Це, зрозуміло, мене не дуже здивувало: ми були за два квартали від будинку Джулії, і я подумав, що вона просто захотіла приховати перебування Уайнента в неї, коли я подзвонив, і що зараз він їде до готелю "Пласа". Він ніколи не був пунктуальним. Я попросив свого водія повернути на захід, але на Лексінгтон-авеню – ми їхали за півкварталу від Уайнента – його таксі повернуло на південь. Ця дорога не вела ні до "Пласи", ні навіть до моєї контори, тож я облишив Уайнента і переключив свою увагу знову на таксі-переслідувача, одначе більше його не помітив. По дорозі до Германа я постійно озирався, проте хвоста вже не було.
– О котрій годині ти побачив Уайнента? – спитав я.
– Десь у чверть чи двадцять хвилин на четверту. Без двадцяти чотири я приїхав до Германа, приблизно через двадцять – двадцять п'ять хвилин після зустрічі. Луїза Джекобс, секретарка Германа, з якою ви мене бачили вчора, сказала, що шеф цілий день сидить на засіданні, одначе за кілька хвилин має бути. Невдовзі він справді з'явився, ми владнали справу за десять – п'ятнадцять хвилин, і я повернувся до контори.
– Наскільки я зрозумів, ти був надто далеко від Уайнента, щоб помітити, чи він збуджений? Чи з ним ланцюжок для годинника? Чи тхне від нього порохом тощо?
– Вірно. Я побачив лише його профіль й усього, але будь певен, що я його впізнав.
– Не сумніваюсь. Що далі?
– Мені він не передзвонив. За годину, як я повернувся до себе, пролунав дзвоник з поліції: вбито Джулію. Ти можеш зрозуміти тепер, що я ні на хвилину не подумав погано про Уйнента. Кажу: можеш зрозуміти, бо й досі не вважаєш його вбивцею. Коли я приїхав на місце злочину і.' поліція почала розпитувати мене про Уайнента, я відчув, що його підозрюють, і повівся так, як на моєму місці вчинили б дев'яносто дев'ять відсотків адвокатів заради своїх клієнтів, – нічого не розповів, що бачив його біля будинку небіжчиці саме в той час, коли міг статися злочин. Я їм сказав те саме, що й тобі: про призначене побачення з Уайнентом, на яке він не з'явився, і дав зрозуміти, що з готелю "Пласа" поїхав просто до Германа.
– Це можна зрозуміти, – погодився я. – Безглуздо було б свідчити проти нього, не вислухавши його пояснень.
– Саме так. Але вся халепа в тому, що я не почув од нього ніяких пояснень. Я чекав, що він з'явиться, подзвонить, якось озоветься – даремно; аж зрештою у вівторок я отримав від нього листа з Філадельфії, в якому він жодним словом не обмовився про свою відсутність на побаченні в п'ятницю й ніяк не пояснив… а втім, ти сам бачив той лист. Що ти про це думаєш?
– Тобто чи не вказує той лист на його провину?
– Так.
– Не дуже, – заперечив я. – Швидше за все цього можна було від нього чекати, якщо він справді її не вбивав, – занепокоєння не власне підозрою поліції, а тим, що вона завадить його роботі, бажання усунутись від зайвих клопотів – звісно, доволі плутана писанина, коли не брати до уваги його розумову зсунутість. Як на мене, він написав той лист, не усвідомлюючи, що найкраще для нього було б переповісти, як він провів той день, в який сталося вбивство. Ти певен, що він їхав саме від Джулії, коли ти його побачив?
– Тепер певен. Власне, тоді я про це і подумав спершу. Потім вирішив, що він міг повертатися зі своєї лабораторії, яка міститься на Першій авеню, лише за кілька кварталів від того місця, де я його побачив. І хоч лабораторія замкнена з часу його зникнення, ми оновили там обладнання минулого місяця, – все чекало на його повернення, тож цілком можливо, що він туди зазирнув. А проте поліція так і не встановила, чи заходив він до лабораторії, чи ні.
– Я все хотів тебе спитати – кажуть, він відростив бороду. Чи справді…
– Ні. Те саме довге худорляве обличчя з кошлатими білуватими вусами.
– І ще: вчора вбили такого собі Нунгейма, маленького на зріст…
– Я вже знаю, – урвав мене він.
– Я подумав про того коротуна, який міг за тобою стежити.
Маколей вирячився на мене.
– Думаєш, то був Нунгейм?
– Не знаю. Хотів би тебе спитати.
– Я теж не знаю, – відказав він. – Ніколи не бачив Нунгейма і не…
– Коротун, не вище за п'ять футів і три дюйми, вагою близько ста двадцяти фунтів. На вигляд років тридцять п'ять – тридцять шість. Блідий, чорнявий, темноокий, очі близько посаджені, великий рот, довгий м'ясистий ніс, вуха, як крила кажана, хитре обличчя.
– Це цілком міг бути мій переслідувач, – зазначив Маколей, – а втім, не роздивився його зблизька. Думаю, якщо поліція дозволить мені подивитися на нього, – він знизав плечима, – хоча тепер це вже не має значення. На чому я зупинився? Ах, так, на неспроможності зв'язатися з Уайнентом. Це поставило мене в скрутне становище, оскільки поліція вирішила, що я просто брешу, а сам з ним спілкуюсь. Ти теж так думав, правда?
– Атож, – погодився я.
– І разом з поліцією, певно, підозрював, що я таки зустрівся з ним у день убивства чи то в "Пласі", чи деінде пізніше?
– Це виглядало вірогідно.
– Так. І частково в цьому, звісно, була рація. Адже, зрештою, я його справді бачив, до того ж у такому місці й у такий; час, що відразу б вказали поліції на його Вину – з великої літери "В". Через те, збрехавши спершу інстинктивно і завбачливо, потім я вже брехав свідомо і навмисне. Герман був на засіданні цілий день і не знав, скільки часу я його дочікувався.: Луїза Джекобс – моя хороша приятелька. Не вдаючись у подробиці, я пояснив їй, що в її силах допомогти врятувати мого: клієнта, якщо вона засвідчить, ніби я приїхав за одну-дві хвилини після третьої, й Луїза охоче погодилась. На випадок чогось непередбаченого я порадив їй говорити, що вона, власне, не пам'ятає точно, коли я приїхав, проте наступного дня я, мовляв, згадував час свого приїзду, а в неї не було підстав мені не вірити – одне слово, хай усе валить на мене. – Він глибоко зітхнув. – Все це тепер байдуже. Важливе інше – те, що я дізнався ранком від Уайнента.
– Він надіслав чергового божевільного листа?
– Ні, подзвонив. Я домовився, що ми з тобою ввечері з ним зустрінемось. Пояснив, що ти не станеш займатися його справою, доки з ним не побачишся, тож він погодився на зустріч. Звичайно, я хочу покликати поліцію. Захищати його так і надалі не дозволяє сумління. Я можу його виправдати з огляду на схибнутість і відправити до божевільні. Це єдине, що я можу і хочу для нього зробити.
– Ти вже повідомив поліцію?
– Ні. Він подзвонив, коли вони пішли. Та однаково, я хотів спершу обміркувати все з тобою. Бо, зізнатися, не забув, чим тобі зобов'язаний і…
– Пусте, – заперечив я.
– Зовсім ні! – Він обернувся до Нори. – Він, певно, вам не розповідав, як одного разу врятував мені життя у воронці від снаряда в….
– Байки, – пояснив я Норі. – Він вистрілив у противника, не влучив, а мій постріл був удатний, ото й усього. А може, – звернувся я знову до Маколея, – хай поліція поки зачекає? Скажімо, ми сходимо спершу з тобою на зустріч і вислухаємо, що пін скаже. А коли упевнимось, що саме він убивця, схопимо його і свистком підкличемо поліцейських.
Маколей сумно посміхнувся:
– Ти ще сумніваєшся, еге ж? Що ж, я готовий зробити так, як ти бажаєш, хоч це і здається… А втім, може, ти зміниш свою думку, коли я переповім нашу з ним телефонну розмову.
До вітальні, позіхаючи, зайшла Дороті в аж надто задовгих для неї Нориних нічній сорочці й халаті.
– Ой! – зойкнула вона, помітивши Маколея, але відразу його впізнала. – Здрастуйте, містере Маколей! Я й не знала, що ви тут. Маєте новини про батька?
Маколей подивився на мене. Я похитав головою.
– Поки що ні, – відповів він, – та, можливо, сьогодні про щось дізнаємось.
– А от Дороті дещо стало відомо з чужих слів, – зазначив я. – Розкажи Маколею про Гілберта.
– Ви хотіли сказати – про… мого батька? – спитала вона, завагавшись і втупившись у підлогу.
– Та ні, сонечко, – заперечив я.
Вона спалахнула і з докором глипнула на мене. Тоді скоромовкою виклала Маколею:
– Гіл учора бачив батька, і той сказав йому, хто вбив міс Вулф.
– Що таке?
Вона переконливо кивнула кілька разів. Маколей запитально подивився на мене.
– Цього насправді могло і не бути, – пояснив я. – Це зі Слів Гілберта.
– Розумію. Гадаєш, він?..
– Мабуть, з часів роздору ти не мав зв'язку з їхньою родиною? – спитав я.
– Ні.
– То не маєш досвіду. Вони всі, як на мене, схибнуті на сексі й тільки про це й думають. Стали вже…
– Ви, – люто крикнула Дороті, – бридкий! Я до вас з усією…
– Ти про що пащекуєш? – запитав я. – Дам тобі цього разу шанс – повірю, що Гіл справді все це казав. Але на більше від мене не сподівайся.
– То хто її вбив? – поцікавився Маколей.
– Не знаю. Гіл мені не сказав.
– Твій брат часто бачився з батьком?
– Як часто – не знаю. Він просто сказав, що бачився.
– А чи не казав він щось… гм… про такого собі Нунгейма?
– Ні. Нік вже питав мене про це. Гіл більше мені не сказав нічого.
Я перехопив погляд Нори й зробив їй знак. Вона підвелася і мовила:
– Ходімо до іншої кімнати, Дороті, хай ці розумники займуться своїми справами.
Дороті неохоче пішла за Норою.
– А вона обіцяє стати лялечкою, – зазначив Маколей. Він прочистив горлянку. – Сподіваюсь, твоя дружина не…
– Пусте. Нора своя людина. Ти почав переповідати розмову з Уайнентом.
– Він зателефонував відразу по тому, як пішла поліція, й сказав, що бачив оголошення в "Таймс", і цікавиться, чого я від нього хочу. Я повідомив, що ти не запалився бажанням перекласти на свої плечі його клопоти, й попередив, що взагалі не візьмешся за справу, доки з ним не перебалакаєш, тож ми домовились про зустріч. Потім він спитав, чи не бачився я з Мімі. Я відповів, що один чи два рази ми стрічалися після її повернення з Європи, а також я бачив їхню дочку. Тоді він сказав таке: "Якщо моя дружина попросить у вас грошей, дайте їй скільки забажає".
– Отакої! – здивувався я.
Маколей кивнув.
– Я був не менш вражений. Зажадав у нього пояснень, а він відказав, мовляв, повідомлення в ранкових газетах переконали його, що Мімі просто сентиментальна дурепа, а не злочинниця, і, на його думку, підтримує його "всім серцем". Коли я зрештою утямив його побажання, то повідомив йому, що Мімі передала поліції ножик і ланцюжок для годинника. Спробуй відгадати, що він на це відповів.
– Здаюся.
– Він трохи покахикав і помугикав – лише якусь хвильку, завваж, – а тоді незворушно так спитав: "Ідеться про ті ножик і ланцюжок на годиннику, що я його дав Джулії полагодити?
– Отетерів.