Плем’я вічне. А його члени — смертні. Плем’я — це спогад про життя й звичаї всіх його вже померлих членів, той спогад, що його живі члени несуть далі, поки самі помруть і стануть часткою спогаду, часткою того невідчутного цілого, що являє собою плем’я. І він, як член його, раніше чи пізніше — і то досить скоро — має померти, відійти зі світу. Але куди відійти? Ось що його цікавило! Отож Башті іноді проганяв усіх зі своєї великої очеретяної хатини і, наодинці із загадкою, діставав із кроков загорнені в мати голови людей, що з них декого він бачив живими, а потім вони відійшли в таємниче небуття — у смерть.
Не як скнара збирав він ті голови; і вдивлявся в них, розгорнувши та держачи в руках або на колінах, теж не як скнара, що перелічує свої таємні скарби. Він хотів знати. Він хотів знати те, що, як йому здавалось, мусили знати вони — ті, хто давно вже відійшов у темряву, якою закінчується життя.
Різні були ті голови, що їх отак запитував Башті, держачи в руках а чи поклавши на коліна, у напівтемній очеретяній хатині в ясний день, коли сонце лило згори палюче проміння й мусон, набираючи сили, шумів у верхівках пальм та в гіллі хлібних дерев. Була там голова японця — єдиного, що вія коли бачив чи про нього чув. Добув ту голову його батько, ще як Башті не було на світі. Погано продимлена, вона вже геть обшмульгалась за довгі роки. Однак Башті розглянув її риси й вирішив, що колись вона мала дві губи, такі рухливі, як його власні, і рот, такий голосистий і жадібний на їжу, як часто бував раніш у нього. І двоє очей, і ніс вона мала, і стріху чуприни, і вуха, подібні до його вух. І напевне мала вона тіло, і дві ноги, і потреби, і жадання. І гарячі хвилини гніву та любові знала вона, коли ще й гадки не мала про смерть, так вирішив Башті.
Вельми цікавила його друга голова — давніша за його батька й діда. Колись вона належала французові, хоча Башті того не знав, і тим паче не знав він, що то голова Лаперуза, відважного старого мореплавця, який склав свої кості, і кості своєї команди, й обох своїх фрегатів — "Астролябії" та "Бусолі" — на берегах людожерських Соломонових островів. А третя — Башті мав таки чималеньку їх колекцію — була ще на два сторіччя давніша за Лаперузову; вона колись належала одному з моряків іспанця Альваро де Мендани*, і здобув її в бою на березі далекий предок Башті.
Була там і голова білої жінки — певне, дружини невідомо якого мореплавця. З її висохлих вух ще звисали золоті сережки зі смарагдами, а коси, чотири фути завдовжки, золотішим шовком спадали з черепа, що перше ховав у собі розум і волю жінки, колись жагучої в обіймах чоловіка, як міркував Башті.
Звичайні голови чорношкірих лісовиків та береговиків і навіть білих п’яниць, як от Боркманову, старий віддавав до човнових повіток та кумирень, бо колекціонер із нього був перебірливий. Мав він одну дивовижну голову, що дуже його вабила. Вона була рудоволоса, рудоборода, і навіть у мертвих, висушених рисах її відчувалась залізна твердість, а мозок за її могутнім чолом, здогадувався Башті, колись володів таємницями, неприступними йому самому. Він не знав, що та голова належала німцеві, і тим більш не знав, що німець, той був професор-астроном, а голова його містила в собі глибоке знання неокрайого зоряного неба, і шляхів, якими ходять у морі, скеровуючись по зорях, кораблі, і шляху самої Землі крізь зоряний простір, у мільйони мільйонів разів безмежніший, ніж Башті годен був уявити.
Та дужче за всі інші голови розворушувала думки старого ватажка найсвіжіша — Ван-Горнова. І саме в ту голову вдивлявся він, поклавши її на коліна, коли Джеррі, що мав у Сомо повну волю, забіг до хатини, вчув нюхом і пізнав тлінний останок Шкіпера й спершу завив з горя, а тоді розлючено наїжачився.
Башті так глибоко замислився над Ван-Горновою головою, що зразу й не помітив його. Лиш кілька місяців тому ця голова була жива, думав він, розумна й кмітлива, і її носило на собі двоноге тіло, що стояло прямо і ходило з пов’язкою на стегнах і з пістолетом на поясі,— а отже, була могутніша за Башті, але не така розумна, як він, бо хіба ж це не він, Башті, своїм стародавнім пістолем вселив темряву в цей череп, де жив розум, і взяв сам череп із ослаблого, омертвілого тіла, що перше носило голову по землі й по палубі "Еренджі"?
Що ж сталося з тим розумом? Чи сам той розум і був Ван-Гор-ном, зухвалим і гордим Ван-Горном, а тоді погас, як гасне мерехтливий пломінчик на трісочці, коли та до решти перегорить на щіпку звійного попелу? Чи все, що було Ван-Горном, згасло, як пломінчик на трісочці? І чи воно навіки відійшло в темряву, куди відходять тварини — простромлений списом крокодил, спіймана на гачок бошіта, виловлена мережею кефаль чи зарізана на харч жирна свиня? Чи та сама це темрява, у якій зникає блискуча синя муха, коли дівчина з ляпавкою зіб’є її в повітрі й розчавить? І в якій зникає комар, що вміє літати, і все ж, попри те досконале вміння, гине, коли Башті майже несвідомо лясне себе долонею по потилиці, відчувши його жало?
А Башті знав: що правда для цієї голови білого чоловіка, так недавно ще живого й владного, те правда й для нього. Що сталося з цим білим чоловіком, коли він увійшов у темну браму смерті, те станеться й із ним. І ось він питав голову, немовби її німі уста могли озватися до нього з таємничої потойбічності й сказати, що ж таке життя і що таке смерть, яка неминуче його перемагає.
Збудив старого з тої задуми Джеррі, що протягло, скорботно завив, побачивши й зачувши нюхом те, що зосталося від Шкіпера. Башті глянув на міцненьке золотаво-руде щеня й відразу задумавсь і про нього. Воно живе. Воно таке, як і людина. Воно знає голод, біль, злість і любов. У нього в жилах, як і в людини, тече червона кров, що її можна одним ударом ножа виточити на землю, і тоді його візьме смерть. Як і люди, собаки люблять свою породу, плодяться й вигодовують малят. І помирають. Так, помирають, бо він, Башті, сам з’їв чимало собак, так само, як і людей, у буйні дні молодості, коли він знав тільки здоров’я й силу і підживляв їх із бенкетних калабашів.
Та скорбота Джеррі хутко перейшла в лють. По хребту йому побігли хвилі наїжаченої шерсті, він напружився, тихо загарчав і почав підкрадатись — не до голови Шкіпера, якого він любив, а до Башті, що держав ту голову на колінах. Як вовк на гірській полонині підкрадається до кобили з новонародженим лошам, так підкрадався Джеррі до старого. І Башті, що за все своє довге життя ніколи не боявся смерті й сміявся навіть тоді, як кременевий пістоль розірвався в руках у нього і йому відбило вказівного пальця, потішено всміхнувся сам до себе: йому щиро сподобалося це собача-підліток, що його він відігнав, стукнувши по носі коротким твердим кийком. Джеррі розлючено кидався на нього знов і знов, та Башті щоразу відбивав кийком ті наскоки й сміявся вже вголос, розуміючи щенятину відвагу й дивуючись із безглуздості життєвої снаги, що весь час гнала щеня підставляти писок під удари й раз у раз терпіти біль задля самої згадки про вже мертву людину.
І це також життя, міркував Башті, спритно відбиваючи наскоки щеняти, що дзявкотіло роз’юшено. Чотириноге живе створіння, молоде, дурне, завзяте, покірне своєму серцю, так само, як юнак, що залицяється ввечері до дівчини або ж б’ється на смерть з іншим юнаком, що чимсь його розгнівив, чи образив, чи став у чомусь на заваді. Він усвідомлював, що в цьому живому щеняті, так само, як і в мертвій голові Ван-Горна чи й будь-якої людини, може таїтися ключ до таємниці буття, її розгадка.
Отак він стукав Джеррі по носі, відбиваючи його наскоки, і чудувався, яка тривка та сила, що спонукує щеня знов стрибати назустріч дошкульному кийкові. Він знав, що то завзяття, жвавість, сила й нерозум молодості, і смутно тішився ними, і заздрив їм, радий проміняти на них усю свою зсохлу сиву мудрість, якби тільки знайти спосіб це зробити.
"Добрячий пес, ох і добрячий пес!" — міг би він сказати на Ван-Горнів лад. Натомість він подумав жаргоном beche de mer, таким звичним для нього, як і рідна говірка Сомо: "Далебі, цей собака не бійся мій зовсім ні".
Та старому набридло скоріше, і він поклав кінець грі, сильно вдаривши Джеррі за вухом. Щеня впало, приголомшене. Видовище цього створіння, що тільки-но було таке жваве й розлючене, а тепер лежало, наче мертве, навіяло нові роздуми старому ватажкові. Один-єдиний різкий удар кийка викликав ось яку зміну. Де ж поділися щенячий розум і лють? І це, виходить, пло-мінчик на трісочці, що його може погасити кожен подмух повітря? Ось тільки-но Джеррі лютував і страждав, гарчав і стрибав, знав, чого хоче, і робив те. А за мить він уже лежав безвладний, запавши в непритомність, у цю малу смерть. Банші знав, що дуже скоро в маленьке знерухомлене тільце вернеться свідомість, і відчуття, і рух, і воля. Але куди вони поділись на цю хвилину, після удару кийка?
Башті втомлено зітхнув і втомлено позгортав голови в мати — всі, крім Ван-Горнової, а тоді повішав їх назад на крокви. Там вони, подумав старий, висітимуть довго-довго після того, як його вже не буде на світі — так само, як висіли декотрі з них задовго до життя його батька та діда. Ван-Горнову голову він поклав додолу, а сам вийшов надвір подивитися крізь шпарку, що ж робитиме щеня, коли опритомніє.
Джеррі спершу затремтів, а ще за хвилину кволо зіп’явся на ноги й трохи постояв, хитаючись. А Башті, припавши оком до шпарини, стежив за великим дивом — як життя знов розливається по жилах щойно безвладного тіла, зводить його на ноги, і як свідомість, таємниця з таємниць, вертається в голову, свою кістяну оселю, порослу шерстю, і засвічується в щойно розплющених очах, і змушує щеня вискалити зуби й загарчати, як гарчало воно в ту мить, коли удар кийка відкинув його в темряву.
Башті побачив і інше. Спершу Джеррі гарчав, їжачи шерсть на в’язах, і озирався, шукаючи ворога. Та замість ворога вгледів Шкіперову голову, підповз до неї й сів пестити, лизати затвердлі щоки і сплющені повіки, що їх не могла вже розтулити його любов, і нерухомі губи, не здатні вже вимовити жодного з тих ласкавих слів, якими колись озивалися до щеняти.
Потім Джеррі в невтішному горі сів біля Шкіперової голови, задер писок до високої покрівлі й довго, тужно вив.