличчя та кінці рук, а решта все було в тіні, і це надавало їй незвичайного вигляду. Отямившись трохи, я впала на стілець. Вона підійшла й сіла на стільця поруч. Я підвелася й пересіла далі. Так мандрувала я зі стільця на стілець, аж поки дійшла до останнього. Тут я спинилась і почала заклинати її, щоб вона хоч одного порожнього стільця залишила між собою та мною.
– Гаразд, – сказала вона.
Ми сіли обидві, нас відділяв стілець. Тоді настоятелька сказала:
– Чи можна знати, Сюзанно, чому ви жахаєтеся мене?
– Простіть, паніматонько, – відповіла я, – то не я, то отець Лемуан. Він у найжахливіших фарбах показав мені ваше кохання до мене, ваші ласки, що в них я, признаюся вам, нічого лихого не вбачаю. Він наказав мені уникати вас, не заходити до вас самій, виходити з келії, коли ви до мене прийдете; змалював мені вас, як демона. Чого тільки він не казав мені!
– Так ви йому сказали?
– Ні, паніматонько, але не могла не відповідати йому на його запитання.
– Так я тепер гидка вам?
– Ні, паніматонько, я не можу не любити вас, не почувати всю ціну вашої доброти й прошу бути до мене доброю й надалі. Але своєму духівникові я коритимусь.
– Так ви не приходитимете вже до мене?
– Ні, паніматонько.
– І мене вже в себе не прийматимете?
– Ні, паніматонько.
– Відтрутите мої ласки?
– Важко це мені буде, бо сама я голублива, люблю, щоб пестили мене, але мушу – пообіцяла своєму духівникові, заприсягнулася йому в тому біля підніжжя олтарів. Коли б я могла висловити вам те, що він казав! Він же благочестивий, освічений, яка рація йому показувати мені небезпеку там, де її немає, порізняти серця черниці та її настоятельки? Та, мабуть, він пізнає в найбезгрішніших учинках з вашого й мого боку зародок потайного зіпсуття, який, на його думку, розвинувся у вас і може розвинутися і в мене. Не потаю від вас, що, пригадуючи деякі свої відчуття від ваших пестощів… Чому я, паніматонько, приходила від вас до келії така схвильована, замислена? Чому я не могла ні молитися, ні робити щось? Звідки бралася нудьга, якої я ніколи не почувала? Чому мене сон змагав, хоч удень я ніколи не сплю? Я гадала, що то у вас якась хвороба чіпка і що вона й на мене починає перекидатись, але отець Лемуан про це зовсім іншої думки.
– Якої ж саме?
– Він бачить у цьому всю чорноту гріха, вашу певну загибель і мою можливу. Хіба я знаю?..
– Облиште, – сказала вона, – ваш отець Лемуан просто вигадник, це вже не вперше він так залякує сестер. Досить мені тільки прихилитися до когось ніжною приязню, так і хоче він збити ту людину з розуму. Сестру Терезу він теж мало не призвів до божевілля. Це починає обридати мені, і я таки здихаюсь його. Та й живе він за десять льє звідси. Така морока привозити його сюди, він не приїздить, коли треба, але про це поговоримо при нагоді. Так ви не хочете йти до себе?
– Ні, паніматонько. Прошу у вас, як ласки, – дозвольте мені перебути тут ніч. Якщо я не виконаю цього обов'язку, то завтра не зважусь підійти до причастя разом з усією громадою. А ви, паніматонько, причащатиметесь?
– Запевне.
– Так вам отець Лемуан нічого не казав?
– Ні.
– Як же воно так сталося?
– Бо в нього не було нагоди сказати мені що‑небудь. До сповіді йдуть лише признаватися у своїх гріхах, а я не бачу гріха в тому, що дуже ніжно люблю таку милу дитину, як Сюзанна. Якщо і є в цьому якась провина, то тільки та, що я лише їй самій віддала почуття, яке повинна була б розподіляти рівно між усією громадою. Але це не від мене залежить, я не можу не відзначати вартість там, де вона є, і не виявляти до неї свого вподобання. За це я прошу прощення в Бога і не розумію, як це ваш отець Лемуан убачає мою вірну загибель у цій природній прихильності, від якої важко застерегтися. Я дбаю, щоб усі були щасливі, але серед них є такі, яких я шаную і люблю більше від інших, бо вони більш варті любові й шани. Оце й увесь мій гріх з вами. Чи здається він вам великим, Сюзанно?
– Ні, паніматонько.
– То помолімося ж іще трохи, люба дитино, й ходімо.
Я знову почала благати її, щоб дозволила мені перебути ніч у церкві. Вона погодилася за умови, що цього більше не трапиться, і пішла.
Я стала пригадувати те, що вона казала мені, просила Бога просвітити мене, поміркувала і, усе зваживши, вирішила, що хоч і однієї ми статі, але щось непристойне може бути, принаймні у способі, як вона виявляє свою приязнь; що отець Лемуан, людина сувора, перебільшує, мабуть, усе, але його порада уникати з обачності надмірної настоятельчиної фамільярності – це порада добра, і я постановила додержувати її.
Уранці черниці, зійшовшись до церкви, застали мене на моєму місці. Усі вони запричастилися на чолі з настоятелькою, і це до кінця переконало мене в її безневинності, але не змінило моєї постанови. До того ж багато чого бракувало, щоб я почувала до неї такий потяг, як вона до мене. Я мимоволі порівнювала її з моєю першою настоятелькою – яка різниця! Не було ні того благочестя, ні тієї поважності, ні тієї гідності, ні того запалу, ні того розуму, ні тієї любові до ладу.
Протягом небагатьох днів сталися дві великі події: по‑перше, я виграла позов проти льоншанських черниць – їм присудили сплачувати монастиреві св. Євтропії, де я була, пенсію відповідно до мого вкладу; по‑друге, у нас змінився духівник. Про це мені повідомила сама настоятелька.
Тим часом я ходила вже до неї тільки з кимось і вона вже не приходила сама до моєї келії. Вона завжди шукала мене, але я її уникала. Вона це помічала і докоряла мені. Не знаю, що саме діялося в її душі, але, мабуть, щось незвичайне. Уночі вона вставала й ходила коридорами, надто ж моїм. Я чула, як вона никає сюди й туди, спиняється коло моїх дверей, нарікає, зітхає. Я тремтіла й забивалась у ліжко. Удень, коли я була на прогулянці, в робітній кімнаті, в залі відпочинку, вона цілими годинами нишком поглядала на мене. Вона вистежувала мене скрізь: коли я йшла вниз сходами, вона чекала мене внизу, коли я виходила вгору, вона вгорі чекала. Одного разу вона спинила мене, почала мовчки дивитися на мене. З очей у неї рясно потекли сльози, потім вона раптом упала переді мною і, стискаючи руками мені коліно, сказала:
– Жорстока сестро, проси в мене моє життя, я віддам його тобі, але не уникай мене, я не можу жити без тебе…
Мені шкода її стало. Очі в неї потьмяніли, вона схудла, змарніла. Це ж була моя настоятелька, була біля моїх ніг, припавши головою до мого коліна, яке обіймала. Я простягла їй руки, вона палко схопила їх, цілувала, потім дивилась на мене, цілувала їх знову, і знову на мене дивилась. Я підвела її. Вона хиталась, насилу йшла. Я провела її до неї в келію. Коли відчинили двері, вона взяла мене за руку й потягла злегка, щоб і я зайшла, але не казала мені нічого й не дивилася на мене.
– Ні, ні, паніматонько, – сказала я їй, – адже я зареклася перед собою. Так воно краще для вас і для мене. Я надто багато місця відбираю у вашому серці, а то втрата для Бога, якому ви повинні віддати все своє серце.
– Чи вам же дорікати мені цим?..
Я силкувалася, розмовляючи з нею, визволити свою руку з її руки.
– Так ви не хочете зайти? – спитала вона.
– Ні, паніматонько, ні.
– Не хочете, Сюзанно? Ви не знаєте, до чого це може призвести, ні, не знаєте. Я помру через вас…
Останні слова викликали в мені зовсім протилежне почуття, ніж вона сподівалась: я притьмом висмикнула свою руку й утекла. Вона повернулась, глянула мені вслід, потім зайшла до своєї келії, покинувши двері розчинені, й почала голосно стогнати. Я почула ті стогони, вони великого жалю завдали мені. Одну мить я завагалася, чи далі йти, чи вернутися; проте з почуття якоїсь огиди пішла далі, хоч і важко було мені покидати її в такому стані – я на вдачу спочутлива. Я замкнулася в келії, але почувала себе зле, не знала, до чого взятися, разів кілька пройшла туди й сюди, неуважна й схвильована; вийшла, вернулася, зрештою постукала у двері до своєї сусідки Терези. Вона якраз інтимно розмовляла про щось з однією своєю подругою, молодою черницею.
Я сказала їй:
– Мені дуже прикро перешкоджати вам, люба сестро, але прошу вислухати мене хвилину, маю вам дещо сказати…
Вона пішла зі мною до мене, і я сказала їй:
– Не знаю, що сталося з нашою матір'ю‑настоятелькою, вона в розпачі. Підіть до неї, може, ви розрадите її…
Вона нічого мені не відповіла, покинула подругу у своїй келії, а сама побігла до настоятельки.
Проте недуга цієї жінки день у день ставала очевидною. Вона стала сумна й поважна. Раптом зникла та веселість, що вирувала в ній, відколи я прибула до монастиря. У всьому запанував найсуворіший лад, службу Божу почали правити з належною гідністю, до приймальні майже зовсім перестали пускати сторонніх, черницям заборонено було вчащати одна до одної, якнайпильніше було відновлено вправи.