Він не дурний, шляхетного роду і при достатках.
Мадам де Ляпоммре: А хто ручитиметься за його вірність? Може, ви!
Маркіз: Ні, але мені здається, що не треба брати близько до серця чоловікову невірність.
Мадам де Ляпоммре: Хай буде й так, але, можливо, завдяки моїй дивній натурі, я ці речі сприймаю боляче. Крім того, я мстива.
Маркіз: Той що ж, ви можете помститися, це самозрозуміле. Уявіть собі, ми оселилися б в одному домі і створили б учотирьох наймиліше товариство в світі.
Мадам де Ляпоммре: Дуже було б гарно, але я не зможу одружитися. Єдина людина, з якою я, можливо, зважилася б одружитися...
Маркіз: Це я?
Мадам де Ляпоммре: Так, тепер можу признатися в цьому, не вагаючися.
Маркіз: Чому ж ви не сказали цього раніше?
Мадам де Ляпоммре: Події показали, що добре й зробила. Та, що стане вашою дружиною, з усякого погляду підходить вам ліпше, ніж я.
Господиня: Мадам де Ляпоммре заходилася збирати інформації з найбільшим поспіхом і пильністю, як їй самій хотілося. Атестації, які вона доставляла маркізові, були щонайкращі; приходили вони з провінції й Парижу. Потім вона попросила у маркіза ще два тижні часу, щоб детально перевірити ще раз усе від початку. Ці два тижні здалися йому вічністю. Нарешті, вона не могла встояти перед його нетерпінням і просьбами. Перша зустріч відбулася в її подруг. Там домовилися про все: був виготовлений контракт й оголошено весілля. Маркіз подаруваи мадам де Ляпоммре дорогий діямант. Відбулося й весілля.
Жак: Страшна змова і яка помста!
Пан: Щось незбагненне!
Жак: Заощадьте мені клопіт пошлюбної ночі, у порівнянні з якою все попереднє дрібниця.
Пан: Мовчи, дурню.
Господиня: Пошлюбна ніч пройшла добре.
Жак: Я вірю...
Господиня: Вірте тому, що ваш пан щойно сказав... (По цій мові вона засміялася і, сміючися, потягнула рукою по Жаковому обличчю зверху вниз і стиснула в пальцях його носа). Але наступного ранку...
Жак: На ранок було інакше, ніж увечорі?
Господиня: Не відразу. Наступного дня мадам де Ляпоммре написала листа маркізові, запрошуючи прибути до неї негайно в дуже важливій справі. Маркіз не загаявся прибути.
Вона прийняла його з обличчям, яке виявляло не приховану зневагу. Її слово було коротке. Ось воно:
— Маркізе, — сказала вона, — тепер ви знатимете мене. Якби інші жінки, які поважають себе, уміли так помститися, як я, такі типи, як ви, не траплялися б часто. Ви здобули прихильність чесної жінки, яку не вміли цінувати. Ця жінка — я. Вона помстилася на вас, спонукавши вас одружитися з гідною вас. Тепер ідіть від мене і зайдіть до готелю "Гамбург" на вулиці Траверсьєр, там розкажуть вам, яке брудне діло робила ваша дружина з тещею протягом десятьох років під ім'ям Енон.
Годі описати, яке пригноблення, який жах опав маркіза. Він не знав, що думати; але його непевність не тривала довше, ніж треба було перейти з одного кінця міста на другий. Того дня він не вернувся додому, блукаючи без мети по вулицях. Його теща й дружина підозрівали, що могло статися. При першому ударі молотка теща сховалася у своїй кімнаті й замкнулася на ключ; дружина чекала на нього сама. При наближенні чоловіка вона постерегла, що його обличчя палало гнівом. Вона впала йому в ноги і, не мовлячи й слова, притиснулася обличчям до паркету.
— Геть звідсіля, негіднице! — закричав він. — Геть з моїх очей!
Вона хотіла підвестися, але впала знову обличчям на паркет і простягнула руки під ноги маркізові:
— Пане, — відповіла вона, — розтопчіть мене ногами, розчавіть мене, бо я на те заслужила. Робіть зо мною, що хочете, але пожалійте мою матір...
— Геть звідси! — повторив маркіз, — геть звідси! Досить сорому, яким ви вкрили мою голову; не доводьте мене до злочину.
Бідна істота лишилася, як лежала, не рухавшися з місця й не мовивши слова. Маркіз упав у фотель, вхопивши голову в руки й напівспершиюя тулубом на ліжко. Час від часу він вигукував, не оглядаючись:
— Геть звідси!..
Мовчанка й непорушність нещасної жінки здивували його, і він гукнув ще голосніше:
— Я сказав — геть звідсіля! Либонь чули мене?
Нарешті, він схилився й стусонув її з усієї сили, але, побачивши, що вона непритомна і ледве жива, узяв її за поперек і поклав на канапу. Його погляд, що мінився то гнівом, то співчуттям, зупинився на ній на якусь мить. Тоді він подзвонив. Увійшли слуги; покликали покоївок, яким він наказав:
— Візьміть вашу пані, їй погано; перенесіть до її кімнати й доглядайте її.
По короткому часі він потайки послав дізнатися, як їй тепер. Йому відповіли, що вона очуняла від першої непритомности, але нові напади втрати свідомости повторюються так часто й несподівано, що не можна знати, чим це скінчиться. Годину чи дві пізніше він знову потайки послав дізнатися, в якому вона стані. Йому відповіли, що вона важко дише і здригається від нападів сильної гикавки, яку чути аж на подвір'ї. За третім разом, це було вже під ранок, йому донесли, що вона багато плакала, але гикавка заспокоїлася, і вона, здається, заснула.
Наступного дня маркіз наказав запрягти коней і зник на два тижні, так що ніхто й не знав, що з ним сталося. Одначе, перед своїм від'їздом він розпорядився, щоб мати й дочка були забезпечені всім, що їм потрібне, і наказав службі виконувати всі накази пані, як його власні.
Протягом усього цього часу обидві жінки трималися нерозлучно разом, хоч майже не розмовляли. Дочка безнастанно схлипувала або раптом починала кричати, рвала на собі волосся, ламала руки, а мати не насмілювалася наблизитися до неї, щоб її потішити. Обличчя дочки відбивало безнадійний розпач, а мати наче б закам'яніла. Дочка двадцять разів повторювала матері одне й те саме:
— Мамо, ходімо звідси, рятуймося.
Мати ж не згоджувалася, кожного разу відповідаючи:
— Ні, моя доню, мусімо лишитися; побачимо, що з цього вийде; я бачу, що цей чоловік нас не повбиває.
— О, Боже, ліпше б уже він зробив це, — відповідала дочка.
— Ліпше було б, якби ти мовчала, замість говорити такі дурниці, — казала їй на це мати.
Повернувшися додому, маркіз замкнувся в своєму кабінеті і написав два листи, один своїй жінці, другий тещі. Ця остання того ж самого дня вибралася і подалася до манастиря Кармеліток сусіднього міста, де вона й померла кілька днів тому. Її дочка одяглася і непевним кроком пішла до кабінету свого чоловіка, видно, виконуючи його бажання. При самих дверях вона впала на коліна.
— Підведіться, — сказав їй маркіз...
Замість підвестися, вона попростувала до нього на колінах, тремтячи всім тілом. Волосся на ній було розпатлане, тіло трохи нахилене вперед, руки простягнені до маркіза; при трохи закиненій назад голові вона не зводила погляду з очей маркіза. Обличчя ж її було залите сльозами.
— Мені здається, — мовила вона, зідхаючи за кожним словом, — що ваше серце, стрясене справедливим обуренням, дещо відійшло, і з часом, можливо, ви простите мене. Але, ради Бога, пане, не поспішайте мене прощати. Часто буває, що з чесних дівчат виходять нечесні жінки; можливо, що зо мною станеться протилежне. Я ще не гідна того, щоб ви наближалися до мене; почекайте, не позбавляйте лише мене надії на прощення. Тримайте мене на віддалі від себе; ви побачите мою поведінку і зробите свої висновки. Я буду без міри, без кінця щаслива, коли бодай коли-не-коли покличете мене до себе. Покажіть мені темний куток у вашому домі, де я могла б жити, і я, не ремствуючи, не виходитиму з нього. Ах, якби я могла зняти з себе ім'я й титул, які змушено мене здобути підступом, і потім умерти, знаючи, що це заспокоїть вас! Через слабість і спокусу, під чужим тиском і загрозами я здалася на підмову вчинити недобре діло; але не думайте, пане, що я погана: не така я, бо, як самі бачите, не вагалася з'явитися перед вами на ваш поклик і насмілююся тепер піднести на вас свої очі й говорити з вами. Ах, якби ви могли читати в глибині мого серця, щоб бачити, яка не властиві мені всі мої попередні вади, які чужі мені звичаї таких, як я! Розпусту накинено мені, але вона не тримається мене. Я знаю себе і маю право думати, що у згоді з моїм смаком, з моїми почуттями й характером я народилася гідною чести бути вашою дружиною. О, якби було в моїй волі побачитися з вами, сказати одне слово, я певна, що в мене вистачило б сміли-вости викрити змову проти вас. Пане, робіть зо мною, що хочете; покличте слуг, хай зірвуть з мене одяг і вночі викинуть на вулицю: я на все згодна. Я покірно прийму кожне ваше рішення. Глухе село чи похмурий манастир можуть назавжди заховати мене від ваших очей. Наказуйте — і я піду. Ваше щастя не втрачене безнадійно, ви можете мене забути...
— Підведіться, — тихо сказав їй маркіз. — Я простив вас. Навіть ображаючи вас, я шанував у вашій особі свою дружину. Я не сказав жодного слова, що могло б її принизити. Якби ж таке й трапилося, то я щиро шкодую і свято обіцяю їй, що вона ніколи не почує від мене найменшого слова, яке її образило б, якщо й вона пам'ятатиме, що вона ніколи не може зробити свого чоловіка нещасним, не бувши рівночасно сама нещасною. Будьте чесні, будьте щасливі і робіть так, щоб і я був щасливий. Підведіться, прошу вас, моя дружино, підведіться й обійміть мене, підведіться, бо вам там не місце бути. Підведіться, мадам Дезарсі...
Тим часом, як він говорив це, вона лишалася нерухомо на місці, закривши обличчя руками й схиливши голову на коліна маркіза. Але при словах "моя дружино", "мадам Дезарсі" вона раптом підвелася і кинулася в обійми маркізові і так тримала його в обіймах, напівзадихаючись від болю й радости. Потім лишила його, кинулася на землю і почала цілувати йому ноги.
— Ах, — заговорив до неї маркіз, — я вас простив і сказав це вам, а ви, як бачу, не хочете мені вірити.
— Хай і так, — відповіла вона йому, — але я все ще не можу повірити.
— Справді, я починаю вірити, — додав маркіз, — що ніколи не буду шкодувати, що так сталося, і та Ляпоммре, замість помститися, зробила мені велику послугу. Ідіть одягніться, дорога дружино, а тим часом хай спакують ваші валізи. Ми поїдемо до мого маєтку і будемо там так довго, доки зможемо повернутися сюди без неприємного почуття для вас і для мене...
Майже три роки без перерви перебули вони поза столицею.
Жак: І я готовий заложитися, що ці три роки проминули, як один день, що маркіз Дезарсі був найліпшим чоловіком у світі і мав найліпшу в світі дружину.
Пан: І я готовий так думати разом з тобою, але, по правді кажучи, не знаю чому.