Але якби знайшовся якийсь нікчемний єгипетський писар, що пішов би туди, пояснив царям їхні помилки в управлінні державою і запровадив там нашу урядову ієрархію, нашу піраміду, — за який десяток років Іудея й Фінікія потрапили б до рук ассірійців, а через кілька десятків років зі сходу й півночі, з моря й суходолу на нас ударило б могутнє військо, від якого ми, може б, і не відбилися.
— То треба напасти на них тепер, поки там нема ладу! — вигукнув царевич.
— Ми ще не видихали наших попередніх перемог, — холодно відказав Гергор і почав прощатися з Рамзесом,
— Хіба ж перемоги ослабили нас? — спалахнув царевич. — Хіба мало ми навезли скарбів?
— А хіба не тупиться сокира, якою рубають дерево? — спитав Гергор і вийшов.
Царевич зрозумів, що великий міністр хоче за будь-яку ціну зберегти мир, хоч сам стоїть на чолі війська.
— Побачимо! — шепнув він сам до себе.
За кілька днів до від'їзду Рамзеса викликали до його святості. Фараон сидів у кріслі в мармуровій залі, де більш нікого не було; чотири входи до неї охороняли вартові нубійці.
Біля царевого крісла стояв табурет для царевича і маленький столик, на якому лежало багато документів, писаних на папірусі.
Стіни зали були оздоблені кольоровими барельєфами, що зображували різні польові роботи, а по кутках стояли незворушні статуї бога Осіріса з меланхолійним усміхом на устах.
Коли царевич за наказом батька сів, його святість мовив:
— Ось тут, царевичу, документи про призначення тебе полководцем і намісником. Здається, перші дні влади втомили тебе?
— В слугуванні вашій величності я черпатиму силу, — відповів царевич.
— Підлесник!.. — всміхнувся фараон. — Пам'ятай, я не хочу, щоб ти переобтяжував себе працею. Розважайся, молодості потрібна розрядка... Але це не означає, що в тебе не буде важливих справ.
— Я готовий.
— Найперше... Найперше, я розповім тобі про свої турботи. Скарбниця наша майже порожня: податків надходить що рік, то менше, особливо з Нижнього Єгипту, а видатки зростають...
Фараон замислився.
— Ці жінки... ці жінки, Рамзесе, поглинають багатства не тільки простих смертних, але й мої. Маю їх кількасот, і кожна хоче мати якнайбільше покоївок, швачок, перукарів, рабів до нош, слуг, коней, веслярів, навіть своїх коханців і дітей... Малі діти!.. Коли я повернувся з Фів, одна з цих жінок, якої я навіть не пам'ятаю, заступила мені дорогу й, показуючи опецькуватого; трирічного хлопчика, почала вимагати, щоб я виділив йому маєток, бо це нібито мій син... Трирічний син... можеш ти собі це уявити?! Звичайно, я не міг сперечатися з жінкою, та ще в такій делікатній справі. Але чоловікові знатного роду легше бути гречним, ніж знайти гроші на кожну таку витівку...
Фараон похитав головою, перепочив трохи і знову заговорив:
— А тим часом мої прибутки від початку царювання зменшились наполовину, особливо в Нижньому Єгипті. Я питаю: в чому річ?.. Мені відповідають: народ зубожів, набагато зменшилось населення; море занесло піском частину родючих земель на півночі, а пустеля — на сході; було кілька неврожайних років. Словом, одне лихо за другим, а скарбниця все порожніє...
Отож прошу тебе, з'ясуй цю справу. Роздивись, знайди тямущих і правдивих людей, і хай вони тобі допоможуть розібратися. Коли ж тобі почнуть подавати звіти — не вір безоглядно папірусові, але все перевіряй сам. Чув я, що в тебе пильне око вождя, а коли так, ти з першого погляду побачиш, чи правдиві ці звіти. Але не квапся з висновками, а головне — не висловлюй їх. Кожну важливу думку, яка тобі прийде в голову сьогодні, запиши, а через кілька днів знов придивись до тієї самої справи і знов запиши. Це навчить тебе бути обачним і відразу осягати суть справи.
— Буде так, як ти наказуєш, найясніший володарю, — відповів царевич.
— Друге завдання, яке ти мусиш виконати, далеко важче. Щось там діється в Ассірії, і це починає непокоїти мій уряд.
Наші жерці оповідають, що за Північним морем є гостроверха гора, внизу вкрита зеленню, а на вершині снігом. Ця гора має дивну властивість: після багатьох років спокою вона раптом починає димитись, двигтіти й гриміти, а потім викидає з себе стільки рідкого вогню, скільки є води в Нілі. Вогонь той кількома потоками розливається довкола і на величезному просторі пожирає працю хліборобів. Отож Ассірія, сину мій, схожа на цю гору. Цілі сторіччя панують в ній спокій і тиша. Та раптом всередині зривається буря, невідома звідки вихоплюється велике військо ассірійців і нищить мирних сусідів.
Тепер біля Ніневії і Вавілона чути стугін: гора димиться. Отже, дізнайся, чи віщує бурю цей дим, і подумай про запобіжні заходи.
— Чи зможу я?.. — тихо спитав царевич.
— Треба навчитись бачити, — мовив фараон. — Коли хочеш як слід щось пізнати, не звіряйся тільки на свої очі, а хай тобі допоможуть кілька пар чужих. Не обмежуйся міркуваннями самих єгиптян, бо кожен народ і кожна людина посвоєму дивиться на речі і не може осягнути всієї правди. Спитай, що думають про ассірійців фінікійці, євреї, хетти та єгиптяни, і добре зваж, що є спільного в цих думках.
Коли всі скажуть, що з боку Ассірії загрожує небезпека, ти знатимеш, що так воно і є. А коли різні люди говоритимуть по-різному, теж будь обережний, бо мудрість велить нам швидше сподіватись лихого, аніж доброго.
— Ти говориш, володарю, як мовлять боги! — прошепотів Рамзес.
— Я вже старий, а з височини трону видно те, про що прості смертні й гадки не мають. Якби ти спитав сонце, що воно думає про світові справи, воно, певне, розповіло б ще цікавіші речі.
— Між людьми, яких я маю спитати про Ассірію, ти не згадав греків, батьку, — зауважив наступник трону.
Фараон лагідно усміхнувся і похитав головою.
— Греки!.. Греки!.. — сказав він. — Велике майбутнє у цього народу. Проти нас вони ще діти, але який дух живе в них!..
Пам'ятаєш мою статую, яку зробив грецький скульптор? То ж другий я, жива людина!.. Я місяць тримав її в палаці, але, зрештою, подарував храмові в Фівах. Повіриш, мене взяв страх, що ця моя кам'яна подоба раптом встане зі свого трону і зажадає, щоб я поділив з нею владу... Яке замішання зчинилося б тоді в Єгипті!..
Греки!.. Ти бачив вази, які вони ліплять, палаци, що вони будують? Від цієї глини й каміння віє чимсь таким, що втішає мою старість і змушує забути про хворобу...
А їхня мова? О боги, це ж музика, і різьба, і малювання... все разом. Воістину, якби Єгиптові судилося колись умерти, спадок по ньому перебрали б греки. І ще переконали б світ, що все це створили вони, а нас ніколи й не було. А проте греки — тільки учні наших початкових шкіл, бо ми, як ти знаєш, не маємо права ділитися вищою мудрістю з чужинцями.
— І все-таки ти, батьку, начебто не довіряєш грекам?
— Бо це особливий народ — ні фінікійцям, ні їм вірити не можна. Фінікієць, коли схоче, побачить і скаже щиру правду, як то ведеться в єгиптян. Але ніколи не вгадаєш, коли він схоче її сказати. А грек простодушний, мов дитина, і ладен завжди говорити правду, та не може.
Вони бачать світ інакше, ніж ми. В їхніх очах кожна річ виблискує й міниться всіма барвами, як небо Єгипту та його вода. То чи можна покладатися на їхню думку?
За часів Фіванської династії далеко на півночі було містечко Троя, яких у нас є тисяч з двадцять. На цей курник нападали різні грецькі волоцюги і так допекли його нечисленним жителям, що ті після десяти років колотнечі спалили свою маленьку фортецю і перебралися в інше місце.
Звичайнісінька розбійницька історія!.. А послухай, які гарні пісні співають греки про Троянські битви! Ми сміємося з цих чудес і звитяг, бо наш уряд мав докладні відомості про всі події. Ми знаємо, що це чисті вигадки, а проте... слухаємо ці пісні, як дитина слухає казки своєї няньки, і не можемо від них відірватись!..
Отакі греки: природжені брехуни, але привітні й мужні люди. Кожен з них швидше накладе головою, аніж скаже правду. І це не задля користі, як фінікійці, а з внутрішньої потреби.
— А як я маю ставитись до фінікійців? — запитав царевич.
— Це люди розумні, працьовиті й сміливі, але гендлярі; для них головне в житті — заробити, ще й багато, якнайбільше!.. Фінікійці — як вода: багато приносять, і багато забирають, і просочуються всюди. Треба давати їм якнайменше і пильнувати, щоб вони не пролазили до Єгипту тихцем крізь шпари.
Коли їм добре заплатиш і пообіцяєш ще більшу винагороду, вони будуть чудовими вивідувачами. Те, що нам відомо про таємний рух в Ассірії, ми знаємо від них.
— А євреї? — тихо спитав царевич, опускаючи очі.
— Це народ кмітливий, але всі вони похмурі фанатики й запеклі вороги Єгипту. Лише коли відчують на своїй шиї важку сандалю Ассірії, вони звернуться до нас. Аби тільки не було запізно. Але користатися з їхніх послуг можна... Звичайно, не тут, а в Ніневії та Вавілоні.
Фараон був дуже стомлений. Царевич, прощаючись, упав йому до ніг, а батько обняв його; після цього Рамзес пішов до матері.
Цариця, сидячи в своєму покої, ткала тонке полотно на убрання богам, а її служниці шили й гаптували одяг або робили гірлянди. Молодий жрець перед статуєю Ісіди курив пахощами.
— Я прийшов, — мовив царевич, — подякувати тобі, матінко, і попрощатись.
Цариця підвелась і, обнявши сина, з сльозами мовила:
— Як же ти змінився!.. Ти вже справжній мужчина!.. Я так рідко тебе бачу, що могла б забути твоє обличчя, якби не носила твого образу повсякчас у своєму серці. Недобрий! Я з намісником стільки разів підпливала до твого маєтку, сподіваючись, що ти нарешті забудеш свою образу, а ти виїхав мені назустріч із своєю наложницею...
— Прости... прости!.. — казав Рамзес, цілуючи матір. Цариця вийшла з ним до саду і, коли вони лишилися на
самоті, мовила:
— Я жінка, тому мене хвилює доля жінки й матері. Ти візьмеш з собою цю дівчину, коли поїдеш звідси? Пам'ятай, що галас і рух можуть зашкодити їй і дитині. Вагітним жінкам потрібні тиша й спокій.
— Ти кажеш про Сару? — спитав здивовано Рамзес. — Вона вагітна? Мені вона нічого про це не казала...
— Може, соромиться, а може, й сама не знає, — відповіла мати. — В кожному разі, подорож...
— Та я й не думаю її брати! — вигукнув царевич. — Тільки... чому вона криється від мене... наче дитина не моя?
— Не будь підозріливим, — зауважила мати.