Інші супутники гнів мій один за одним гамували:
"Паростку Зевсів, облишмо його; якщо ти дозволиш,
Хай залишається він з кораблем — стерегти його пильно;
445] Ти ж поведи нас тепер до священного дому Кіркеї".
Мовивши так, від свого корабля і від моря пішли ми;
Вже й Еврілох не схотів стерегти корабель крутобокий, —
З нами пішов він, страшної злякавшись погрози моєї.
Решту супутців тим часом у домі своєму Кіркея
430] Чисто помила усіх і жирним намазала маслом,
Потім кереї м'які і хітони дала одягнути.
Всіх за обідом їх там ми застали у неї в покоях.
Стрівшись один із одним, розповівши про все, що було їм,
Гірко ридали усі, і скрізь аж лунало в покоях.
455] Близько тоді підійшла і сказала в богинях пресвітла:
"О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею,
Годі вам сльози рясні проливати! Бо знаю й сама я,
Скільки ви горя в багатому рибою морі зазнали,
Скільки на суші вам шкод заподіяли люди ворожі.
Ну-бо, тепер споживайте ці страви, вином запивайте,
Поки ізнов до грудей ви духу того наберете,
З котрим скелясту свою колись залишили Ітаку,
Вашу вітчизну. Нині ж безсилі усі й слабодухі,
Лиш про блукання тяжкі пам'ятаєте й серцем ні разу
465] Ще не раділи відтоді, як лиха ви стільки зазнали".
Так говорила вона, й ми послухали серцем відважним.
Так от цілісінький рік день у день ми у неї сиділи,
М'ясом живилися вволю й солодким питвом утішались.
470] І місяці проминули, і дні вже вернулися довгі,
Товариші мої вірні звернулись до мене й сказали:
"Час хоч тепер вже, безумне, про нашу вітчизну згадати,
Якщо судилось-таки врятуватись тобі і вернутись
В високоверхий твій дім і в рідну твою батьківщину".
475] Так говорили вони, і послухав я серцем відважним.
Так цілий день ми тоді аж до заходу сонця сиділи,
М'ясом живилися вволю й солодким вином утішались.
Спати усі полягали у тінями вкритих покоях.
480] Я ж, до Кіркеї зійшовши на ложе чудове, з благанням
їй до колін припадав, і вчула мій голос богиня.
Так промовляв я, із словом до неї звернувшись крилатим:
"О, дотримай, Кіркеє, того, що мені обіцяла,
1 відпусти нас додому. І я туди прагну душею,
485] р[ товариші мої всі, що серце мені розривають
Тужним благанням своїм, лише-но від нас ти відходиш".
Так говорив я, й сказала на те в богинях пресвітла:
"О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею,
Не залишайтеся більше у домі моїм проти волі,
490] Тільки у іншу вам треба раніше податись дорогу —
Аж до оселі А'іда й страшної пройти Персефони,
Щоб розпитати про все там фіванця Тіресія душу —
Віщого старця сліпого, що розум зберіг непорушним;
Всю-бо й по смерті йому залишила, проте, Персефона
495] Давню розсудливість, інші ж усі там, як тіні, никають".
Так вона мовила, й любе в мені мов розбилося серце.
Плакав, на ложі я сидячи, й серце на білому світі
Жити вже більш не хотіло й на сонячне світло дивитись.
А як, на ложі качаючись, я вже наплакався вволю,
500] Так я промовив, із словом до неї звернувшись крилатим:
"Хто ж, о Кіркеє, мені вожаєм у дорозі тій буде,
Не допливав-бо ніхто ще на чорнім судні до Аїда".
Так говорив я, й сказала на те в богинях пресвітла:
"О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею,
505] Тим не журися ти, хто вожаєм корабля твого буде,
Ти тільки щоглу постав, розпусти свої білі вітрила
Й сядь при стерні, і саме понесе вас дихання Борея.
А як ріку Океан кораблем ти своїм переплинеш,
То низовинний побачиш ти берег і гай Персефони,
510] Осокорини високі і верби, що гублять насіння.
Над Океаном глибиннобурхливим постав корабель свій,
Сам же в задушну Аїда оселю тоді попрямуєш.
До Ахерону впадає там Піріфлегетон вогненний
Разом з Кокітом, що й сам рукавом є підземного Стікса,
515] Там біля скелі обидва збігаються шумні потоки.
Ближче, герою, туди підійшовши, зроби, що кажу я:
Викопай яму в лікоть один і завдовжки, й завширшки,
Потім над нею учиниш померлим усім узливання —
Медом раніш з молоком, солодким вином після того,
520] Потім водою і ячною врешті посиплеш мукою.
Вмерлих безсилі благаючи голови, дай обіцянку,
Що, повернувшись в Ітаку, ти ялівку з стада найкращу
В жертву їм спалиш, дарунків добірних в огонь наскладавши.
Старцю ж Тіресію в жертву вівцю принесеш ти окремо
525] Чорну усю, щонайкращу отари твоєї оздобу.
А як молитвою славну вшануєш громаду померлих,
Ще барана їм заріж з темнорунною разом вівцею,
В бік до Еребу обох повернувши, а сам одвернися
До течії Океану-ріки. І юрбою навколо
530] Зійдуться душі померлих усіх, що життя позбулися.
Товаришів ти своїх поскликаєш тоді і накажеш
Вівці, що міддю нещадною вбиті лежатимуть долі,
Геть облупити, й спалити, і щиро богам помолитись —
Грізному в силі могутній Аїду й страшній Персефоні.
535] Сам же ти, швидко із піхов свій вийнявши меч гостролезий,
Сядь і нікому з безсилих мерців наближатись до крові
Не дозволяй, поки все у Тіресія ти розпитаєш.
Вийде тоді він одразу, цей віщий велитель народів,
І розповість тобі шлях він увесь і чи довго ще будеш
540] Путь поворотну верстати в багатому рибою морі".
Так вона мовила, й скоро Еос надійшла злотошатна.
Плащ із хітоном тоді одягнути дала мені німфа,
Вбралась сама після того в чудове сріблясте одіння,
Довге й тонке, золотою окрайкою гарною стан свій
545] Підперезала, чоло вповила дорогим покривалом.
Дім я увесь обійшов і, над кожним спиняючись ложем,
Товаришів побудив, до них мовлячи слово ласкаве:
"Годі вам спати! Мерщій із солодкого сну прокидайтесь!
Час нам у путь! Все владарка мені розказала Кіркея".
550] Так говорив я, й вони послухали серцем відважним.
Та й відтіля не усіх я супутників вивів без шкоди.
Був Ельпенор наймолодший між нами, не дуже хоробрий
Воїн на ратному полі і розумом був недалекий.
Випивши добре, в той час від друзів окремо він спати
555] Для прохолоди вмостивсь на священному домі Кіркеї.
Гомін почувши і поклики друзів, що в путь готуючись,
Раптом схопивсь він зі сну і, забувши, що сходити треба
Вниз обережно по східцях великих за домом іззаду,
Прямо подався і з даху упав; ударившись карком,
560] Весь він хребет поламав, і душа відійшла до Аща.
А як виходили в путь, я з таким до них словом звернувся:
"Певно, гадаєте ви, що додому, до рідного краю
їдемо ми? Назначила нам іншу дорогу Кіркея —
Аж до оселі Аїда й страшної пройти Персефони,
565] Щоб розпитати про все там фіванця Тіресія душу".
Так я промовив, і любе в них наче розбилося серце.
Сіли на землю вони і, ридаючи, рвали волосся.
Тільки ніякої з сліз і плачу не було їм користі.
Як підійшли до судна ми швидкого й до берега моря
570] З сумом на серці тяжким і гіркі проливаючи сльози,
Раптом Кіркея, повз наш корабель проходячи чорний,
І барана біля нього, й овечку прив'язує чорну,
Нас непомітно минувши, — бо хто б міг очима побачить
Бога, якщо він не схоче, куди б не ішов перед нами?
ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА
ЗМІСТ ОДИНАДЦЯТОЇ ПІСНІ
ВЕЧІР ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЬОГО ДНЯ
Одіссей продовжує розповідати про свої пригоди. Північний вітер приносить його корабель до берегів кімерійців, де течія Океану вливається в море; принісши жертву тіням, Одіссей викликає їх. З'являється Ельпенор; він вимагає похорону. Тінь Одіссеєвої матері. Поява Тіресія і його пророкування. Розмова Одіссея з тінню матері. Тіні стародавніх жінок виходять з Еребу і розповідають Одіссеєві про свою долю. Він хоче урвати розповідь, але Алкіной вимагає, щоб він її закінчив, і Одіссей продовжує говорити. Поява Агамемнона, Ахілла з Патроклом, Антілохом та Бантом. Видіння судді Міноса, звіролова Оріона, катувань Тітія, Тантала і Сізіфа, грізного Гераклового образу. Раптовий острах спонукає Одіссея повернутися на корабель, і Одіссей пливе назад за течією вод Океану.
ЖЕРТВИ ДЛЯ ВИКЛИКУ ПОМЕРЛИХ
До корабля підійшовши свого і до берега моря,
Спершу ми свій корабель спустили на море священне,
Щоглу високу й вітрила на тім кораблі закріпили,
Потім загнали овець і самі позаходили врешті
5] З смутком на серці тяжким, гіркі проливаючи сльози.
А пишнокоса Кіркея, страшна ясномовна богиня,
Чорному вслід кораблеві товариша доброго людям —
Вітер попутний — послала, що груди вітрил надував нам.
Снасті тим часом усі спорядивши, на свій корабель ми
10] Сіли, — вітер лише та стерничий його спрямували.
Повні були цілий день ним вітрила в плавбі мореходній.
Сонце тим часом зайшло, і тінями вкрились дороги.
Врешті дістались ми течій глибоких ріки Океану.
Там розташовані місто й країна людей кімерійських,
15] Хмарами й млою вповиті. Ніколи промінням ласкавим
Не осяває їх сонце в блакиті ясній світлодайне,
Чи від землі воно йде у зоряні неба глибини,
Чи повертається знов до землі з неосяжного неба, —
Ніч лиховісна там вічно нещасних людей окриває.
20] Там корабель свій, прибувши, причалили ми, позганяли
Вівці й уздовж течії Океану-ріки посувались,
Поки до місця дійшли, про яке говорила Кіркея.
Вдвох Перімед з Еврілохом тримали призначені в жертву
Вівці, а я, із піхов свій вийнявши меч гостролезий,
25] Викопав яму в лікоть один і завдовжки, й завширшки,
Потім над нею вчинив я померлим усім узливання
Медом раніш з молоком, солодким вином після того,
Потім водою і ячною врешті посипав мукою.
Вмерлих безсилі благаючи голови, дав обіцянку,
30] Що, повернувшись в Ітаку, їм ялівку з стада найкращу
В жертву спалю я, дарунків добірних в огонь наскладавши,
В жертву ж Тіресію-старцеві дам я окремо овечку
Чорну усю, щонайкращу отари моєї оздобу.
Склавши обітницю і молитвами громаду померлих
м Ушанувавши, шкури з жертовних овець поздирав я,
Чорна в яму їх кров полилася, і з пітьми Еребу
Душі померлих зібрались — усі, що життя позбулися, —
І юнаки, і жінки, і старі, що багато зазнали,
Ніжні дівчата із болем у серці, вперше відчутим,
40] Безліч полеглих у битвах мужів, поранених тяжко
Зброєю мідною, воїв у панцерах, кров'ю залитих, —
Безліч померлих на кров звідусіль ізліталось до ями
З криком жахливим, — блідий усього охопив мене острах.
Товаришів своїх скликав усіх я тоді й наказав їм
45] Вівці, що, міддю убиті нещадною, долі лежали,
Геть облупити, й спалити, і щиро богам помолитись — .
Грізному в силі могутній Аїду й страшній Персефоні.
Сам же я, швидко із піхов свій вийнявши меч гостролезий,
Сів і нікому з безсилих мерців наближатись до крові
50] Не дозволяв, поки все у Тіресія встиг розпитати.
Перша до нас підійшла товариша тінь, Ельпенора,
Бо поховання не мав ще в землі він широкодорожній.
Без похорону-бо ми й неоплаканим в домі Кіркеї
Тіло його залишили, — була у нас інша турбота.
55] Глянув на нього і, жалем охоплений, плакав я гірко
Й, так промовляючи, з словом до нього звернувся крилатим:
"Як, Ельпеноре, зійшов ти у темряву цю безпросвітну?
Пішки раніш ти прибув, ніж на чорному я кораблеві".
Так говорив я йому, і з риданням мені відповів він:
"О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!
Надмір вина мене й воля богівська лиха загубили.
Спавши на домі Кіркеї, забув я, що сходити треба
Вниз обережно по східцях великих за домом іззаду,
Прямо подався і з даху упав; ударившись карком,
65] Весь я хребет поламав, і душа відійшла до Аїда.
Нині ж благаю ім'ям твоїх близьких, що тут їх немає, —
Батька, що виховав змалку тебе, і дружини твоєї,
Й сина твого Телемаха, що дома один залишився, —
Знаю-бо я, що, звідси від'їхавши, з дому Аїда,
70] Ти корабель свій міцний на острів Еею спрямуєш.
Там, володарю, благаю тебе, спогадай і про мене,
Не залишай мене там неоплаканим, без поховання.
Як від'їжджатимеш звідти, щоб гніву богів не накликать,
Тіло моє ви спаліть, а разом із ним мою зброю,
75.