– Трудно думати про великі фабрики тим, хто не може зробити Дрібних удосконалень у вже існуючих…
– А саме?
– Я кажу про млини, – вів далі Вокульський. – За кілька років нам доведеться довозити навіть борошно, бо власники млинів не хочуть замінити млинових каменів на вальці.
– Вперше чую… Сядьмо отут, – мовив князь, тягнучи його в глибоку нішу, – і розкажіть, що це означає?
Тим часом у вітальнях тривала розмова.
– Цей пан – якась загадкова людина, – казала по-французькому дама в брильянтах до дами в страусовім пір'ї. – Вперше бачу, щоб Заславська плакала.
– Тут, звичайно, якась любовна історія, – відповіла дама з пір'ям. – В усякому разі, той, хто привів сюди цього добродія, зробив графині й удові голови погану послугу.
– Ви вважаєте, що…
– Я навіть певна, – відповіла друга дама, здвигнувши плечима. – Ви тільки подивіться. Мадери у нього, правда, грубуваті, але яке обличчя, яка гордість!.. Ні, шляхетного походження не приховаєш навіть під лахміттям.
– Просто дивно, – сказала дама в брильянтах. – До того ж і великі гроші, нажиті нібито в Болгарії…
– Звичайно. Цим і можна пояснити, чому вона з її багатством так мало витрачає на свої потреби.
– І князь дуже прихильно до нього ставиться…
– Даруйте, але цього ще мало… Ви тільки гляньте на них обох…
– Мені здається, що вони зовсім не схожі одне над одного…
– Напевне, але… оця гордість, певність себе… Дивіться, як вони невимушено розмовляють…
За другим столиком розмовляли три чоловіки.
– Ну, графиня вчинила державний переворот, – казав брюнет з чубком.
І вдало. Цей Вокульський тримається трохи непевно, проте в ньому щось є, – відповів сивий пан.
– Все-таки – купець…
– А чим купець гірший за банкіра?
– Галантерейний купець продає гаманці, – наполягав брюнет.
– Ми часом продаємо й герби… – озвався третій, худорлявий дідок з сивими бакенбардами.
– Він ще надумає шукати собі в наших колах дружину…
– Тим краще для відданиць.
– Я сам віддав би за нього дочку. Чоловік, кажуть, порядний, багатий, посагу не розтринькає…
Повз них швидко пройшла графиня.
– Пане Вокульський, – сказала. вона, підкликаючи його віялом.
Вокульський швидко підійшов до неї. Графиня подала йому руку, і вони вийшла з вітальні. Осамотнілого князя одразу оточили мужчини; декотрі просили познайомити їх з Вокульським.
– Варто, варто, – задоволено казав князь. – Такого ще в нашому середовищі не було. Якби ми раніше зблизились з такими людьми, доля нашої нещасної вітчизни була б інакша.
Повз них саме проходила панна Ізабелла, вона почула князеві слова і зблідла. До неї підійшов той молодик, що був учора в костьолі.
– Ви стомилися? – спитав він.
– Трохи, – відповіла вона з сумною усмішкою. – Мені спало на думку дивне питання: чи змогла б я боротися?
– З серцем? – запитав молодик. – Не варто…
Панна Ізабелла стенула плечима.
– Та ні, не з серцем. Я маю на увазі справжню боротьбу з сильним супротивником.
Вона потиснула йому руку і вийшла з вітальні.
Графиня повела Вокульського через довгий ряд кімнат.
В одній з них, далеко від гостей, чути було спів і звуки рояля. Увійшовши туди, Вокульський побачив дивну картину. За роялем сидів якийсь молодик, л дві вродливі дами, що стояли поруч нього, удавали голосом – одна скрипку, а друга кларнет. Під музику танцювало кілька пар, серед яких був лише один мужчина.
– Ой ви, гульвіси! – жартома докорила їм графиня.
Вони вибухнули сміхом, не припиняючи своєї забави.
Графиня з Вокульським поминули й що кімнату і вийшли на сходи.
– Бачите, оце вам найвища аристократія, – сказала графиня. – Замість сидіти в вітальні, повтікали сюди та й бешкетують. "Вони таки мають розум!" – подумав Вокульський.
І йому здалося, що ці люди живуть простіше й веселіше, аніж набундючене міщанство і шляхта, яка пнеться до аристократії.
Нагорі, в напівтемній кімнаті, куди не долітав гомін з парадних кімнат, у кріслі сиділа Заславська.
– Залишаю вас тут, панове, – сказала графиня. – Наговоріться досхочу, бо я мушу повертатися.
– Дякую, Йоасю, – відказала удова. – Сідай, будь ласка, – звернулась вона до Вокульського.
Коли вони залишились удвох, Заславська сказала:
– Ти навіть не уявляєш, скільки спогадів викликав у мене.
Тільки тепер Вокульський догадався, що між цією дамою і його дядьком існували якісь незвичайні стосунки.
Його пойняло тривожне здивування. "Слава богу, – подумав він, – що я законний син своїх батьків".
– Отже, кажеш, – почала удова, – дядько твій помор.
Де ж він, бідний, похований?
– В Заславі, де він жив після повернення з еміграції.
Удова знов притулила хустинку до очей.
– Справді?.. Яка ж бо я невдячна!.. Ти бував коли-небудь у нього? Він тобі нічого не розказував?.. Нікуди тебе не водив?.. Адже там, на горі, залишалися руїни замку, правда ж? Вони ще збереглися?
– Саме туди, до замку, дядько щодня ходив на прогулянку, і ми з ним годинами просиджували на великому камені.
– Невже?! Пам'ятаю я той камінь; колись і ми сиділи на ньому вдвох та дивилися на річку й на хмари, що пропливали повз нас, немов нагадували нам, що так пропливає людське щастя. Тільки тепер я це зрозуміла. А колодязь у замку й досі такий самий глибокий?..
– Дуже глибокий. Але потрапити до нього трудно, бо вхід туди завалений грузом. Мені його показав дядько.
– А ти знаєш, – промовила удова, – що під час останнього прощання ми навіть думали: чи не кинутись нам у той колодязь? Ніхто б нас там не знайшов, і ми навіки залишилися б разом. Звичайно – шалена молодість…
Вона витерла сльози й говорила далі:
– Я його дуже, дуже любила… Та думаю, що й він мене трохи любив, коли все так пам'ятав. Але він був бідний офіцер, а я, на своє нещастя, багата, та ще й родичка двох генералів. Ну, нас і розлучили… А може, ми були занадто цнотливі… Але годі про це… – додала вона, сміючись і плачучи. – Про такі речі жінки можуть говорити аж на сьомому десятку.
Сльози не давали їй говорити. Вона понюхала свій флакончик, перепочила й почала знову:
– Буває на світі багато злочинів, та найтяжчий з них. мабуть, убити любов. Скільки років спливло, майже піввіку; все минулося: багатство, титули, молодість, щастя…
Тільки сум не минувся і зостався, кажу тобі, такий свіжий, немов усе те було вчора. Ах, якби не віра в інший світ, де нібито нас жде нагорода за кривди на цьому світі, хто його знає, чи не прокляли б ми життя та його умовностей…
Але ти мене не зрозумієш, бо у вас, теперішніх, міцніші голови, зате холодніші серця.
Вокульський сидів, опустивши очі. Його щось душило, шарпало за груди. Він уп'явся нігтями в долоні й думав, як би йому швидше відціля вийти, щоб не слухати скарг, що ятрили його наболілі рани.
– А є у нього, нещасного, який-небудь пам'ятник на могилі? – трохи помовчавши, спитала удова.
Вокульський почервонів. Йому ніколи не спадало на думку, що мертві потребують ще чогось, крім могилки землі.
– Нема, – промовила удова, бачачи його збентеження. – Я не дивую тобі, дитино моя, що ти забув за пам'ятник, а докоряю собі, що забула за людину.
Вона задумалась і раптом, поклавши схудлу, тремтячу руку йому на плече, тихо сказала:
– Маю до тебе прохання… Обіцяй, що виконаєш…
– Неодмінно, – відповів Вокульський.
– Дозволь мені поставити на його могилі пам'ятник.
Але тому, що я не можу туди поїхати, то ти вже мене виручи. Знайдеш там каменяра, нехай розколе той камінь, знаєш, – той, на якому ми сиділи на горі, під замком, і нехай одну половину поставить на його могилі. Заплати, скільки коштуватиме, а я тобі поверну з моєю довічною вдячністю. Зробиш?
– Зроблю.
– От і гаразд, дякую… Мені здається, йому буде легше спочивати під каменем, який чув наші розмови й бачив наші сльози. Ах, як тяжко все те згадувати… А напис, знаєш, який зробиш? – мовила вона далі. – Коли ми розлучались, він залишив мені кілька рядків з Міцкевича. Ти їх, певне, колись читав:
Мов тінь: чим довший шлях її спітка,
Тим ширший круг затьмить вона собою,
Отак про мене й пам'ять: утіка
Й тебе все більш пойма жалю габою…[39]
"Яка це щира правда!.. Хотілося б якось увічнити ft колодязь, котрий мав нас поєднати…
Вокульський здригнувся, він дивився кудись у простір широко розкритими очима.
– Що з тобою? – запитала удова.
– Нічого, – відповів він, усміхнувшись. – Смерть заглянула мені в вічі.
– То не дивно: вона кружляє коло мене, старої, отож мої сусіди її й бачать. Ну, то зробиш, про що я прошу?
– Зроблю.
– Приходь же до мене після свят і… взагалі заходь якнайчастіше. Може, трохи понудьгуєш, але зате й я, недолуга, чимось тобі стану в пригоді. А тепер іди вже собі вниз, іди…
Вокульський поцілував її в руку, а вона його кілька разів у голову, потім торкнула гудзик дзвінка. Увійшов слуга.
– Проведи пана в зал, – звеліла вона.
Вокульський немов учадів. Не знав, куди йде, не пам'ятав, про що вони говорили з удовою. Відчував тільки, що перебуває в якійсь круговерті великих кімнат, старовинних портретів, тихих кроків, невловимих пахощів. Навколо нього були коштовні меблі, люди, сповнені вишуканої делікатності, про яку він ніколи й не мріяв, а над усім цим, немов поема, підносились пройняті слізьми й зітханнями спогади старої аристократки. "Що воно за світ?.. Що за світ?.."
Однак йому чогось бракувало. Він хотів ще раз поглянути на панну Ізабеллу. "Иу, побачу її в залі…"
Лакей відчинив двері в зал. Всі голови знов повернулись в його бік, а гомін розмов ущух, як шум одлітаючого птаства. Настала хвилина тиші, коли всі дивились на Вокульського, а він нікого не бачив і тільки гарячковими очима шукав блідо-блакитної сукні. "Тут її нема", – подумав він.
– Ви тільки подивіться, він навіть не помічає вас!.. – насмішкувато прошепотів дідок з сивими бакенбардами. "Вона, мабуть, у другому залі", – казав сам до себе Вокульський.
Він побачив графиню і підійшов до неї.
– Ну що, закінчилась ваша нарада? – спитала графиня. – Правда, яка вона мила людина?.. В її особі ви маєте велику приятельку, не більшу, правда, ніж я. Зараз я вас відрекомендую… Пан Вокульський!., – додала вона, звертаючись до дами в брильянтах.
– Я одразу приступаю до справи, – промовила дама, згорда дивлячись на нього. – Нашим сиріткам потрібно кілька сувоїв полотна…
Графиня трохи почервоніла.
– Лише кілька?..