Я дивитимусь на тебе,— ось так, як тепер дивлюсь,— відчуватиму, що наші душі $нову вкупі, що ти простила мене, знову цілуватиму твбї руки, як колись, і вмру, може, не помітивши смерті' Схудла ти, Зіночко! Ангеле ти мій, з якою добрістю,ти на мене тепер дивишся. А пам'ятаєш, як ти перше сміялася? Пам'ятаєш?.. Ой Зіно, я не прошу в тебе прощення, я й згадувати не хочу про те, що було,— тому, Зіночко, тому, що ти, може, й простила мене, та я сам ніколи собі не прощу. Були довгі ночі, Зіно, безсонні, жахливі ночі, і цими ночами, ось на цьому самому ліжку, я лежав і думав, довго, багато передумав, і давно вже вирішив, що мені краще вмерти, їй-богу, краще!.. Я не придатний був жити, Зіночко!
Зіна плакала і мовчки стискала його руки, начеб хотіла цим зупинити його.
— Чого ти плачеш, ангеле мій? — вів хворий.— За тим, що я вмираю, за цим тільки? Але ж усе інше давно вже вмерло, давно поховане! Ти розумніша за мене, ти чистіша серцем і тому давно знаєш, що я погана людина. Хіба ти можеш іще кохати мене? І чого мені варт було знести цю думку, що ти знаєш, що я погана й пуста людина! А самолюбства скільки тут було, може й благородного... не знаю! Ох, друже мій, усе життя моє було мрією. Я все мріяв, завжди мріяв, а не жив, гордився, юрбу зневажав, а чим я гордився перед людьми? І сам не знаю. Чистотою серця, благородством почуттів? Але ж усе це було в мріях, Зіно, коли ми читали Шекспіра, а як до діла дійшло, я й виявив мою чистоту та благородство почуттів...
— Годі,— казала Зіна,— годі!.. Все це не так, марно... ти вбиваєш себе!
— Чого ти зупиняєш мене, Зіно! Знаю, ти простила мене, і давно, може, простила; але ти судила мене і зрозуміла — хто я такий; ось це мене й мучить. Невартий я твого кохання, Зіно! Ти й на ділі була чесна й великодушна: ти пішла до матері й сказала, що вийдеш за мене і ні за кого іншого, і додержала б слова, бо в тебе слово не різнилося від діла. А я, я! Коли дійшло до діла... Чи знаєш, Зіночко, що я ж навіть не розумів тоді, чим ти жертвуєш, виходячи за мене! Я не міг навіть того зрозуміти, що, вийшовши за мене, ти, може, вмерла б з голоду. Та де, й гадки не було! Я ж думав тільки, що ти виходиш за мене, за великого поета, (за майбутнього тобто), не хотів розуміти тих причин, що їх ти виставляла, просячи почекати з весіллям, мучив тебе, тиранив, дорікав, зневажав, і дійшло, врешті, до погрози моєї тобі цією запискою. Я навіть і не падлюка був тієї хвилини. Я просто був погань-людина! О, як ти мусила зневажати мене! Ні, добре, що я вмираю! Добре, що ти за мене не вийшла! Нічого б я не збагнув з твоєї по-^ жертви, мучив би тебе, змордував би тебе за нашу бідність; минули б роки,— куди! — може, й зненавидів би тебе, як заваду в житті. А тепер краще! Тепер принаймні гіркі сльози мої очистили в мене серце. Ох! Зіночко! Кохай мене хоч трошки, так, як колись кохала! Хоч цієї останньої години... Я ж знаю, що я невартий кохання твого, але... але... о ангеле ти мій!
Протягом всієї цієї промови Зіна, ридаючи сама, кілька разів його зупиняла. Та він не слухав її; його мучило бажання висловитися, і він усе говорив, хоч через силу, задихаючись, хрипким, ядушним голосом.
— Якби не зустрів ти мене, не покохав мене, то лишився б жити! — мовила Зіна.— Ох, навіщо, навіщо ми зійшлися разом!
— Ні, друже мій, ні, не докоряй собі за те, що я вмираю,— вів хворий.— Сам я у всьому винен! Самолюбства скільки тут було! Романтизму! Чи тобі розповідали докладно мою дурну історію, Зіно? Бачиш, був тут позаторік один арештант, підсудний, лиходій і душогуб; та коли дійшло до кари, виявилось, що це зовсім легкодуха людина. Знаючи, що хворого не виведуть на кару, він добув горілки, настояв у ній табаки й випив. У нього почались страшні блювоти з кров'ю і тривали так довго, що пошкодили йому легені. Його перенесли до лікарні, і за кілька місяців він умер від тяжких сухої. Ну, от, ангеле мій, я й згадав про цього арештанта того самого дня... ну, знаєш, після записки... і вирішив так само стратити себе. Але як би ти думала, чому я вибрав сухоти? Чому я не задушився, не втопився? Побоявся швидкої смерті? Може, й так, та все мені якось на умі мотається, Зіночко, що й тут не минулося без солодких романтичних дурниць! Все-таки в мене була тоді думка: як це красиво буде, що ось я лежатиму на ліжку, вмираючи з сухот, а ти все побиватимешся, страждатимеш, що довела мене до сухот; сама прийдеш до мене повинитися, впадеш передо мною навколішки... Я прощаю тебе, вмираючи на руках твоїх... Дурість, Зіночко, дурість, правда ж?
— Не згадуй про це! —'сказала Зіна.— Не кажи цього! Ти не такий... Краще згадуймо про інше, про наше хороше, щасливе!
— Прко мені, друже мій, {тому й кажу. Півтора року я тебе не бачив! Душу б, здається, перед, тобою тепер виклав! Адже весь цей час, відтоді, я був сам-самісінь-кий, і, здається, хвилини не було, щоб не думав я про тебе, ангеле мій ненаглядний! І знаєш що, Зіночко? Як м§ні хотілося' щось зробити, якось так заслужити, щоб примусити тебе змінити твою думку про мене. До останнього часу я. не вірив, що вмру; мене ж не тепер звалило, я довго ходив з хворими грудьми. І скільки, було в мене смішних гадок! Мріяв я, наприклад, зробитися раптом якимсь великим поетом, надрукувати в "Отечественных записках" таку поему, якої ще й на світі не бувало. Думав вилити в ній усі мої почуття, всю мою душу, так, що хоч би ти де була, а я все був би з тобою, безнастанно нагадував би про себе моїми віршами, і найкраща мрія моя була та, що ти замислишся, нарешті, й скажеш: "Ні! Він не така погана людина, як я думала!" Дурість, Зіночко, дурість, правда ж?
— Ні, ні, Вчасю, ні! — говорила Зіна.
Вона припала до нього на груди й цілувала його руки.
— А як я ревнував тебе весь цей час! Мені здається, я б умер, коли б почув про твоє весілля! Я— підсилав до тебе, чатував, шпигував... Ось вона все ходила (і він кивнув на матір).— Адже ти не кохала Мозглякова, правда ж, Зіночко? О ангеле мій! Згадаєш ти про мене, коли я вмру? Знаю, що згадаєш; але минуть роки, серце остигне, настане холод, зима на душі, і забудеш ти мене, Зіночко!..
— Ні, ні, ніколи! Я не вийду й заміж!.. Ти мій перший... постійний...
— Усе вмирає, Зіночко, все, навіть і спогади!.. І благородні почуття наші вмирають. Натомість заходить розсудливість. Чого ж і нарікати! Користуйся життям, Зіно, живи довго, живи щасливо. Покохай і іншого, коли покохається,— не мерця ж кохати! Тільки згадай, про мене, хоч коли-не-коли; поганого не згадуй,, прости погане; але ж було і в нашому коханні гарне, Зіночко! О, золоті, безповоротні дні... Послухай, мій ангеле, я завжди любив вечірню, призахідну годину. Згадай про мене коли-небудь о цій годині! О ні, ні! Навіщо вмирати? О, як. би я хотів тепер знову ожити! Згадай, друже мій, згадай, згадай той час! Тоді була весна, сонце так яскраво світило, квітли квіти, свято було якесь довкола нас... А тепер! Подивись, подивись!
І бідний показав висхлою рукою на замерзле тьмяне вікно. Потім схопив руки Зіни, притис їх до очей своїх і гірко-гірко заридав. Ридання майже розривали змучені груди його.
І весь день страждав він, нудьгував і плакав. Зіна втішала його, як могла, але її душа страждала до смерті,.. Вона казала, що не забуде його й що ніколи нікого не покохає так, як його кохала. Він вірив їй, усміхався, цілував її руки, але спогади про минуле тільки палили, тільки шматували його душу. Так минув цілий день. Тим часом перелякана Марія Олександрівна разів десять посилала до Зіни, благала її вернутися додому і не занапащати себе остаточно в загальній думці. Нарешті, коли вже стемніло, вона, майже нестямившись від жаху, вирішила сама йти до Зіни. Викликавши дочку до іншої кімнати, вона, мало не навколішках, благала її "відсторонити цей останній і головний кинджал від її серця". Зіна вийшла до неї хвора: голова її горіла. Вона слухала й не розуміла своєї матінки. Марія Олександрівна пішла, нарешті, в розпачі, бо Зійа вирішила ночувати в домі умирущого. Цілу ніч не відходила вона від його ліжка. Але хворому ставало чимраз гірше. Настав і ще день, та вже не було й надії, що страдник переживе його. Стара мати була як божевільна, ходила, мовби нічого не тямлячи, подавала синові ліки, яких він не хотів приймати. Агонія його тривала довго. Він уже не міг говорити, і тільки безладні, хрипкі звуки виривалися з його грудей. До найостаннішої хвилини він усе дивився на Зіну, все шукав її очима, і коли вже світло почало тьмяніти в його очах, він усе ще блукаючою, невірною рукою шукав її руку, щоб стиснути її в своїй. Тим часом короткий зимовий день збігав. І коли, нарешті, останній, прощальний промінь сонця позолотив заморожене, єдине віконце маленької кімнати, душа страдника відлетіла слідом за цим променем з виснаженого тіла. Стара мати, побачивши, врешті, перед себе труп свого ненаглядного Васі, сплеснула руками, скрикнула й кинулась на груди мертвому.
— Це ти, гадино потайна, з світу його звела! — в розпачі закричала вона Зіні.— Ти, розлучнице клята, ти, лиходійко, його згубила!
Та Зіна-вже нічого не чула. Вона стояла над мерт-г.
вим, як знавісніла. Нарешті схилилася над ним, перехрестила, поцілувала його й машинально вийшла з кімнати. Очі її горіли, голова паморочилась. Через болючі відчуття, дві майже безсонні 'ночі вона мало не втратила розуму. Вона невиразно |відчувала, що все її минуле ніби відірвалося від її серця і почалось нове життя, похмуре й загрозливе. Та не пройшла вона десяти кроків, як перед нею немов виріс із-під землі Мозгляков; здавалось, він умисне чекав на цьому місці.
— Зінаїдо Афанасіївно,— почав він якимсь боязким пошептом, квапливо озираючись на всі боки, бо ще було досить видно,— Зінаїдо Афанасіївно, я, звичайно, віслюк! Тобто, коли хочете, я вже тепер і не.віслюк, бо, бачите, все-таки повівся благородно. Та все ж я каюсь у тому, що був віслюк... Я, здається, збиваюсь, Зінаїдо Афанасіївно, але... ви пробачте, це з різних причин...
Зіна майже без тями подивилася на нього і мовчки пішла далі. Тим що на високому дерев'яному тротуарі було тісно двом поруч, а Зіна не уступалася, то Павло Олександрович зскочив з тротуару й біг біля неї внизу, безнастанно зазираючи їй в обличчя.
— Зінаїдо Афанасіївно,— вів він,— я розміркував, і якщо ви самі схочете, то я згоден відновити моє сватання.