— Бачу, Талькав дуже задоволений з тебе.
— З чого ж він задоволений, сер? — 3 твоєї хвацької постави па коні. [123]
— О, я тримаюся міцно, тільки й того, — відповів Роберт, спалахнувши з радощів.
— А це головне, Роберте. Ти надто скромний, але видно, з тебе вийде справжній спортсмен.
— Оце-то добре, — відказав сміючись Роберт. — А що скаже тато — адже він хотів зробити з мене моряка!
— Одне другому не завадить. Якщо не всі вершники можуть бути зразковими моряками, то всі моряки здатні стати вправними вершниками. Коли сидиш верхи на реях, привчаєшся триматися міцно, а збити коня назад чи примусити його повернути — це приходить само собою, бо воно дуже природне.
— Бідолашний батько! — зітхнув Роберт. — Як він буде вам вдячний, сер, коли ви його врятуєте!
— Ти дуже любиш його, Роберте?
— Так, сер. Тато був завжди такий добрий до мене і до сестри. Лише про нас він і піклувався. Він завжди привозив нам подарунки з тих країв, де подорожував. А як він пестив нас, коли повертався додому! Хіба можна це забути? О, ви також полюбите його, коли його взнаєте! Мері схожа на нього. В неї такий самий ніжний голос, як і в нього. Правда ж, дивно, що в моряка ніжний голос?
— Так, це трохи незвичайно.
— Я й зараз бачу його перед собою, — говорив далі хлопець, наче сам до себе. — Добрий любий тато! Коли я був іще зовсім маленький, він заколисував мене на колінах і завжди наспівував старовинну шотландську пісеньку про наші рідні озера. Цей наспів часом навертається мені на пам'ять. І Мері теж. О, сер, як ми його любили! Знаєте, мені здається, тільки малі діти можуть так любити батька!
— Але, доходячи літ, вони навчаються його поважати, мій хлопчику, — відповів Гленарван, розчулений цими словами, що вихопились з глибини юного серця.
Під час цієї розмови їхні коні уповільнили ходу й тепер йшли ступою.
— Ми знайдемо його, правда? — сказав Роберт по кількох хвилинах мовчанки.
— Звичайно, знайдемо. Талькав навів нас на його слід, а я йому вірю.
— Талькав — славний індіанець.
— Безперечно.
— Знаєте що, сер?
— Скажи, любий мій.
— Я хочу сказати, що навколо вас усі — такі хороші люди! Леді Гелена — я дуже її люблю! — майор, завжди [124] такий спокійний, капітан Манглс, пан Паганель і матроси з "Дункана", такі сміливі й такі віддані!
— Так, я знаю це, мій хлопчику.
— А ви знасте, що ви — найкращий за всіх? — Ні, якраз цього я й не знаю!
— Ну, то знайте це, сер! — і Роберт, схопивши Гленар-ванову руку, палко її поцілував.
Гленарван похитав головою з ласкавим докором, і на дьомз' їхня розмова урвалася, бо Талькав, який далеко їх випередив, подав знак не відставати. Не можна було гаяти часу і забувати про тих, хто залишився позаду.
Вершники погнали швидким клусом, але невдовзі стало очевидно, що коні, за винятком Тауки, неспроможні так бігти довго. Опівдні довелось дати їм годину перепочинку. Вони зовсім пристали й навіть не схотіли підживитися "аль-фафарою" — місцевим гатунком люцерни, яка геть висохла й перегоріла під пекучим сонячним промінням.
Гленарвана огорнув неспокій: ознаки посухи не зникали, а відсутність води могла призвести до непоправного лиха. Талькав нічого не казав, мабуть, гадаючи, що в нього, коли Гуаміні справді пересохла, ще буде час розпачувати; а втім, чи знає взагалі індіянське серце, що таке розпука?
Отже, він знову попрямував уперед, і хоч-не-хоч, спонукані батогом і острогами, коні вирушили вслід за ним, але ступою — на більше вони вже не були здатні.
Талькав, звісно, міг би випередити супутників, бо Таука за кілька годин домчала б його до річки. Це, безперечно, спадало йому на думку; але безперечно також, що він не хотів покидати їх самих серед пустелі. Тому він присилував Тауку стишити ходу.
Таука скорилась не одразу — вона опиралась, голосно іржала, спинилася; щоб її приборкати, знадобилась не стільки сила її господаря, як умовляння. Талькав справді розмовляв зі своєю Таукою, і якщо вона не відповідала йому, то принаймні його розуміла. Талькавові слова, напевно, були дуже вагомі, бо, "посперечавшись" деякий час, Таука врешті поступилася й пішла повільною ходою, хоч досі гризла вудила.
Та якщо Таука зрозуміла Талькава, то й Талькав розумів її. Тямка істота якимсь вещим інстинктом відчула в повітрі вологість; вона поривчасто, жадібно втягувала повітря, облизувалась і кляскала язиком, немов вмочувала його У живодайну вологу. Патагонцеві стало ясно: вода недалеко. Він підбадьорив супутників, пояснивши їм, чому Таука нетерпеливиться; та незабаром і їхні коні відчули вологість [125] повітря. Вони напружили останні сили й побігли скоком за Таукою.
Близько третьої години попереду в видолинку забіліла срібляста смужка, що мінилась на сонці.
— Вода! — вигукнув Гленарван.
— Вода, вода! — закричав і собі Роберт.
Уже не потрібно було підганяти коні; сердешні тварини, відчувши приплив сил, помчали щодуху вперед. За кілька хвилин вони добігли до Гуаміні і разом з вершниками кинулись в благодатні струмені. їхні господарі змушені були мимоволі скупатися, за чим, однак, їм і на думку не спало жалкувати.
— Як хороше! — вигукнув Роберт, з насолодою тягнучи воду просто серед річки.
— Стримуй себе, не пий багато, — застерігав його Гленарван, хоч сам аж ніяк не подавав прикладу поміркованості.
Деякий час було лиш чутно, як люди й коні квапливо ковтали воду. Що ж до Талькава, то він пив спокійно, повагом, маленькими ковтками, "довгими, мов ласо", як кажуть патагонці. Він ніяк не міг задовольнити спрагу, і його супутники почали вже побоюватися, щоб він не випив усієї річки.
— Отже, — мовив Гленарван, — сподівання наших друзів не марні; хай тільки вони добудуться до Гуаміні, — знайдуть тут досхочу свіжої чистої води, звичайно, якщо Талькав не вип'є її до останку!
— Може, поїдемо їм назустріч? — спитав Роберт. — Вони на кілька годин раніше позбулись би тривоги й спраги.
— Звісно, мій хлопчику, але куди набрати води? Адже наші бурдюки залишились у Вільсона. Ні, зачекаймо їх тут, як домовились. Вони, певне, приїдуть лише вночі, бо ж дорога неблизька, та й коні слабі, посуваються ступою. Приготуймо ж їм добру вечерю і добрий захисток на ніч.
Талькав не чекав, доки Гленарван загадає йому розшукати зручне місце, щоб стати на привал. Він дуже зрадів, знайшовши на березі річки "рамаду" — загін для худоби, загороджений з трьох боків. Тут можна було чудово розташуватися, правда, тим, хто не боїться спати просто неба — а це анітрохи не бентежило Талькавових супутників. Годі було й мріяти про щось вигідніше, і мандрівники залюбки простяглиеь на землі проти сонця, щоб висушити одіж, набряклу від води.
— Тепер, коли ми маємо де ночувати, — сказав Гленарван, — треба думати про вечерю. Хай наші друзі будуть задоволені [126] з розвідників, котрих вони послали вперед, сподіваюсь, їм не доведеться скаржитись. Я гадаю, що, пополювавши з годину, ми не гаємо марно часу. Ти готовий, Ро-берте?
— Так, сер, — відповів той, підводячись і беручи
Полювання спало Гленарванові на думку тому, що до берегів Гуаміні, здавалось, позбігалась уся дичина з навколишніх рівнин. То тут, то там злітали зграйки "тінаму" — червоних куріпок, які ведуться в пампі, чорних рябців з породи сивкових, відомих тут під ім'ям "теру-теру", жовтих деркачів і водяних курочок з чудовим зеленим пір'ячком. Чотириногих не було видно, але Талькав дав на здогад, що вони ховаються у високій--траві й густих навколишніх заростях. Мисливцям варто було зробити лише кілька кроків, аби опинитися в справжньому царстві дичини.
Полювання почалося. Мисливці, нехтуючи спочатку пір'ям заради шерсті, свої перші постріли націлили у великих звірів. Вони сполохали сотні диких кіз і гуанако, подібних до тих, що так шалено налетіли на них у верховинах Кор-дільєр. Але ці полохливі тварини тікали стрімголов, так що наблизитись до них на відстань пострілу з рушниці було-неможливо. Тоді мисливці спрямували свою увагу на дичину менш лякливу й прудку, котра, до речі, щодо споживності й смаку не залишала бажати кращого. Вполювали з десяток куріпок і деркачів, а Гленарванові пощастило підстрелити "таїтетр" — товстошкуру рудувату тварину з поріддя пекарі, що мала дуже смачне м'ясо — отож здобич була варта пороху.
За півгодини набили дичини, скільки їм було потрібно. Роберт вніс свою пайку, влучивши в армаділа — химерну тварину з родини беззубих, щось подібне до "тату" — броненосця, завдовжки півтора фута, вкриту панциром з костистої рухливої луски. Патагонець запевнив, що з Робертової здобичі вийде пречудова печеня. Хлопчик дуже запишався з свого успіху.
Що ж до Талькава, то він дав можливість своїм супутникам помилуватися полюванням на "нанду" — особливої породи навдивовижу прудконогих струсів, що живуть тільки в пампі. Індіанець не намагався хитрощами заманити нанду; він пустив коня скочки, просто на струса, щоб наздогнати його одразу, бо знав — коли він схибить напочатку, то нанду, тікаючи, зажене й коня й мисливця нескінченними кривулями й зигзагами. Наблизившись на потрібну відстань, Талькав метнув дужою рукою свій бола так влучно, [127] що той зразу обкрутився навколо ніг нанду. За хвилину птах уже лежав на землі.
Індіанець полював струса не заради мисливської втіхи; м'ясо нанду надзвичайно смачне, і Талькав хотів додати цю страву до загальної вечері.
Отож до рамади принесли низку червоних куріпок, Таль-кавового струса, Гленарванового пекарі й Робертового тату. Зі струса й пекарі відразу здерли цупку шкіру, а м'ясо нарізали тоненькими скибками. Що ж до армаділа, то він носить на собі власне деко-панцир; так його й поклали на розжарене вугілля.
Мисливці задовольнились вечерею з самих куріпок, полишивши друзям поживнішу печеню. їжу запивали свіжою водою — її було визнано за найкращий напій, смачніший понад усі портвейни світу і навіть "ускебо" (45), улюблену в верховинній Шотландії.
Подбали і про коней. Зібраного в рамаді сіна було коням задосить і на харч і на постілку. Отак попорядкувавши, Гленарван, Роберт і індіянин загорнулись у свої пончо і простяглись на "перині" з альфафари — звичайному ложі мисливців у пампі.
Розділ XIX ЧЕРВОНІ ВОВКИ
Запала ніч. Ніч перед молодиком, коли нічне світило заховане від очей всіх мешканців землі.