Коли яскраве світло екваторіального місяця осяяло палубу й Роков побачив, що перед ним лорд Грейсток, він істерично закричав своїм посіпакам, щоб негайно застрелили цих двох.
Тарзан заштовхнув Джейн у каюту, біля дверей якої вони стояли, й кинувся на Рокова. Принаймні двоє з тих, хто стояв позад росіянина, підвели гвинтівки й вистрелили в мавполюда; але хто стояв ще далі, були зайняті іншим: за ними по мотузяній драбині видиралася на корабель розлючена зграя хижаків.
Перші дісталися на корабель п'ятеро великих ревучих людиноподібних мавп, із спіненими писками й вишкіреними іклами, а за ними на палубу ступив дужий чорношкірий воїн, довгий спис якого зблискував у місячному світлі.
За негром спинався ще один звір, найстрашніший з усієї дикої команди, — пантера Шіта з ошкіреною пащею і хижими очима, що світили з темряви, сповнені ненависті до ворогів і жадоби крові.
Постріли не вцілили в Тарзана, і він уже був би й запопав Рокова, коли б той не сховався за спини двох матросів та, лементуючи від жаху, не кинувся на корабельний місток.
На мить Тарзанову увагу привернули ті двоє перед ним, тому він не зміг ураз схопити росіянина. Водночас поруч мавпи й Магамбі вже зчепилися з. рештою поплічників росіянина.
Під нестримним натиском звірів матроси розбіглися хто куди — ті, власне, хто ще міг бігти, бо величезні ікла Акутових мавп та кігті Шіти вже дістали багатьох.
Але четверо таки втекло й заховалося в кубрику, сподіваючись забарикадуватися там від напасників. Матроси знайшли в приміщенні Рокова — тож, розлючені його втечею в мить небезпеки, фактично, підлою зрадою і бажанням сховатися за їхніми спинами, вони тепер дістали нагоду помститися своєму ненависному визискувачу.
Попри всі благання й перепрошення посіпаки викинули Рокова геть на палубу, лишивши росіянина на поталу страхіттям, яких самі щойно ледь уникли.
Тарзан побачив чоловіка, якого викинули з кубрика, — побачив і впізнав свого ворога; але ще хтось також помітив його.
Це була Шіта. З вишкіреними іклами вона тихо підкралася до в смерть переляканого чоловіка.
Коли Роков побачив, хто скрадається до нього, повітря розітнули заклики на допомогу; ноги йому затремтіли, й він не міг зробити ані кроку, дивлячись, як просто до нього прямує люта, смерть.
Тарзан ступнув до росіянина — його свідомість огорнув вогонь помсти. Нарешті він дістався вбивці свого сина! Він мав право розквитатися...
Колись Джейн була зупинила його руку, як він хотів сам-один здійснити правосуддя й виконати вирок смерті, на який Роков давно заслужив, але нині ніщо не могло зупинити Тарзана!
Його пальці судомно стискалися й розтискалися, поки він підходив до тремтячого росіянина, владний і хижий, як звір.
Несподівано Тарзан побачив Шіту, що замірялася відняти у нього змогу такої жаданої помсти тому, кого він так ненавидів.
Мавполюд суворо крикнув на пантеру, але звук його голосу тільки вивів Рокова з фатального заціпеніння й спонукав до негайної дії. Він вереснув, крутнувся й побіг до капітанського містка.
За ним, знехтувавши пересторогу свого пана, кинулась Шіта.
Тарзан уже ладен був і собі кинутися навздогін, коли відчув легкий доторк до руки. Він озирнувся й побачив Джейн, що тислася до його ліктя.
— Не лишай мене, —прошепотіла жінка. — Я боюсь!
Тарзан глянув позад неї.
Там стояло кілька величезних Акутових мавп. Декотрі з них, із вишкіреними іклами й погрозливим гарчанням, уже підкрадалися до молодої жінки.
Мавполюд відігнав їх. На хвилину він забув, що то дикі звірі, нездатні розрізнити його друзів і ворогів. Їхні дикі душі були розбурхані сутичкою з матросами, і все, що було з плоті й крові та не належало до їхньої зграї, становило для них просто поживу.
Тарзан злов обернувся до росіянина, згадавши про втіху особистої помсти. Адже чолов'яга ніби уник кігтів Шіти. Та коли він придивився, то побачив, що на те немає ради. Роков позадкував на самий краєчок капітанського містка, дрижачи і з жахом дивлячись, як звірина поволі скрадається до нього.
Пантера з глухим гарчанням повзла по палубі. Роков наче скам'янів, очі йому вирячилися, нижня щелепа відвисла, холодний піт виступив на лобі.
Під собою, на палубі,він бачив великих людиноподібних мавп — у тому напрямку втеча була неможлива. Одна з тварин намагалася дотягтися до краєчка містка, щоб ухопитися за нього й підтягтися до росіянина. А перед ним була пантера, що мовчки готувалася стрибнути.
Роков знерухомів. Коліна йому тремтіли. Він белькотів щось невиразне. Останнім порухом впав на коліна — і тут стрибнула Шіта.
Вона усією своєю вагою вдарила росіянина в груди, перекинувши його горілиць.
Коли величезні кігті почали розривати людські груди й горло, Джейн Клейтон нажахано відвернулась, але Тарзан із племені великих мавп повівся інакше. Холодна зловтішна усмішка заграла на його вустах. Багряний рубець на чолі поволі набув нормального кольору шкіри й зник.
Роков відчайдушно, але марно відбивався від ревучого, лютого посланця долі, що спіткала його. Жахлива смерть, якою він загинув, була заслуженою карою за всі його незліченні лиходійства.
Коли росіянин перестав борсатися, Тарзан, на прохання Джейн, наблизився, щоб забрати в пантери й поховати по-людськи те, що лишилось від тіла. Але велика кішка, рикаючи, звелася над своєю здобиччю, дарма що перед нею стояв її улюблений володар. Тарзанові довелося відмовитись від свого наміру, а то він мусив би вбити свою приятельку з джунглів.
Цілісіньку ніч пантера Шіта гарчала над тими пошматованими рештками, що колись були Ніколаем Роковим. Місток "Кінкеда" був залитий кров'ю. Під сяйвом тропічного місяця звір бенкетував до самого ранку. На світанку, коли зійшло сонце, від найлютішого. Тарзанового ворога лишилися тільки обгризені й потрощені кістки.
* * *
Із залоги росіянина на пароплаві були всі, крім Павловича. Четверо бранців сиділо в кубрику "Кінкеда". Решта були мертві.
З тими, хто лишився живий, Тарзан пустив паровий двигун в дію і з допомогою помічника капітана, який також випадково вцілів, вирішив пливти на пошуки Острова Джунглів. Але на світанку знявся сильний західний вітер, і помічник капітана не наважився вивести "Кінкед" у плавання. Того дня пароплав стояв на якорі в гирлі ріки, і, хоча вночі вітер трохи вщух, краще було б дочекатися дня, щоб безпечно вийти покрученим гирлом у море.
Вдень хижа зграя безперешкодно розгулювала палубою пароплава, бо ж Тарзан і Мугамбі утовкмачили їм, що на "Кінкеді" більше не вільно нікого чіпати; але на ніч звірів замикали внизу, в трюмі.
Радості Тарзана не було меж, коли він довідався від дружини, що та маленька дитина, яка померла в селищі Ваганвазам, не була його сином. Чиє то було дитинча і що трапилося з їхнім малим, подружжя не мало уявлення, а оскільки не було ні Рокова, ні Павловича, з'ясувати це не було в кого.
А втім, ця новина давала лордові й леді Грейстокам промінець надії, і це вже була втіха. Очевидно, їхнього маленького Джека таки не привозили на "Кінкед". Андерссен мав би про це знати, але ж він повсякчас переконував Джейн, що дитина, яку він був приніс уночі до її каюти перед втечею, була єдиним дитям на борту "Кінкеда", відколи пароплав відплив з Дувра.
18. ПАВЛОВИЧ ЗАДУМУЄ ПОМСТУ
Джейн і Тарзан стояли на корабельній палубі, переповідаючи одне одному подробиці розмаїтих пригод, яких вони зазнали, відколи розлучилися у своїй лондонській домівці. А в цей час прихований спостерігач, суплячи брови, стежив за ними з берега.
У мозку цієї людини вже роїлися плани, як перешкодити англійцеві та його дружині повернутися додому в Лондон, бо доки життєва сила наснажувала мстиву свідомість Алєксєя Павловича, жоден ворог росіянина не міг вважати себе в безпеці.
Він вигадував план за планом, щоб по одному відкидати їх: то через нембжливість виконання, то через нібито надмірну м'якість задуманої помсти. Злочинний розум помічника Рокова був такий збочений через хибність аргументів, що він не міг уловити справжньої суті стосунків між його шефом та мавполюдом, добачити, Що всі лиха походили не від англійського лорда, а саме від нього та його спільників.
І, обмірковуючи кожний свій новий задум, Павлович доходив одного й того самого висновку: він нічого не вдіє, доки піврусла Угамбі відділяє його від тих, кому він хотів би помститися.
Але як переплисти річку, що аж вирує від крокодилів? Поблизу селища Мосула не було човна, й Павлович не був певен, чи "Кінкед" і далі стоятиме на якорі в тому самому місці ріки, поки він сходить на розвідку в поблизькі джунглі, аби повернутися вже з каное від першого-ліп-шого села. Однак іншої ради не було — лише в такий спосіб можна було дістатися до ворогів, тож Павлович лише погрозив кулаком двом постатям на палубі "Кінкеда", які дивилися в протилежний бік, і подався в праліс
Павлович продирався густими заростями, і в його свідомості кипіло лиш одне — помста. Росіянин забув навіть свій страх перед дикими хащами, через які лежав його шлях.
Гнаний і битий з кожним обертом колеса фортуни, пожинаючи час від часу плоди своїх власних,злочинних планів, Павлович, головна жертва своєї лиходійської натури, був такий засліплений, що й далі уявляв, буцімто найвище його щастя полягає у здійсненні тих планів та змов, які щоразу приводили його й Рокова до біди, аж поки спричинилися до страшної смерті шефа.
Доки росіянин брів крізь джунглі до селища Мосула, в його свідомості визрівав план, що здавався найприйнят-нішим із усіх, вигаданих досі.
Він надумав добутися вночі на борт "Кінкеда", знайти когось із членів залоги, хто вцілів після тієї моторошної виправи, й підмовити їх відбити корабель у Тарзана та звірів.
У його каюті лишалася зброя і набої, а в потаємному сховку була навіть пекельна машина, на майстрування якої Павлович витратив чимало часу, коли ще був на високому становищі в конспіративній організації нігілістів у себе на батьківщині.
Це було ще до того, як Павлович зрадив їх і став платним поліційним стукачем у поліції Петрограда. Павлович здригнувся, коли згадав звинувачення, що злетіло з вуст одного з його колишніх товаришів, перш ніж дідько вкоротив тому віку (й політичних гріхів) у конопляному зашморгу.
Але пекельна машина була саме тим, про що варто було зараз подумати.