На моїй долоні лежав, тьмяно виблискуючи, той самий морський золочений ґудзик, якого Надія Василівна відірвала від свого пальта під час нашої розмови біля метро.
Вона взяла його, знов усміхнулася, і кутики її губів звелися трошки вище, і усмішка набула таєм-ниче-щасливого виразу.
— Ну гаразд, друже мій,— сказала вона На-ташці.— Давай заспокоїмося. А то в мене урок.
— А можна, я посиджу в тебе на уроці? — запитала Наташка.
— Авжеж,— відповіла Надія Василівна.
Так, справді, мені тут більше нічого було робити... Але мені однаково було весело, я радів, бо знову відвоював собі право бути другом Надії Василівни.
А що може бути краще в житті, як добрий, надзвичайно розумний друг?
Я повільно, не кваплячись, ішов униз широкими. шкільними сходами під звуки різних музичних інструментів* які виникали й зникали, мов голоси в лісі.
Так я дістався до першого поверху, зупинився біля телефону-автомата, подзвонив дядькові Шу-рі на роботу й сказав, згадуючи неговіркого мисливця Попова:
— Збандуто говорить. Усе гаразд.
— Що гаразд? — не зрозумів дядько Шура.— Привели Малюка?
— Ні. Я відвів Наташку до Надії Василівни,— і замовк.
— Алло, алло! — закричав дядько Шура.— Борисе, де ти зник?
— Я тут,— відповів я.
Мабуть, це була моя перша і остання перемога над витримкою дядька Шури, але він одразу ж узяв себе в руки, і наша розмова закінчилася зовні спокійно. Якби я не був Поповим, то я вимовив би ще сто слів про те, як вів Наташку до Надії Василівни, як умирав од страху і як вони кинулися одна одній у обійми. Але я був стриманим, мовчазним мисливцем Поповим.
— Перекажи моїм, що я трохи затримаюся,— сказав дядько Шура.
Я повісив трубку, відчинив парадні двері й вийшов на ґанок.
Увесь світ постав передо мною в новому, досконалому вигляді, бо він досконалий для людини тільки тієї миті, сказала б тьотя Оля, коли людина сама наближається до досконалості. Проте тьотя Оля цього не говорила, це вигадав я, її не найвдаліший учень.
І раптом мене понесло. Мимо власної, волі я побіг... Немовби в мене була якась нова термінова справа. Я біг, біг повз будинки, перетинаючися з зустрічними машинами, поки побачив перехожого.
— Драстуйте,— сказав я йому, пошукав рукою на голові кепочку й трохи підніс її на знак найви-
щої поваги до незнайомця. І, заспокоєний, пішов далі своїм шляхом. Який-то він буде?
"У вибоїнах, у вибоїнах,— як говорить моя дорога тьотя Оля, всесвітньовідома віщунка, не позбавлена педагогічного чуття.— У вибоїнах, але життя все-таки чудове, треба йти вперед!"