Цього я вже навчився!
Хто б хотів збагнути все людське, мав би до всього доторкнутися. А для цього в мене надто чисті руки.
Я вже не хочу вдихати їхній віддих, – ох, навіщо я гак довго жив серед гамору й смердючого віддиху!
О блаженна тиша довкруг мене! О чисті пахощі навкруги! О, як ця тиша дихає на повні груди і який чистий у неї віддих! О, як вона прислухається до всього!
А внизу – там кожен промовляє, і ніхто нічого не чує. Там хоч у дзвони калатай про свою мудрість – крамарі на торговищі передзенькають її мідяками!
Там кожен промовляє. І ніхто не вміє розуміти. Усе спливає за водою, ніщо вже не поринає в глибокі джерела.
Там кожен промовляє, та ніщо не вдається і не доходить до кінця. Кожен квокче, та кому ж охота сидіти в гнізді на яйцях і висиджувати їх?
Кожен промовляє, все затеревенюють. Те, що вчора було не по зубах навіть часові, – сьогодні обсмоктане й обгризене звисає з пащ у сучасників.
Кожен промовляє, все розтеревенюють. Колишня таїна й таємниці глибоких душ сьогодні на язиках вуличних сурмачів та інших вітрогонів.
О дивна людська істото! Ти – гамір у темних провулках! Тепер я знову позбувся тебе – позбувся найбільшої небезпеки!
Найбільша для мене небезпека завжди чаїлася у пощаді й співчутті, а будь-яка людська істота прагне, щоб її пощадили і їй поспівчували.
Дурень з одуреним серцем, що приховує істини, багатий на дрібну облуду співчуття – ось таким я завжди був серед людей.
Я сидів серед них переодягнутий, ладний не впізнавати себе, щоб тільки стерпіти їх, утовкмачуючи собі: "Дурню, ти не знаєш людей!"
Живучи серед людей, уже не бачать, які вони: всі люди надто вже ховаються за показним, – що ж там удіють очі, які бачать далеко й до далекого прагнуть!
Коли вони не впізнавали мене, я, дурень, щадив їх за це більше, ніж себе, – але часто, звиклий бути суворим до себе, мстив собі на цю пощаду.
Покусаний отруйними мухами, видовбаний, мов камінь, безліччю краплин злоби, сидів я серед них і вмовляв себе: "Все мізерне не винне в своїй мізерності!"
Аж надто ті, що називали себе "добрими", виявлялися найотруйнішими мухами: адже вони так невинно кусають, так невинно брешуть! Хіба ж можуть вони до мене бути – справедливими!
Хто живе серед добрих, того співчуття вчить брехати. Співчуття забиває дух усім вільним душам. Адже глупота добрих незбагненна.
Таїти себе й своє багатство – ось чого навчився я внизу, бо кожного ще вважав убогодухим. Облудність мого співчуття була в тому, що за кожним я знав, що за кожним я бачив і відчував, скільки духу було йому доволі і скільки – вже забагато!
Їхніх бундючних мудреців я називав мудрими, а не бундючними, – ось так я навчився ковтати слова. їхніх грабарів я називав дослідниками й пізнавачами, – ось так я навчився підмінювати слова.
Грабарі викопують собі хвороби. У старого мотлоху завжди смердючі випари. Не слід ворушити драговиння. Жити треба на горах.
Щасливими ніздрями я знову вдихаю гірську свободу! Нарешті мій ніс позбувся запаху будь-якої людської істоти!
Облоскотана свіжими легатами, моя душа чхає, як від пінистих вин, – чхає і весело примовляє: "На здоров'я!"
Так казав Заратустра.
ПРО ТРИ ЗЛА
1
Сьогодні вві сні, в останньому ранковому сні я стояв над урвищем – по той бік світу, тримав терези й зважував світ.
О, надто рано зійшла вранішня зоря, – жаром своїм розбудила мене, ревнива! Вона завжди ревнує мене до жагучого ранкового сну.
Вимірний для того, хто не поспішає, зважний для вправного вагаря, досягненний для дужих крил, доступний для розгадки лускачам божественних горіхів – таким постав світ у моєму сні.
Мій сон – відважний мореплавець, напівкорабель, напівураган, мовчазний, мов метелик, нетерплячий, мов сокіл, – звідки ж сьогодні в нього терпіння и дозвілля, щоб зважити світ!
Може, його тайкома намовила мудрість, моя сміхотлива, бадьора денна мудрість, що глузує з усіх "нескінченних світів"? Бо вона каже: "Де сила, там і число господар, бо має більше сили".
Мій сон дивився на цей скінченний світ упевнено, без жадоби до нового, без жадоби до давнини, без страху, без благання –
так, неначе в мою руку просилося налите яблуко, стигле золоте яблуко з прохолодною оксамитною шкірою, – таким постав переді мною світ:
неначе мені кивало дерево – розлоге, вольовите, зігнуте, щоб можна було прихилитись і сперти ноги змореному мандрами, – таким постав світ над моїм урвищем;
Немов тендітні руки простягали мені скриньку – відкриту скриньку, аби чарувати сором'язливі, шанобливі очі, – таким поставав переді мною світ;
не так загадково, щоб сполохати людську любов, не так відверто, щоб приспати людську мудрість, – світ, на який так зло нарікають, сьогодні був людяний і прихильний до мене!
Я дуже вдячний ранковому сну, що сьогодні на світанку зміг зважити світ! Цей сон, сердечна розрада, прийшов до мене людяно і прихильно!
А щоб удень не відступатися від сну, перейняти в нього найкраще і напучуватися ним, – я хочу покласти на терези три найгірші речі й по-людськи гідно зважити їх.
Хто вчив благословляти, той учив і проклинати: які ж три речі найпроклятіші на світі? Я хочу їх покласти на терези.
Ласолюбство, властолюбство, себелюбство: досі їх найлюбіше проклинали й найлютіше ославлювали й оббріхували – я хочу по-людськи гідно зважити їх.
Гаразд! Ось моє урвище, а там – море, воно підкочується до мене, кудлате, улесливе, – любий мені вірний старий стоголовий почварний пес!
Гаразд! Ось тут, над бурхливим морем, триматиму я терези, а за свідка, який би все бачив, беру тебе, любе мені духмяне й розлоге самотнє дерево!
Через який міст теперішнє переходить у майбутнє? Яка спонука змушує високе схилятися до ницого? І що наказує найвищому – рости далі вгору?
Терези зрівноважені й нерухомі: три важкі запитання кинув я на одну шальку, три важкі відповіді лежать на другій.
2
Ласолюбство – жало й паля для всіх одягнутих у волосяницю ненависників плоті і "світ", проклятий усіма збоченими в потойбічність: адже ласолюбство глузує і кепкує з усіх наставників облуди і блуду.
Ласолюбство – для потолочі повільний вогонь, на якому та потолоч згорає, а для поточеного дерева і для смердючого лахміття – несамовита, шалена піч.
Ласолюбство – для вільних сердець невинність і воля, сад щастя земного, щедра подяка теперішньому від усього майбутнього.
Ласолюбство – тільки для зів'ялого солодка отрута, а для того, в кого лев'яча воля, – велика сердечна наснага й святобливо збережене вино над винами.
Ласолюбство – високе знамення щастя заради вищого щастя і найвищого сподівання. Адже багатьом провіщали шлюб і навіть більше за шлюб,–
багатьом, чужішим одне одному, ніж чоловік і жінка, – а хто до решти збагнув, які чужі одне одному чоловік і жінка?
Ласолюбство – однак я хочу обгородити свої думки і навіть слова, щоб свині та мрійники не вдерлись у мої сади!
Властолюбство – вогненний бич для найтвердіших суворих сердець, жорстокі тортури, вготовані найжорстокішим для самого себе, похмуре полум'я живих вогнищ.
Властолюбство – безжальні пута, накладені на найбундючніші народи, пересмішник усілякої сумнівної чесноти, воно вміє загнуздати будь-якого коня і будь— яку гординю.
Властолюбство – землетрус, що ламає і виламує все трухляве й порожнисте; громовитий, сердитий, каральний осквернитель гробів поваплених; блискавичний знак питання біля передчасних відповідей.
Властолюбство: перед його поглядом людина повзає, гнеться, плазує і опускається нижче за гадюку і свиню – аж заволає у ній велика зневага.
Властолюбство – грізний учитель великої зневаги, котра проповідує просто у вічі містам і державам: "Геть звідси!" – поки вони самі заволають: "Пора нам забиратися!"
Властолюбство все ж принадливо підіймається до чистих і самотніх, а потім угору до вдоволених собою вершин, палаючи, мов любов, принадно обіцяючи багряні блаженства на земних небесах.
Властолюбство – та як уважати його "любством", коли високе прагне допастися влади! Воістину, не від слабості і не від жадання такі забаганки й падіння!
Щоб самотня вершина не довіку гордо самотіла, щоб гора поєдналася з долиною, а горні вітри з низинами,–
хто відшукає влучне слово, щоб охрестити й проголосити чеснотою таке прагнення! "Щедра чеснота" – так назвав колись Заратустра те, що назвати неможливо.
І тоді сталося – воістину, сталося вперше! – що його слово звеличило себелюбство, здорове, повнокровне себелюбство, що б'є джерелом з могутньої душі,–
з могутньої душі, яка має довершене тіло, прекрасне, переможне, збадьорливе, довкруг якого все обертається на свічадо, – гнучке, владне тіло, танцюрист, символом і цвітом якого є душа, що тішиться собою. Таке самовтішання тіл і душ зве себе "чеснотою".
Таке самовтішання оточує себе, мов священним гаєм, власними словами про добро і зло, кажучи, яке в нього щастя, проганяє від себе всіх жалюгідних.
Воно проганяє від себе всіх боягузів, кажучи: погане те, що боягузливе! Жалюгідним здається їй той, хто повсякчас клопочеться, зітхає, нарікає і до того ж запопадливий до найменшої вигоди.
Ще воно зневажає всіляких скорботних мудреців: адже, воістину, буває мудрість, що цвіте в пітьмі, мудрість нічних тіней, котра вічно зітхає: "Все – марнота!"
Невисокої думки воно про полохливу недовірність і про тих, хто вимагає присяг замість поглядів і простягнутих рук; а ще про всяких надто довірливих мудреців, бо вони боягузи вдачею.
Ще нижчої думки воно про запопадливих, що одразу ж, мов пси, смиренно кладуться на спину,–мудрість також буває смиренна, по-собачому покірлива, благочестива і запопадлива.
Ненависть і огиду викликає в нього той, хто ніколи не стає на свій захист, хто ковтає отруйні плювки й лихі погляди, всестерпний, всевдоволений: таке властиве тільки рабській вдачі.
А коли хтось по-рабськи вклякає перед богами і припадає до господніх ніг або ж схиляється перед людьми й недолугою людською думкою, – тоді блаженне себелюбство плює на все догідливе!
Погань – так називає воно все пригноблене й пригнічено догідливе, покірні кліпливі очі, засмучені серця і ті облудні поступливі натури, що цілують шлапатими, боязкими губами.
Мудрування – так називає воно все, над чим мудрують раби, старі й утомлені, а надто всю недобру, недомудру, перемудру глупоту жерців!
Однак мудрагелі – це всі жерці, всі стомлені світом і ті, чия душа має бабську чи рабську вдачу, – ох, як ницо загравали вони завжди з себелюбством!
Власне, вважали чеснотою і проголошували нею саме те, що ницо загравали з себелюбством! "Позбутися себелюбства"– ось чого небезпідставно прагнуть усі ці стомлені від світу боягузи і павуки-хрестовики!
Та для всіх них настане день, переміна, меч судії, великий полудень, – тоді відкриється чимало!
А хто проголошує "я" повнокровним і священним, а себелюбство – щастям, той, воістину, пророк і каже, що знає: "Дивись, настає, вже близько великий полудень!"
Так казав Заратустра.
ПРО ДУХ ТЯЖКОСТІ
1
Мої уста – уста народу: для зайців у шовках моя мова звучить надто грубо й відверто.