Без гомону, без голосу, що за тиша довкруг нього, зверху, зверху, й він сам, невеличкий балакучий отвір посеред цієї тиші. Один, два, три, нагнати слово, яке перетинає садову тишу, яке поєднується і збігається в мені, треба вирівняти подих. Поволі, глибоко, нехай кожна повітряна колона, мов кнопку, притисне слова, які намагаються побачити світ. Бути як дерево, як гола спина, як мерехтливі ямки у рожевій землі. Заплющити очі: погляд сягає надто далеко, поза миттєвість, поза мене, він уже там, на листі дерев, на отій спині; зацькований, вкрадливий, біжучий, він завжди наприкінці самого себе, обмацує на відстані. Та він не насмілився опустити повіки: вряди-годи Еміль, напевне, зиркав на нього знизу, а в нього був вигляд старого добродія, який дрімає собі по обіді; зосередитися на предметі, хутчій, дати поживу поглядові, скувати його, нагодувати й ковзнути всередину самого себе, звільненого від очей у моїй задушливій ночі; він втупився у клумбу праворуч од себе, великий закляклий зелений порух: хвиля, що зупинилася тієї миті, коли вона розсипається, погляд-блукалець, який перебігає з листка на листок і розчиняється в цьому рослинному безладі. Один (вдихаю), два (видихаю), три (вдихаю), чотири (видихаю). Обертаючись, він спустився, мимохідь його охопило бажання сміятися, я корчу з себе дервіша, якщо тільки не проковтну язика, та язик уже над ним, він занурювався, зустрічаючи роздерті на клапті слова: Страх, виклик, який піднімався на поверхню. Виклик ясному небу, він думав про нього без образу, без слів, воно мусить відчинитись, як отвір ринви. Під голубінню гіркий протест, даремне благання, Eli, Eli, lamma sabacthani (*), це були останні слова, які йому зустрілися, вони піднімалися мов легенькі бульки, зелена щедротність клумби була там, небачена, неназвана, повнота присутности перед його очима, воно іде, воно йде. Воно розпанахало його, мов серп, воно було надзвичайне, відчайдушне, захопливе. Відкритий, відкритий, стручок репає, відкритий, відкритий, сам переповнений вічністю, педераст, покидьок, боягуз. Я бачу; ні. Навіть не бачу — на мене дивляться. Він був предметом погляду. Погляду, який нишпорив у самісіньких глибинах його істоти, просягав у нього, мов удар ножа, і не був його поглядом; непрозорий погляд, уособлений морок, який чекав на нього там, у глибинах його істоти, і прирікав його бути самим собою, боягузом, лицеміром, педерастом навік. І він сам, який дригонить під цим поглядом, і кидає виклик цьому поглядові. Погляд. Морок. Так, немовби морок був поглядом. Я видимий. Прозорий, прозорий, прошитий наскрізь. Але ким? Я не сам, голосно сказав Даніель. Еміль випростався.
=======
*Боже, Боже, чому ти покинув мене? (З Евангелія) — прим. пер.
=======
— Що сталося, пане Серено? — поспитався він.
— Я питав, чи скоро ви закінчите, — відказав Даніель.
— Та рухаюся потроху, — сказав Еміль, — за кілька хвилин упораюся.
Він не квапився знову копати, з якоюсь зухвалою допитливістю дивився на Даніеля. Та це був людський погляд, той, яким можна дивитися. Даніель підвівся, він тремтів од страху.
— Ви не втомлюєтеся копати на такій спекоті?
— Я звик, — відказав Еміль.
В нього були прегарні груди, трохи тлусті, з двома крихітними рожевими пипками; він з викликом сперся на заступа; за три кроки... Даніель зазнав химерної втіхи, більш терпкої, ніж звичайне ласолюбство; цей погляд.
— Надто вже гаряче тут мені, — сказав він, — піду трохи спочити.
Він ледве помітно схилив голову і піднявся на ґанок. В роті у нього пересохло, та він вирішив: у кімнаті, за опущеними шторами, він продовжить експеримент.
Сімнадцята година п'ятнадцять хвилин у Сен-Флурі. Пані Аннекен проводжала свого чоловіка на вокзал; вони пішли крутою стежиною. Аннекен був у своєму спортивному костюмі й ніс наплічника; він узув нові черевики, які муляли йому ноги. Напівдорозі вони здибали пані Кальве. Вони зупинилася біля будинку нотаріуса, щоб трохи звести подих.
— Ох, бідолашні мої ніженьки, — угледівши їх, сказала вона. — Геть уже стаю старою.
— Ви свіжі, як ніколи, — відказала пані Аннекен, — небагато людей можуть піднятися таким крутим узвозом і не захекатися.
— А куди це ви так біжите? — поспиталася пані Кальве.
— Ох, сердешна моя Жаніно, — сказала пані Аннекен, — таж я проводжаю чоловіка. Він їде, його призвали до війська!
— Не може бути, — вигукнула пані Кальве. — А я й не знала! Нічого, нічого не вдієш! — Аннекенові здалося, що вона дивиться на нього з особливим інтересом. — Напевне, прикро їхати з дому такої гожої днини, — додала вона.
— Овва! — сказав Аннекен.
— Він дуже хоробрий, — сказала пані Аннекен.
— Щасливої дороги, — сказала пані Кальве, усміхаючись Аннекенові. — Вчора я так і сказала своєму чоловікові: французи мужньо вирушать на фронт.
Аннекен відчув себе молодим і хоробрим.
— Вибачте, — сказав він, — час іти.
— Ну, тоді до зустрічі, — відказала пані Кальве.
— О... до зустрічі, до зустрічі! — твердо виголосив Аннекен.
Вони знову побралися стежиною; Аннекен ішов жвавою ходою, й пані Аннекен сказала йому:
— Помаліше, Франсуа, я не встигаю за тобою, в мене ж серце.
Дорогою вони зустріли Марі, в якої син служив у війську. Пан Аннекен гукнув до неї:
— Може, щось переказати вашому синові, Марі? Можливо, я здибаю його десь; я ж бо знову солдат.
Марі, здавалося, була вражена.
— Ісусе! — вигукнула вона, вдарившись у поли.
Аннекен махнув їй рукою, й вони увійшли до вокзалу.
Квитки компостував Шарло.
— Ну, що, пане Аннекене, — поспитався він, — цього разу буде велике бум-бум?
— Зім-будабум, румба кохання, — відказав Аннекен, простягаючи йому свій квиток.
Нотаріус добродій Піно був на пероні. Він гукнув до них здалеку:
— Ну, що їдемо на гульки в Париж?
— Авжеж! — сказав Аннекен. — Або ж на наших шкурах погуляють в Нансі. — І понуро додав: — Мене призвали.
— Ох, он воно що! — сказав нотаріус. — А що, у вас мобілізаційна посвідка номер два?
— А певно!
— Ти бач! — сказав нотаріус. — Ну, та ви хутко повернетеся: все воно радше задля годиться.
— Я не дуже певний цього, — шорстко відказав Аннекен. — Знаєте, в дипломатії бувають такі вибрики, коли все починається фарсом, а закінчуєтьтся кров'ю.
— І що... ви ладні воювати за чехів?
— Чехи там чи не чехи, а воюють завжди надаремне, — відказав Аннекен.
Вони зареготалися і помахали одне одному. На вокзал уже заїжджав паризький поїзд, та пан Піно встиг поцілувати руку пані Аннекен.
Аннекен піднявся у своє купе без допомоги рук. Він з маху жбурнув свого наплічника в куток, вийшов у коридор, опустив шибку й усміхнувся своїй дружині.
— Ку-ку, ось і я! В мене все гаразд, — сказав він. — Місця вистачає. Якщо так буде й далі, то я зможу вкластися й подрімати.
— Ох, у Клермоні сяде сила-силенна люду.
— Того я й боюся.
— Пиши мені, — сказала вона. — Потроху щодня, недовгі листи.
— Домовилися.
— Не забувай надівати фланелеві пояси, зроби мені таку милість.
— Клянуся тобі, — з комічною врочистістю сказав він.
Аннекен випростався, пройшов коридором і спустився на східці.
— Поцілуй мене, старенька, — сказав він.
І поцілував її в обидві щоки. Вона пролляла дві сльозини.
— Боже милий! — сказала вона. — Всі... всі ці прикрощі! Тільки їх нам бракувало.
— Ну ж бо, ну! — сказав він. — Цить! Цить! Хіба ж тобі хочеться...
Вони замовкли. Він усміхався їй, вона дивилася на нього, усміхаючись і схлипуючи заразом, їм уже не було чого сказати одне одному. Аннекенові хотілося, щоб потяг якомога швидше рушив з місця.
Сімнадцята година п'ятдесят дві хвилини в Ніорті. Велика стрілка дзигаря стрибками пересувається з хвилини на хвилину, трохи здригається і зупиняється. Потяг чорний, вокзал чорний. Кіптява. Вона наполягла на тому, щоб проводжати. З обов'язку. Казав я їй: "Не варто приходити". Вона приголомшено зиркнула на мене: "Як це, Жорже? Навіть не думай!" Я їй казав: "Не стій довго на пероні, дитину не можна лишати саму". Вона сказала: "Я попрошу матінку Корню, щоб погляділа її. Посаджу тебе на поїзд та й повернуся". І ось вона тут, я вихиляюся з вікна купе і дивлюся на неї. Мені хочеться палити, але я не насмілююся, мені здається, що це буде непристойно. Вона дивиться в той бік перону, прикриваючи очі долонею від сонця. А потім уряди-годи похоплюється, що я тут і що потрібно дивитися на мене. Вона піднімає голову, переводить погляд на мене, усміхається мені, їй немає чого мені сказати. По суті, я вже вирушив у дорогу.
— Подушки, укривала, помаранчі, лимонад, канапки!
— Жорже!.
— Що, люба?
— Хочеш помаранчів?
Мій наплічник натоптаний харчами. Але їй хочеться ще щось дати мені. Бо я їду. Якщо я відмовлюся, то її гризтимуть докори сумління. Не люблю помаранчів.
— Ні, дякую.
— О, ти не хочеш?
— Справді не хочу. Ти дуже люб'язна.
Бліда усмішка. Щойно я поцілував ці прегарні щоки, холодні й повняві, й кутик цієї усмішки. Вона теж поцілувала мене, це трохи мене збентежило: навіщо стільки церемоній, Господи? Тому що я їду? Інші теж їдуть. Щоправда, їх теж цілують. Стільки прегарних жінок стоять отак у промінні вечірнього сонця, оповиті димом і кіптявою, звертаючи нафарбовану посмішку до чоловіків, які висовуються з вікна свого купе! Ну й що з того? Мабуть, у нас трохи кумедний вигляд: надто вже вона вродлива, холодна, й надто вже я негарний.
— Пиши мені, — каже вона (це вона вже казала, та треба ж чимсь наповнити час), — так часто, як тільки зможеш. Не обов'язково довгі листи...
Вони не будуть довгими. Мені не буде чого написати, зі мною нічого не станеться, зі мною ніколи нічого не трапляється. Та й бачив я вже, як вона читає листи. З таким старанним, значущим і знудьгованим виглядом: надіває окуляри на кінчик носа, читає півголосом і ввесь час перескакує через рядки.
— Ну, що ж, сердешний мій, буду прощатися з тобою. Спробуй трохи поспати сьогодні вночі.
Авжеж, щось треба сказати. Таж вона знає, що я ніколи не сплю в поїзді. Незабаром вона повторить це матусі Корню: "Поїхав він, потяг повнісінький. Бідолашний Жорж, сподіваюся, він усе-таки зможе заснути".
З нещасним виглядом вона роззирається довкруги; великий солом'яний капелюх погойдується на її голові. Біля неї зупиняється двоє молодят.
— Мені треба йти. Через дитину.
Вона каже це трохи гучніше, бо поруч оті двоє.