Майже всім довелося відмовитись від цієї розкоші.
– Майже, але не всім. Невже всі повинні бути на один копил?
– Повинні, Уоррене, бо – подобається це нам, чи ні – наш бізнес уже не той, що був, коли ми починали. Часи "індивідуального підходу", часи, коли ми зустрічали кожного клієнта, як свого особистого гостя, давно минули. Може, колись люди цінували такі речі. Тепер усе це нікого більше не обходить.
Обидва говорили голосно і напрямки, немов завершення обіду звільнило їх від умовностей дипломатичного етикету. Додо, широко розкривши блакитні дитячі очі, стежила за їхньою розмовою, як за цікавим, але майже незрозумілим театральним дійством. Елоїс Ройс, стоячи спиною до них, порався коло буфета.
– Багато хто назвав би це єрессю, – різко сказав Уоррен Трент.
О'Кіф подивився на яскравий вогник своєї сигари.
– А я запропонував би їм порівняти мої прибутки з балансовими звітами інших компаній. Або, скажімо, вашими. І вам, до речі, теж.
Трент почервонів, міцно стулив губи.
– Мої невдачі – тимчасові. Це випадковий збіг обставин, від якого ніхто з нас не застрахований. Я з гірших ситуацій виплутувався; виплутаюсь і з цієї.
– Ні. Сподіваючись на це, ви тільки затягуєте зашморг на власній шиї. А шкода, Уоррене. Йдеться ж бо про справу всього вашого життя.
Помовчавши, Трент сердито пробурчав:
– Я все своє життя віддав цьому закладові не для того, щоб побачити, як з нього зроблять дешеву нічліжку.
– Якщо ви натякаєте на мої готелі, то до них ця назва не пристане, – і собі розсердився й почервонів О'Кіф. – І вашому, як ви кажете, "закладові" до них далеко.
Крижану мовчанку, що запала після цього, порушила Додо:
– Ви таки поб'єтеся, чи тільки полаєтесь? – запитала вона.
Обидва чоловіки засміялися – Уоррен Трент, щоправда, трохи силувано. Кертіс О'Кіф миролюбно підніс догори руки.
– Вона має рацію, Уоррене. Нащо нам сваритися! Ви йдіть своїм шляхом, я піду своїм, але лишаймося друзями! До того ж, ви неправильно мене зрозуміли: я мав на увазі не вас особисто, а загальні тенденції в нашому бізнесі.
– Ет, хай їм чорт, отим тенденціям! Вам тільки дай волю, то ви з будь-якого готелю душу виб'єте. Вашим закладам бракує тепла, бракує людяності. Вони – не для людей, а для якихось автоматів з перфокартами замість мозку й мастилом замість крові!
О'Кіф знизав плечима.
– А проте саме такі готелі дають дивіденди. Більше того, я досі говорив про сьогоднішню ситуацію в нашому ділі. А можу зазирнути і в завтрашній день – і це не буде фантазія: моя компанія вже розробляє плани на майбутнє. Хочете знати, якими будуть готелі за кілька років – у всякому разі, О'Кіфові готелі? Будь ласка. Перш за все, ми спростимо систему реєстрації та оформлення – ця процедура повинна забирати буквально кілька секунд. Найбільший потік прибуватиме до нас просто з аеропорту вертольотами, тож головним приймальним пунктом буде посадочний майданчик для вертольота на даху готелю. По-друге, ми матимемо долішні приймальні пункти – без нинішніх вестибюлів. Люди просто в'їжджатимуть під будинок на своїх автомобілях чи в автобусах. І внизу, і нагорі новоприбулих негайно реєструватимуть роботи, що діятимуть за принципом сортувальних автоматів. Керуватиме ними електронний мозок, до речі, вже сконструйований.
Людям, що звертатимуться до нас із проханням зарезервувати для них номер, ми надсилатимемо кодовані перфокарти. Прибувши, кожен вставлятиме таку картку у віконце автомата й отримуватиме вказівку – яким ескалатором їхати до свого номера, причому номер цей часто звільнятиметься за кілька секунд до прибуття нового мешканця. На випадок, якщо номер ще не звільнився – а такі речі, природно, траплятимуться, – у нас передбачені невеличкі пересувні проміжні кімнати відпочинку, власне, щось на зразок закритого купе з двома стільцями, умивальником і місцем для багажу – там приїжджий зможе вмитися й трохи перепочити з дороги, причому з самого початку йому буде забезпечена ізольованість від інших. Мої конструктори зараз працюють над тим, щоб надати цим купе справжньої мобільності: ідея полягає з тому, щоб їх можна було приєднувати до приміщення, яке має звільнитися. Тоді, як тільки надійде сигнал від комп'ютера, новоприбулий зможе сам відчинити двері й увійти в свій номер.
Для тих, що приїздять на власних машинах, існуватиме аналогічна система: відповідно до коду на перфокарті світлосигнали скеровуватимуть кожного до його боксу на автостоянці, а звідти ескалатор підвозитиме його безпосередньо до дверей номера. Транспортування багажу буде також спрощено: ми встановимо швидкісні сортувальні автомати й конвеєри, і багаж потраплятиме до номера навіть раніше від його власника.
Так само будуть механізовані й інші послуги: автомати приставлятимуть випрані речі, напої, їжу, квіти, аптекарські товари, газети; навіть остаточний рахунок можна одержувати з кімнатного транспортера й через транспортер його оплачувати. І, до речі, з цих нововведень, крім зручності, буде ще й інша користь: вони раз і назавжди покладуть край системі чайових – здирництву, яке давно вже стало кісткою в горлі й нам, і нашим клієнтам. Всю цю – і не тільки цю – техніку можна запровадити вже зараз. Нам лишається тільки розв'язати такі проблеми, як організація й послідовність перебудови, а також фінансові питання.
– Сподіваюсь, – твердо сказав Уоррен Трент, – що я не доживу до того дня, коли така доля спіткає мій готель.
– А вона його не спіткає, – зауважив О'Кіф. – Бо цей будинок ми просто знесемо, а на його місці спорудимо новий.
– Невже ви справді можете зробити таке? – жахнувся Трент.
О'Кіф знизав плечима.
– Я, природно, не можу розкривати вам усіх своїх стратегічних планів. Але невдовзі ми, очевидно, перейдемо саме до такої політики. Якщо ви хочете увічнити теперішню назву, я можу пообіцяти вам, що в новому будинку буде знайдено місце для меморіальної таблички, на якій, крім старої назви, можливо, стоятиме й ім'я колишнього власника.
– Таблички! – пирхнув власник "Сейнт-Грегорі". – Де ж ви її почепите – в чоловічому туалеті?
Раптом Додо захихотіла. Обидва чоловіки мимоволі обернулися до неї, й вона, сміючись, сказала:
– А може, його там і не буде! Навіщо він, коли для всього є конвейєр?
Кертіс О'Кіф звів брови. Іноді йому спадало на думку, що Додо не така дурненька, як видається на перший погляд.
Що ж до Уоррена Трента, то він, почувши слова Додо, збентежився, почервонів і, галантно вклонившись, промовив:
– Мадам, я прошу пробачення за свій невдалий вислів.
– Ет, не звертайте на мене уваги, – трохи розгублено відповіла Додо. – І, як на мене, ваш готель дуже гарний. – Широко розкритими й начебто такими невинними очима вона подивилася на О'Кіфа. – Керті, навіщо тобі його руйнувати?
– Це лиш один варіант з кількох можливих, – невдоволено відказав він. – Так чи так, Уоррене, вам час виходити з готельного бізнесу.
Трентова відповідь була несподівано лагідна – на диво лагідна порівняно з його попередньою бурхливою реакцією.
– Я не міг би пристати на вашу раду, навіть якби хотів, бо мушу думати не тільки про себе, а й про своїх підлеглих. Більшість моїх службовців покладається на мене так само, як я на них. Ви збираєтеся замінити людей автоматами. Моя відставка в такому разі дорівнювала б зраді, а платити за відданість зрадою я не хочу.
– Ви говорите про відданість? Покажіть мені хоч одного службовця готелю, відданого своєму хазяїнові! Та всі вони, майже без винятку, ладні вас за п'ятак продати!
– Помиляєтесь. Я керую цим готелем уже понад тридцять років, а за такий час люди звикають жити душа в душу. Мабуть, у вас у цьому відношенні просто менше досвіду.
– Я маю свій погляд на те, що ви називаєте відданістю, – неуважливо промовив О'Кіф. Подумки він гортав сторінки звіту, складеного Огденом Бейлі та його молодим помічником Шоном Холлом. Він попереджав Холла – не захоплюватися надмірною деталізацією, та деякі дрібніші факти все ж потрапили у звіт, і один з них міг зараз стати з пригоді. Готельний король напружив пам'ять – і, нарешті, згадав:
– У вас, здається, є старий службовець, що завідує баром "Понтальба"?
– Це ви про Тома Ерлшора? Так, ми, власне, починали тут разом. – Уоррен Трент подумав, що Том Ерлшор уособлює стару гвардію "Сейнт-Грегорі" – людей, яких він не може кинути напризволяще. Він сам наймав Ерлшора на роботу, коли обидва були ще молодими парубками, і тепер, хоч старший бармен "Понтальби" втратив свою колишню виправку й працював повільніше, ніж треба, Уоррен Трент ставився до нього, як до близького приятеля. І як близькому приятелеві допомагав йому. Коли виявилося, що в малої дочки бармена природжений вивих стегна, Уоррен Трент особисто влаштував її в найкращу клініку. А по тому, як дефект усунули, він з власної кишені сплатив вартість операції й післяопераційного догляду, за що Том Ерлшор заприсягся бути йому довіку вдячним і відданим. Тепер Томова дочка вже заміжня жінка й має дітей, але дружба між її батьком і власником готелю не слабне. – Коли є в світі людина, на яку я можу цілком і повністю звіритися, – сказав Трент Кертісові О'Кіфу, – то це Том.
– От і даремно, – холодно відповів О'Кіф. – Я маю докази, що він обдурює вас на кожному кроці.
І приголомшений, занімілий Трент почув факти.
Нечесний бармен може обдурювати свого хазяїна в кілька способів: не доливати спиртне, вигадуючи на кожній пляшці по одній-дві порції; вибивати не всі одержані суми в касовому апараті, продавати відвідувачам спиртне, куповане на стороні й потай принесене в бар – в такому разі ревізія не виявлятиме нестачі, а бармен матиме неабиякий зиск від націнки. Том Ерлшор застосовував усі три методи. А до того як, як засвідчили тривалі спостереження Шона Холла, діяв він не сам, а вкупі зі своїми двома помічниками.
– Вони кладуть у кишеню мало не половину виручки, – сказав О'Кіф. – І, судячи з того, як поставлена в них ця справа, обкрадають вас не перший рік. Та й не тільки вони.
Уоррен Трент слухав мовчки, тамуючи біль, що краяв йому серце. Він анітрохи не сумнівався в правдивості О'Кіфових слів: шпигунські методи готельних компаній були йому добре відомі, й він знав, що Кертіс О'Кіф не став би наводити неперевірені факти. Відразу по тому, як О'Кіф напросився до нього в гості, Трент подумав, що таємні агенти компанії вже діють, мабуть, у "Сейнт-Грегорі", готуючи відомості для свого боса.