Важлива справа, Ларра.
— Дон Флорес-де-Ларра, — виправив ходатай, надпиваючи з кухля.
Проте Бальтазар не звернув уваги на цю поправку.
— В чому полягає ваша справа?
— Ти знаєш, Ларра...
— Дон Флорес-де...
— Залиш ці фокуси для новачків! — сердито кинув Бальтазар. — Тут справа серйозна.
— Ну, так кажи швидше, абощо, — вже іншим тоном відповів Ларра.
— Ти знаєш морського диявола?
— Не мав честі бути особисто знайомим, але чув багато, — знову за звичкою поважно відповів Ларра.
— Так от що! Той, кого звуть морським дияволом, — мій син Іхтіандр.
— Бути цього не може! — вигукнув Ларра. — Ти випив зайве, Бальтазаре.
Індіанець грюкнув кулаком по столу.
— У мене з учорашнього дня нічого в роті не було, крім кількох ковтків морської води.
— Виходить, становище ще гірше...
— Збожеволів? Ні, я в повному розумі. Мовчи і слухай.
І Бальтазар розповів Ларрі всю історію. Ларра слухав індіанця, не зронивши жодного слова. Його сиві брови піднімались усе вище. Нарешті він не витримав, забув про свою олімпійську велич, ляснув жирною долонею по столу і крикнув:
— Мільйон чортів!
Підбіг хлопчик у білому фартусі і з брудною серветкою.
— Чого зволите?
— Дві пляшки сотерну з льодом! — І, повернувшись до Бальтазара, Ларра вигукнув: — Чудово! Прекрасне дільце! Невже ти сам усе придумав? Хоча, відверто кажучи, найслабше місце в усьому цьому — твоє батьківство.
— Ти сумніваєшся? — Бальтазар навіть почервонів од гніву.
— Ну, ну, не сердься, старий. Я ж говорю тільки як юрист, з точки зору переконливості судових доказів: вони слабуваті. Але й цю справу можна уладнати. Авжеж. І нажити великі гроші.
— Мені потрібен син, а не гроші, — відповів Бальтазар.
— Гроші потрібні всім, а особливо тим, у кого збільшується родина, як у тебе, — повчально сказав Ларра і, хитро примружившись, додав: — Найцінніше і найнадійніше в усій справі Сальватора це те, що нам вдалося дізнатись, якими дослідами і операціями він займався. Тут можна такі міни підвести, що із цього золотого мішка — Сальватора — пезети посиплються, як перезрілі апельсини у велику бурю.
Бальтазар ледве доторкнувся до склянки вина, що налив Ларра, і сказав:
— Я хочу забрати свого сина. Ти повинен написати про це заяву до суду.
— Ні-ні! Ні в якому разі! — майже злякано заперечив Ларра. — З цього почати — значить зіпсувати всю справу. Цим тільки кінчати треба.
— Що ж ти порадиш? — спитав Бальтазар.
— По-перше, — Ларра загнув товстого пальця. — Ми надішлемо Сальваторові листа, складеного в найвишуканіших виразах. Ми сповістимо, що знаємо про всі його незаконні операції й досліди. І якщо він хоче, щоб ми не розголосили цю справу, то мусить виплатити нам кругленьку суму. Сто тисяч. Атож, сто тисяч — це щонайменше. — Ларра запитливо глянув на Бальтазара.
Той хмурився і мовчав.
— По-друге, — вів далі Ларра. — Коли одержимо зазначену суму, — а ми її одержимо, — то надішлемо професорові Сальваторові другого листа, складеного в ще більш вишуканих виразах. Ми повідомимо, що знайшовся справжній батько Іхтіандра і що у нас є незаперечні докази. Ми напишемо йому, що батько бажає повернути собі сина і не зупиниться перед судовим позовом, на якому може розкритись, як Сальватор спотворив Іхтіандра. Але якщо Сальватор хоче запобігти позову і лишити в себе дитину, нехай сплатить указаним особам у визначеному місці і в зазначений час мільйон доларів.
Однак Бальтазар не слухав. Він схопив пляшку і хотів пошпурити її в голову ходатая. Ларра ніколи ще не бачив Бальтазара таким розгніваним.
— Не сердься. Облиш, я пожартував. Постав же пляшку! — вигукнув Ларра, затуляючи рукою лискучий череп.
— Ти!.. Ти!.. — кричав розлючений Бальтазар. — Ти пропонуєш мені продати рідного сина, відмовитись від Іхтіандра. Чи в тебе немає серця? Чи ти не людина, а скорпіон, тарантул, чи тобі зовсім чужі батьківські почуття!
— П'ять! П'ять! П'ять! — загорлав Ларра, в свою чергу розсердившись. — П'ять батьківських почуттів! П'ятеро синів маю! П'ятеро чортенят різних розмірів! П'ятеро ротів! Знаю, розумію, відчуваю! Не втече і твій від тебе. Наберись тільки терпіння і дослухай до кінця.
Бальтазар заспокоївся. Він поставив пляшку на стіл, схилив голову і подивився на Ларру.
— Ну, кажи!
— Ото ж бо! Сальватор виплатить нам мільйон. Це буде посаг твоєму Іхтіандрові. Ну, і мені дещо перепаде. За турботи і авторське право на винахід — яка-небудь сотня тисяч. Ми з тобою порозуміємося. Сальватор мільйон заплатить. Ручусь головою. А як тільки заплатить...
— Ми подамо до суду...
— Ще трохи терпіння. Ми запропонуємо видавцям і редакторам найкрупнішого газетного концерну заплатити нам, ну, скажімо, тисяч двадцять-тридцять — згодиться на дрібні витрати — за наше повідомлення про найсенсаційніший злочин. Можливо, нам перепаде дещо і з секретних сум таємної поліції. Адже на такій справі агенти поліції кар'єру собі можуть зробити. А коли ми вичавимо із справи Сальватора все, що тільки можна, тоді, будь ласка, йди до суду, кричи там про свої батьківські почуття, і хай допоможе тобі сама Феміда довести твої права і прийняти в батьківські обійми твого коханого сина.
Ларра вихилив склянку вина, стукнув келихом по столу, переможно глянув на Бальтазара.
— Що скажеш?
— Я не їм, не сплю ночами. А ти пропонуєш без кінця зволікати справу, — почав Бальтазар.
— Але ж заради чого?.. — перервав його палко Ларра. — Заради чого? Заради мільйонів! Міль-йо-нів! Невже ти з глузду з'їхав? Прожив же ти двадцять років без Іхтіандра.
— Жив. А тепер... Словом, пиши заяву до суду.
— Він справді спав з розуму! — вигукнув Ларра. — Опам'ятайся, схаменись, отямся, Бальтазаре! Зрозумій же! Мільйони! Гроші! Золото! Можна купити все на світі. Найкращий тютюн, автомобіль, двадцять шхун, ось цю пулькерію...
— Пиши прохання до суду, або я звернусь до іншого ходатая, — рішуче заявив Бальтазар.
Ларра зрозумів, що далі заперечувати марно. Він похитав головою, зітхнув, вийняв з рудого портфеля папір, зірвав з бокової кишені вічне перо.
За кілька хвилин скаргу до суду на Сальватора, що незаконно привласнив і спотворив Бальтазарового сина, було написано.
— Востаннє кажу: одумайся, — умовляв Ларра.
— Давай, — простягнувши руку по скаргу, сказав індіанець.
— Подай головному прокуророві. Знаєш? — напучував клієнта Ларра і пробурчав собі під ніс: — Щоб тобі на сходах спіткнутись і ногу зламати!
Виходячи від прокурора, Бальтазар зустрів на широких білих східцях Зуріту.
— Ти чого сюди ходиш? — запитав Зуріта, окинувши індіанця підозріливим поглядом. — Чи не на мене вже скаржився?
— На всіх вас треба скаржитися, — відповів Бальтазар, маючи на увазі іспанців, — та нікому. Де ти ховаєш мою дочку?
— Як смієш ти звертатися до мене на "ти"? — спалахнув Зуріта. — Якби ти не був батьком моєї дружини, то скуштував би кия.
Зуріта, грубо відштовхнувши рукою Бальтазара, піднявся по сходах і зник за великими дубовими дверима.
ЮРИДИЧНИЙ КАЗУС
До прокурора Буенос-Айреса завітав незвичайний гість — настоятель місцевого кафедрального собору єпископ Хуан-де-Гарсілассо.
Прокурор, опецькуватий, маленький, жвавий чоловік з очима, що запливли жиром, з коротко підстриженим волоссям і підфарбованими вусами, підвівся з свого крісла, вітаючи єпископа. Хазяїн дбайливо посадив дорогого гостя у важке шкіряне крісло біля свого письмового столу.
Єпископ і прокурор мало були схожі один на одного. Прокуророве обличчя було м'ясисте й червоне, з товстими губами і широким, схожим на грушу носом. Пальці рук нагадували товсті, короткі обрубки, а ґудзики на округлому череві, здавалось, ось-ось відірвуться, не маючи сили стримати рухливу стихію жиру.
Обличчя єпископа вражало своєю худорлявістю і блідістю. Сухий, горбоватий ніс, гостре підборіддя і тонкі, майже сині губи надавали йому типового вигляду єзуїта. Єпископ ніколи не дивився співбесідникові у вічі, а проте пильно стежив за ним. Вплив його був величезний, і єпископ охоче відривався від духовних справ, щоб керувати складною політичною грою. Привітавшись із господарем, єпископ, не гаючи часу, перейшов до мети свого візиту.
— Я хотів би довідатись, — тихо спитав він, — у якому стані справа професора Сальватора?
— А, і ви, ваше преосвященство, зацікавилися цією справою! — люб'язно вигукнув прокурор. — Так, це винятковий процес! — Взявши зі столу товсту папку і перегортаючи сторінки справи, прокурор провадив далі: — За скаргою громадянина Педро Зуріти ми зробили обшук у професора Сальватора. Заява Зуріти про те, що Сальва-тор робив тваринам незвичайні операції, підтвердилась цілком. У садах Сальватора була справжня фабрика тварин-потвор. Це щось дивовижне! Сальватор, наприклад...
— Про наслідки обшуку я знаю з газет, — ввічливо перебив єпископ. — Яких заходів ви вжили щодо самою Сальватора? Його арештували?
— Так, його арештували. Крім того, ми перевезли до міста як речовий доказ і як свідка обвинувачення юнака, на ймення Іхтіандр — він же морський диявол. Хто б міг подумати, що знаменитий морський диявол, який так довго морочив нас, одна з потвор звіринця Сальватора. Зараз експерти — професори університету — працюють над вивченням усіх цих чудовиськ. Ми не могли, звичайно, перевезти весь звіринець, усі ці живі речові докази до міста. Але Іхтіандра привезли, і він сидить у підвальному приміщенні суду. Уявіть собі, для нього довелося спорудити великий бак, бо він не може жити без води. І справді, він почуває себе дуже погано. Сальватор, очевидно, зробив у його організмі якісь незвичайні зміни, що перетворили юнака на людину-амфібію. Наші вчені з'ясовують це питання.
— Мене більше цікавить доля самого Сальватора, — так само тихо промовив єпископ. — За якою статтею він підлягає відповідальності? І яка ваша думка: чи засудять його?
— Справа Сальватора — це незвичайний юридичний казус, — відповів прокурор. — Я, признатися, ще не вирішив, до якої статті віднести цей злочин. Найпростіше, звичайно, було б звинуватити Сальватора в беззаконних вівісекціях і в каліцтві, яке він заподіяв цьому юнакові...
Єпископ насупився.
— Ви вважаєте, що в усіх цих вчинках Сальватора немає складу злочину?
— Є або ж буде, але який? — провадив далі прокурор. — Мені подали ще одну заяву — від якогось індіанця Бальтазара.