А потім Електроника побачили сотні очей і розгадали, хто він такий. Ти молодець, Сироїжкін! — несподівано закінчив Таратар.
— Я? — Сергійко від здивування спалахнув. — Чому?
— Ми, вчителі, і, я певен, твої батьки раді за тебе, — говорив далі Таратар, — ти знайшов у собі мужність усім сказати правду.
— Значить, ви знали?
— Здогадувалися. Причому тільки в найостанніші дні.
Але ми не уявляли, кому належить Електроник і звідки він узявся... Я чую, він у холі. Ану за мною! Тобі треба побачитися зі своїм Електроником.
— І ніякий він не мій, — промимрив Сироїжкін, плентаючись за вчителем.
— Ти перший з ним подружився, — сказав Таратар. — Усі це знають.
— Мало з ким я подружився, — буркотливо обізвався Сергійко, не відстаючи від учителя.
— Але ж ти вирішив, що тепер Електроник буде самим собою. По-моєму, тобі треба з ним поговорити.
— Ага! — сказав Сергійко й кинувся до дверей.
Спочатку Сироїжкін побачив самі спини. Пін нагнувся, пірнув під чийсь лікоть, наступив комусь на ногу, постукав по чиїйсь спині, знову пірнув і вийшов у коло. Посеред кола стояли Громов і Електроник, а перед ними — кролик, черепаха, фламінго, миша й інші звірі. Точніше, це були не справжні звірі, а хлопчаки її дівчатка в картонних масках та костюмах — артисти піонерського театру, які ставили виставу для малюків. Вони, видно, не сиділи в залі й тільки зараз почули, хто такий Електроник, атому й не вірили своїм очам.
— Ну скажи, наполягав кролик, — скажи, хто я такий?
— Ти людина в масці боягузливого кролика, — хрипло відповів Електроник.
— Та я зовсім не боягузливий! — обурився артист.
— А я й не кажу, що ти боягуз, — зауважив Електроник. — Ти зараз Кролик, а кролик завжди боягузливий.
Діти розсміялися.
— Електронику, а я? — запитала черепаха.
— Ти — мудра черепаха. Ти або ховаєш на дні ставка золотий ключик, або, видершись на камінь, згадуєш своє життя.
— А я?
— Ти — миша. І найбільше на світі боїшся кота.
Артисти здивувалися:
— Правильно! Він усе вгадав, хоч не бачив п'єси. Відразу видно, як він добре міркує.
— А де ж Майя? — спитав кролик і крикнув: — Майко-о!
— Я тут, — прозвучало за спинами.
Діти розступилися, пропускаючи вперед дівчинку у блакитному платті.
— Це наша головна артистка, — відрекомендував кролик дівчинку в голубому платті. — А це Електроник.
— Ми знайомі, — усміхнулася блакитна дівчинка й, вийнявши з кишені прозору хусточку із смішною мордочкою і монограмою "Електроник", запитала фокусника: — Пізнаєш?
— Ого! — здивувався Громов. — Виявляється, в Електроника вже багато приятелів. Не бачу тільки найкращого друга — Сергія Сироїжкіна.
Якась сила здавила горло Сергійка. Він ступив уперед і, судорожно ковтнувши, пробурмотів:
— Я тут.
— Так, так, так... — сказав професор. — Ось він, живий двійник Електроника, через якого сталося стільки плутанини!
Сироїжкін кліпав очима Й щосили намагався здаватися спокійним.
— Не будемо згадувати минуле, — миролюбно запропонував професор і поплескав Сироїжкіна по плечу. — Ти маєш знати, в чому сильний Електроник. Скажи хлопцям і дівчаткам, Сироїжкін усміхнувся.
— Він найкращий у світі математик. Найкращий фокусник. І краще за всіх розуміє мову звірів.
— Он як! — вигукнув артист у масці кролика. — Це ми зараз перевіримо! Ану, Електронику, відгадай, що я зараз скажу. — І кролик зарикав грізно й страшно, немов він був тигром: — Р-р-р-р!..
— Кваква ква-ква! — підхопила черепаха.
— Няв, няв... — вимогливо нявкнула миша й засичала: Ш-ш-ш, с-с-с...
Глядачі засміялися. А Електроник стояв абсолютно незворушний. Він навіть не усміхнувся.
— Чому він не сміється? — загомоніли артисти. — Ми стараємося, граємо, а він не сміється!
— Бачите, — ніяково розвів руками професор. — Це мій недогляд. Я не передбачив у Електроника почуттів та емоцій. Я гадав, що від них він може перегоріти. Очевидно, я помилявся.
— Проте він зовсім як живий, — загаласували хлопчаки й дівчатка. — В ньому має бути сміх, і усмішки, й веселощі. Вони десь там є в ньому! Тільки він цього не знає!
— Товариші! — вигукнув Сироїжкін. — Давайте розвеселимо Електроника!
І він застрибав на одній нозі навколо Електроника й заспівав щось веселе, що спало на думку:
Електроник, Електроник,
З пелюшок з'явивсь на дзвоник...
Він у нас найкращий лірик,
Математик і сатирик!
Що тут почалося! І майбутні біологи, й кібернетики, й інженери, й лікарі вмить забули про свою велику роль в науці. Вони стрибали, як цапи, махали крильми, як півні, боролися, як ведмеді. Кудкудакали, перегукувались, ревіли, нявчали, співали, показували один одному носи й кривлялися. Хтось боксував з невидимим противником, хтось ходив на руках, хтось балансував лінійкою на носі. Словом, зчинився веселий шарварок.
А Громов до сліз реготав. І академік Немнонов, що з'явився на галас, сміявся. І Таратар потішно ворушив вусами. І всі інші, хто бачив цю веремію, не могли не усміхатися й не реготати.
Сміх струмував навколо безмовного, незворушного Електроника. Сміх проймав усіх і кожного, запалював завзяттям, радістю, силою. Ось він! Ха-ха! Він існує! Його майже можна помацати! Простягни тільки руку й відразу піймаєш це "ха-ха"!
Вирвався з клубка тіл скуйовджений Макар Гусєв і заревів басом, показуючи на Електроника:
— Дивіться! Він сміється!!!
Електроник усміхався...
— Ура! — крикнули діти. — Він сміється! Ура, ура, ура!..
І враз замовкли. Бо Електроник раптом підстрибнув і промовив чітко й роздільно:
— Ха. Ха. Ха.
Потім Електроник знову підстрибнув і тепер уже засміявся по-справжньому:
— Ха-ха-ха-ха-ха!..
Він застрибав на одній нозі і в такт підскокам виспівував пісню, яку, певно, щойно придумав або ж складав на ходу:
Є місто Веселощів й Сміху: трам, трам.
Двори й будинки дивовижні там —
На дахах — квітки,
На клумбах — кульки,
І музика лине з фонтанів,
Па деревах скрипки,
На вулицях диваки.
Бабусі там грають в скакалку,
Дідусі біжать, мов хлопчаки.
Л найстаріші, хто ревматизмом страждав.
Ті палицями крутять, як диригенти,
І вибивають музику з усіх садових лав.
Там Сонце і Місяць назавжди здружились.
Там зорі виблискують вдень і вночі.
І усмішки сяють.
Сміються дівчатка.
Регочуть хлоп'ята.
чІ сміх — немов грім.
Веселощів, радощів вистачить всім.
Хай живе сміх! І геть антисміх!
І всі довкола Електроника підхопили:
— Хай живе сміх!
А потім довго аплодували авторові.
Електроник уклонився, підійшов до друга, прошепотів йому на вухо:
— Вірші — найстисліша форма подачі інформації. Ніколи досі не складав. Не знаю, як вийшло.
— Ти найкращий у світі поет, Електрошо! — переконано відповів Сироїжкін.
Академік Немнонов відвів убік Громова.
— Відверто кажучи, Гелю Івановичу, — промовив він, — я тільки зараз зрозумів, яка цікава істота ваш Електроник.
— Уявіть, і я про це раніше не здогадувався, — жартівливо відізвався Громов і приклав палець до губів: — Тс-с... Тримайте це в секреті.
І в ту ж мить їх оточили діти. Вони хитро поглядали на вчених і мовчали.
— Що? — спитали разом професор і академік.
— Бачите, Гелю Івановичу й Семене Семеновичу, — сказав Таратар, — у школярів є до вас велике прохання. Раз усе так сталося, залиште Електроника нам... Не обов'язково йому повертатися в чемодан...
Десятки очей, які горіли благанням, просьбою, чеканням, були звернені до Громова.
— А що він робитиме у вас? — примружився професор.
Сироїжкін відчув, що настав час йому сказати слово. Дуже важливе слово, від якого залежить доля друга. Він ступив уперед:
— Електроник допомагатиме вчителям! Навчатиме нас. Прийматиме екзамени. Гелю Івановичу, ви ж знаєте, який він чудовий математик.
— Я згоден! — просто сказав Громов.
Сергійко просіяв.
А кібернетики дуже зраділи:
— Ура! Електроник наш!..
— Одну хвилинку... — Академік підняв руку. — Іноді ми запрошуватимемо Електроника до Інституту кібернетики. Нам треба радитися з ним у деяких важливих питаннях.
Ви не заперечуєте?
— Ні-ні! Не заперечуємо!
— Тепер лишилося тільки піймати червоного лиса, — промовив професор, нахилившись до свого колеги. — Адже не можу я чекати, коли він сам зламається! Треба його перехитрувати...
Дівчинка у блакитному платті стала перед Громовим, подивилася йому в очі, сказала:
— Гелю Івановичу! Ви подарували Електроника кібернетикам. А як же ми, хіміки? Чи не могли б ви зробити нам Електроничку?
Вчені переглянулися, засміялися.
— Послухай, Майко! — безцеремонно звернувся Макар Гусєв до блакитної дівчинки, ніби знав її сто років. — Приходь до нас. Ми всі дружитимемо з Електроником.
— Можна? — запитала Майя чомусь у Сергійка, який щось шептав Електроникові.
У Сироїжкіна навіть дух перехопило від такого простого запитання. І тільки-но він хотів підтвердити те, що вже сказали, радісно спалахнувши, його очі, як знову втрутився Гусєв:
— Приходь! Ми дівчат не кривдимо. Навпаки, ми будемо дуже раді.
— І я теж, — сказав Сергійко й почервонів. —Ти знаєш, Майю, я вже нікуди не їду...
© ВЕЛТИСТОВ Є. С. Пригоди Електроника: Фантастичні повісті. — К.: Радянська школа, 1988. — 400 с.
© ВИДИШ М. Я., переклад з російської, 1988.