Графиня виявила бажання побачити обсипаного борошном актора, що тішив деяких недурних людей, і мені припала честь супроводити її на прем'єру якогось поганого фарсу. Ложа коштувала всього сто су, але я не мав ані мідяка в кишені. Не дописавши ще півтома мемуарів, я не важився канючити грошей у Фіно, а Растіньяк, мій добродійник, десь поїхав. Безгрошів'я весь час отруювало мені життя. Якось ми вийшли з Італійського театру під зливу, і Феодора примусила мене їхати додому екіпажем; я ніяк не міг ухилитись від її вдаваної турботи, вона не слухала ніяких відмовок, що я люблю дощ і що я хочу ще до казино. Вона не здогадувалась про моє безгрошів'я ні з мого збентеження, ні з силуваних жартів. Очі в мене налилися кров'ю, та чи розуміла вона хоч один мій погляд? Життя молодих людей підлягає дивним випадковостям! У дорозі кожен поворот будив у мені думки, що краяли серце; я пробував відірвати дошку ззаду екіпажу, щоб вислизнути на вулицю, але не спромігся, і я істерично зареготав, а тоді запав у похмурий тупий спокій, мов людина біля ганебного стовпа. Коли я приїхав додому, на перших словах Поліна мене перебила:
"Якщо в вас нема грошей..."
Ох! Музика Россіні — ніщо проти цих слів. Та вернімось до театру. Щоб мати змогу водити графиню туди, я вже хотів був заставити золотий обідок від материного портрета. Хоча ломбард завжди уявлявся мені брамою до каторги, все ж краще самому віднести туди своє ліжко, ніж просити милостині. Погляд людини, в якої ви просите грошей, завдає стільки болю! Позичити в декого — означає позбутися честі, а відмова з дружніх уст відбирає останню ілюзію. Поліна працювала, мати вже лягла. Кинувши побіжний погляд на ліжко, запона на якому була ледь відгорнута, я побачив, що пані Годен спить глибоким сном; у затінку виразно виднів її спокійний жовтий профіль на тлі подушки.
"У вас якийсь клопіт",— сказала Поліна, поклавши пензлика на віяло, яке саме розмальовувала.
"Дитя моє, ви можете зробити мені велику послугу",— відповів я.
Вона глянула на мене так ущасливлено, що я аж здригнувся. "Невже вона кохає мене?" — подумав я. Тоді сказав:
"Поліно!"
І сів коло неї, щоб краще бачити її. Вона зрозуміла мене,— такий допитливий був мій тон,— і опустила очі, а я розглядав її, гадаючи, ніби читаю в її серці, як у своєму, таке невинне й чисте було її лице.
"Ви мене любите?" — спитав я.
"Трошечки!" — вигукнула вона.
Не кохає... Насмішкуватий тон і чарівний жест виявляли тільки вдячність юної жартунки. Я розповів їй про свої труднощі з грошима й попросив допомогти мені.
"Як! — вигукнула вона.— Ви, пане Рафаелю, не хочете йти до ломбарду, а посилаєте мене?"
Я почервонів, збентежений логікою дитини. Тоді вона взяла мене за руку, ніби хотіла пестощами зм'якшити мимовільний докір.
"О, я б пішла, звісно,— додала вона,— але це непотрібне. Вранці я знайшла за фортеп'яно дві монети по сто су, видно, закотились туди, а ви й не побачили. Я вам на стіл поклала".
"Скоро у вас буде багато грошей, пане Рафаелю,— озвалась і матінка, вистромивши голову з-за опони.— А поки що я можу вам позичити кілька екю..."
"Ох Поліно! — вигукнув я, стиснувши їй руку.— Як я хочу бути багатим!"
"Ет! А нащо?" — жартівливо спитала вона.
Її рука в моїй тремтіла в такт із ударами мого серця, вона висмикнула пальці й почала роздивлятись мою долоню.
"Ви одружитеся з багатою,— сказала,— але вона вам завдасть клопоту! Ой Господи! Вона вас зі світу зведе! Я знаю!"
В голосі її звучала забобонна віра в материну ворожбу.
"Яка ви легковірна, Поліно!"
"Так, так, та жінка, що ви покохаєте, занапастить вас!" — повторила вона, з жахом дивлячись на мене.
Взяла знову пензлика, вмочила в фарбу, вкрай схвильована, і вже не дивилась на мене. В ту мить я ладен був повірити в ці химери. Забобонна людина не може бути зовсім нещасною! Забобон часто подає надію. Зайшовши до своєї кімнати, я справді побачив на столі двоє блискучих екю, поява яких видалась мені незбагненною. Засинаючи, я все думав, думав, підраховував свої видатки, щоб пояснити цю несподівану знахідку, але так і заснув, не додумавшись. Уранці Поліна перестріла мене, коли я виходив замовити ложу.
"Може, вам мало десяти франків? — спитала мене добросерда, мила дівчина, вся зашарівшись.— Мама дала мені оце для вас. Беріть, беріть!"
Вона кинула на мій стіл три екю й хотіла вийти, але я затримав її. Захват висушив сльози, що виступили мені на очах.
"Поліно, ви янгол! — сказав я.— Не так мені дорогі ці гроші, як ваша щирість, що з нею ви їх принесли мені. Я мріяв про дружину багату, елегантну, титуловану; але тепер я б хотів сам мати мільйони й зустріти молоду дівчину, як ви, й щедру серцем, як ви, і зректись фатальної пристрасті, що вб'є мене. Ви, мабуть, сказали правду".
"Годі!" — відказала вона й вибігла; на сходах залунали дзвінкі рулади її солов'їного голосу.
"Яка вона щаслива, що не кохає ще нікого!" — подумав я, згадавши свої муки за кілька місяців. П'ятнадцять франків від Поліни були для мене неоціненні. Феодора, зміркувавши, що в переповненому простолюдом залі, де ми мали пробути кілька годин, буде задуха, пошкодувала, що не взяла букет, я пішов по квіти і підніс їй, а водночас — своє щастя й усе своє багатство. Я й тішився, й мучився докорами сумління, подаючи їй букет, ціна якого показала мені, наскільки марнотратна ота узвичаєна в товаристві поверхова галантність. Скоро вона поскаржилась, що мексіканський жасмін надто сильно пахне, вигляд залу викликав у неї нестерпну відразу, а лава була тверда, і вона дорікнула мені, що я привів її сюди. Хоч вона сиділа коло мене, їй захотілось додому, і вона поїхала. Приректи себе на безсонні ночі, витратити два місяці життя — й не догодити їй! Ще ніколи цей демон не був такий чарівний і такий безсердий. Дорогою, сидячи поруч неї в тісному екіпажі, я вдихав її віддих, торкався напахченої рукавички, виразно бачив скарби її вроди, відчував запах, солодкий, мов від квіток ірису: наскрізь жінка й нічого жіночого. В ту мить наче спалах світла осяяв для мене таємничі глибини її життя. Враз я згадав книжку, недавно видану одним поетом; задум справжнього художника був виконаний досконало, як статуя роботи Поліклета77. Я неначе побачив цю потвору: то в подобі офіцера вона приборкує шаленого коня, то, як юна дівчина, чепуриться перед дзеркалом, щоб зводити з розуму закоханих, то, як коханець, зводить з розуму скромну милу дівчину. Неспроможний інакше витлумачити Феодору, я розповів їй цю фантастичну історію, та вона нічим не виявила, що вбачає в цій поемі про неможливе аналогію з власним життям; вона щиро потішилась, як дитина казкою з "Тисячі й однієї ночі".
"Певне, якась таємниця дає Феодорі силу встояти перед коханням юнака мого віку, перед заразливим жаром цієї прекрасної душевної недуги,— думав я, повертаючись додому.— Може, її пожирає рак, як леді Делакур? Вона, безперечно, живе штучним життям".
Від цієї думки я похолов. Потім у мене виник план, такий несамовитий і водночас такий розумний, який лишень може придумати коханець. Щоб вивчити цю жінку в її тілесній подобі,— так як я вивчив її душу,— я вирішив пробути ніч у її спальні потай від неї. Ось як я виконав цей задум, що пік мені душу, як жадання помсти пече серце корсіканського ченця. В приймальні години у Феодори збиралось товариство таке численне, що портьє навряд чи міг устежити, скільки гостей увійшло і скільки вийшло. Певний, що зможу зостатись у домі, не викликавши скандалу, я нетерпляче дожидав наступної вечірки у графині. Одягаючись, я поклав у жилетну кишеню англійського складаного ножика, бо кинджала не мав. Якби в мене його знайшли, це знаряддя літератора не викликало б підозри, а я, не знаючи, куди заведе мене мій романтичний задум, хотів бути озброєним.
Коли гості почали заповнювати кімнати, я зайшов до спальні оглянути, що там є, і побачив, що жалюзі й віконниці зачинені: це сприяло мені, а що покоївка могла прийти спустити завіси на вікнах, то я спустив їх сам. Я неабияк ризикував, наважившися зробити це раніш за покоївку, але я вже все вирішив і все холодно розрахував. Перед північчю я сховався в заглибині одного з вікон. Аби не видно було ніг, я вчепився в шпінгалет і зіп'явся підборами на плінтус, а спину притиснув до стіни. Пристосувавшися зберігати рівновагу тіла в тій позі, на таких опорах, прикинувши відстань до завіси, я освоївся з труднощами свого становища й певен був, що мене не викриють, якщо тільки я не чхну, не закашляюсь, або мене не схоплять корчі. Щоб не втомлюватись марно, я стояв на підлозі, дожидаючи критичної хвилини, коли доведеться повиснути, як павук на павутинні. Білий муар та муслін завіс звисав переді мною грубими складками, схожими на органні труби, і я ножиком прорізав у них дірочки, щоб визирати, немов крізь бійниці. Я невиразно чув гомін у салонах, сміх і вигуки гостей. Декотрі заходили взяти свої капелюхи, покладені на графининому комоді. Коли вони торкалися завіси, я здригався, думаючи про те, що ці люди в поспіху можуть зазирнути куди завгодно. Уникнувши цих небезпек, я вже вітав себе з успіхом свого задуму. Ось уже забрав свого капелюха останній гість — закоханий у Феодору стариган; вважаючи, що він тут сам, він подивився на ліжко й гучно зітхнув, тоді щось вигукнув досить енергійно. Графиня була в сусідньому будуарі, з нею там ще було п'ятеро чи шестеро найближчих приятелів, вона частувала їх чаєм. До всіх дотепів, епіграм, дзвону чашок та ложечок домішувалось лихослів'я — єдине, в що ще вірить нинішнє світське товариство. Не даючи пощади моїм суперникам, Растіньяк викликав регіт своїми шпильками.
"Пан де Растіньяк,— сказала сміючись графиня,— така людина, що з ним краще не сваритись".
"Ще б пак,— простодушно відповів той.— Коли я когось ненавиджу, то не без підстави... І кого люблю — теж,— додав він.— Мої вороги корисні мені, можливо, не менше, ніж друзі. Я спеціально вивчав сучасну мову й ті штучні викрути, до яких удаються, щоб на все нападати й усе захищати. Міністерське красномовство — це досягнення суспільства. Якщо хтось із ваших друзів не дуже розумний — ви кажете, що він чесний, щирий. Коли хтось надрукував незграбно написану книжку, ви зображуєте її як сумлінну працю.