Він попросив запалити в кімнаті, бо його морозило, приготувати йому відвар і принести пляшку білого вина – усе це негайно було виконано. Ось пішла хазяйка, лишилися Жак із паном удвох. Пан підходив до вікна, казав: "Що за бісова негода!", дивився на годинника (бо тільки своєму він довіряв), котра воно година, нюхав табаку, знов починав те саме, щоразу скрикуючи: "Що за бісова негода!", та казав до Жака:
– Чудова нагода почати далі й закінчити історію твого кохання! Але про кохання і про інше погано розказувати, коли нездужаєш. Подивись, помацай себе. Якщо можеш продовжувати, – продовжуй, а ні – то випий відвару й спи.
Жак заявив, що мовчати йому нездорово, що він тварина балакуча і що головна, найдорожча перевага його становища – це вільна змога надолужити ті дванадцять років, що він прожив із затичкою у свого діда, царство йому небесне.
Пан. То говори, адже це обом нам за втіху. Ти спинився на якійсь, не пам'ятаю вже, нечесній пропозиції хірургової дружини. Здається, мова була про те, щоб вигнати із замку лікаря й посадити натомість її чоловіка.
Жак. Я зараз, одну хвилинку, будь ласка. Промочимо горлянку.
Жак налив у велику склянку відвару, долив білим вином і випив. Цього рецепта він дізнавсь від свого капітана, і пан Тіссо[48], що дізнавсь його від Жака, рекомендує його у своєму трактаті про народні хвороби. Біле вино, казали Жак і пан Тіссо, є сечогінне, воно перебиває нудкість відвару, підтримує міць шлунку й нутрощів. Випивши склянку відвару, Жак повів далі:
– Ось вийшов я з хірургової хати, сів у карету, прибув до замку, а там усі мешканці замку мене обступили.
Пан. Хіба тебе там знали?
Жак. Напевне! Пригадуєте ту жінку, що з глеком олії?
Пан. Аякже!
Жак. Та жінка була на послугах в управителя та слуг. Жанна розголосила по замку про мій великодушний вчинок. Моє добродійництво дійшло до панових вух, розказали йому й про побої, якими те добродійництво було нагороджене на великій дорозі. Він наказав розшукати мене й приставити до нього. От я й з'явився. Дивляться на мене, розпитують, дивуються. "Помістіть його вигідно, – сказав пан своїм людям, – і щоб йому нічого не бракувало. – А домовому хірургові: – Ви ж пильно його одвідуйте…" Усе це було виконано точка в точку. Ну, пане мій, чи ж знає хто, що на небі написано? Хай кажуть тепер, що добре чи зле віддавати свої гроші, що то нещастя бути побитому… Коли б не ці дві події, пан Деглан ніколи не почув би про Жака.
Пан. Пан Деглан, мірмонський дідич! Так ти в Мірмонському замку? У мого давнього приятеля, в батька пана Дефоржа, управителя провінції?
Жак. Суща правда. А чорнява дівчина з легким станом та чорними очима…
Пан. Це Деніза, Жаннина дочка?
Жак. Вона сама.
Пан. Маєш рацію, це одне з найкращих і найчесніших створінь на двадцять льє навкруги. Я і більшість тих, хто бував у Деглановому замку, все пускали в діло, щоб звабити її, та тільки ж надаремно; кожен з нас ладен був зробити найбільші дурниці, аби з нею поженихатись.
Тут Жак перестав говорити, а пан спитав його:
– Про що ти думаєш? Що робиш?
Жак. Молюся.
Пан. Хіба ти молишся?
Жак. Іноді.
Пан. Як же ти молишся?
Жак. Молюся: "Який би не був ти, що створив великий сувій і своїм пальцем накреслив усе написане на небі, ти споконвіку знав, чого я потребую; хай буде воля твоя, амінь".
Пан. Хіба гірше було б, якби ти помовчав?
Жак. Може, так, може, ні. Я молюся про всяк випадок. І хоч що мені трапиться, я не радію і не нарікаю, якщо володію собою, але ж я непослідовний і шалений, забуваю свої засади й науку мого капітана й сміюся та плачу, як дурень.
Пан. А твій капітан хіба не плакав і не сміявся ніколи?
Жак. Рідко… Одного ранку Жанна привела до мене Денізу й сказала спочатку до мене: "От ви, пане, в гарному замку, де вам буде трохи краще, як у вашого хірурга… Надто ж на початку – о, вас доглядатимуть чудово! Але я знаю слуг, бо давно вже живу тут. Помалу їхній щирий запал прохолоне. Пани про вас не думатимуть, і якщо хвороба ваша продовжуватиметься, про вас забудуть, так забудуть, що коли вам спаде на думку померти з голоду, то вам у цьому поталанить…" Потім звернулась до дочки: "Слухай, Денізо, я хочу, щоб ти навідувалася до цієї чесної людини чотири рази на день – уранці, в обід, о п'ятій годині і коли вечеря. Хочу, щоб ти слухалася його, як мене. І ти мого слова пильнуй".
Пан. А знаєш, що сталося з бідним Дегланом?
Жак. Ні, пане. Але коли не здійснились йому мої побажання благоденства, то не тому, що були вони нещирі. Адже він віддав мене командорові де Лабуле, що загинув по дорозі до Мальти. А командор де Лабуле віддав мене своєму старшому братові, капітанові, що, мабуть, помер тепер від фістули. А цей капітан віддав мене своєму найменшому братові, тулузькому генеральному адвокатові, що збожеволів і родина замкнула його. А пан Паскаль, генеральний тулузький адвокат, віддав мене графові де Турвіль, що волів краще відростити собі бороду в капуцинській рясі, ніж важити своїм життям. А граф де Турвіль віддав мене маркізі дю Беллуа, що втекла до Лондону з одним чужоземцем. А маркіза дю Беллуа віддала мене одному зі своїх кузенів, що розорився через жінок і потрапив на острови. А цей кузен порекомендував мене панові Еріссану, лихвареві за фахом, що порядкував коштами пана Рюзе, доктора Сорбонни, який приставив мене до панни Іслен, що ви утримували й що примістила мене до вас, кому я завдячуватиму шматком хліба на старості, бо ж ви пообіцяли мені це, якщо я щиро прихилюсь до вас, а воно не скидається на те, щоб ми розлучились. Жака створено для вас, а вас створено для Жака.
Пан. Але ти, Жаку, у багатьох домах побував за досить короткий час.
Жак. То правда. Мене іноді виганяли.
Пан. Чому?
Жак. Бо я балакуном народився, а всі ті люди вимагали мовчанки. Не те що ви – ви другого ж дня попрощалися б зі мною, якби я мовчав. У мене якраз така вада, що вам пасує. Але що ж сталося з паном Дегланом? Розкажіть мені, поки я зготую склянку відвару.
Пан. Ти жив у його замку й нічого не чув про його пластир?
Жак. Ні.
Пан. Ця пригода хай буде на дорогу, а друга пригода коротка. Він забагатів на грі. Зійшовся він з жінкою, яку ти міг бачити в замку, жінкою розумною, але поважною, мовчазною, чудною й жорстокою. Одного разу ця жінка сказала йому: "Або ви мене любите більше, як гру, – тоді дайте мені слово честі, що не гратимете ніколи; або ви гру любите більше від мене, – тоді не говоріть мені про своє кохання і грайте досхочу…" Деглан дав слово честі, що більше не гратиме. "Ні по великій, ні по малій?" – "Ні по великій, ні по малій". Років з десять прожили вони вкупі в замку, який ти знаєш, аж ось Деглан, поїхавши до міста в грошовій справі, мав нещастя зустріти у свого нотаря одного зі своїх колишніх партнерів у брелані[49], який затяг його обідати до картярні, де він одним заходом програв увесь свій достаток. Його коханка була невблаганна. Вона була багата, призначила Дегланові маленьку пенсію і розлучилася з ним назавжди.
Жак. Мені дуже прикро, то була порядна людина.
Пан. Як горло?
Жак. Зле.
Пан. Бо ти говориш багато, а п'єш недосить.
Жак. Бо не люблю відвару, а люблю говорити.
Пан. Ну, Жаку, от ти в Деглана, коло Денізи, і мати дозволила Денізі навідуватися до тебе щонайменше чотири рази на день. Крутійка! Уподобати якогось Жака!
Жак. Якогось Жака! Якийсь Жак, пане, така людина, як і хто інший.
Пан. Помиляєшся: якийсь Жак не така людина, як хто інший.
Жак. Він іноді кращий від кого іншого.
Пан. Жаку, ти забуваєшся. Вертайся до історії свого кохання й пам'ятай, що ти був і будеш завжди лише якимсь Жаком.
Жак. Якби в халупі, де ми застали шахраїв, Жак не показав себе трохи кращим від свого пана…
Пан. Жак, ти нахаба, ти зловживаєш моєю добротою. Якщо я мав дурість змінити твоє місце, то зумію й назад тебе відрядити. Жаку, забери свою пляшку й казанок і йди униз.
Жак. Це ви тільки так кажете, пане. Мені добре тут, і вниз я не піду.
Пан. А я тобі кажу, що підеш.
Жак. Я певен, що ви нещиро кажете. Як же це, пане, ви десять років привчали мене жити вкупі по‑товариському…
Пан. Я хочу припинити це.
Жак. Терпіли всі мої зухвальства…
Пан. Більш не хочу терпіти.
Жак. Садовили мене поруч себе до столу, називали своїм другом…
Пан. Ти не знаєш, що то значить – друг, – коли ним начальник називає підлеглого.
Жак. І коли всі знають, що ваші накази ламаного шеляга не варті, якщо їх не ствердить Жак; коли ваше ім'я так з моїм зліпилося, що одне без одного ніколи не вживається і всі кажуть – Жак та його пан, – тепер ви раптом хочете розлучити їх! Ні, пане, цього не буде. На небі написано, що поки житиме Жак і поки житиме його пан і навіть коли вони помруть обидва, люди казатимуть: Жак та його пан.
Пан. А я кажу, Жаку, щоб ти йшов униз і щоб ішов негайно, бо я тобі наказую це.
Жак. Накажіть, пане, щось інше, коли хочете, щоб я послухався.
Тут пан Жаків підводиться, бере його за петельки й каже йому поважно:
– Іди вниз.
Жак холодно відповідає йому:
– Не піду.
Пан трусить його дуже, каже йому:
– Іди вниз, мугирю, слухайся мене!
Жак відказує йому ще холодніше:
– Мугир, скільки вам завгодно, але мугир не піде. Слухайте, пане, у мене душа, як то кажуть, не в п'ятах. Даремно ви розпалюєтесь. Жак лишиться там, де він є, і вниз не піде.
А потім Жак та його пан, що досі стримувались, скипають обидва разом і починають на все горло кричати:
– Ти підеш!
– Не піду!
– Ти підеш!
– Не піду!
На цей галас прийшла хазяйка і запитала, в чому річ; але вони не зразу відповіли їй, кричали далі:
– Ти підеш!
– Не піду!
Потім пан, розпачливо походжаючи по кімнаті, почав бурчати:
– Чи ви бачили коли‑небудь щось подібне?
Хазяйка стояла спантеличена:
– Та що у вас сталося, панове?
Жак до хазяйки незворушно:
– Панові в голові замакітрилось, божевільний він.
Пан. Ти хочеш сказати – дурний?
Жак. Як вам завгодно.
Пан до хазяйки:
– Ви чули?
Хазяйка. Він не правий; але спокій, спокій! Кажіть один і другий, щоб я знала, в чому річ.
Пан до Жака:
– Кажи, мугирю.
Жак до пана:
– Самі кажіть.
Хазяйка до Жака:
– Ну бо, кажіть, пане Жаку, адже пан вам наказує; зрештою, пан є пан…
Жак виклав хазяйці суть справи.