Одна рука Ульріко Брамбілли лежала під тілом, неприродно вивернута; майже годину тому її зламав бізон — просто стиснув і зламав; не треба мати багато сили, щоб зламати руку, навіть таку міцну й жилаву, як в Ульріко Брамбілли, досить лише знати, куди її, цю силу, прикласти, а він, бізон, це знав.
Ульріко Брамбілла, дихаючи, тремтів, і це давало велету видиму втіху, від якої його темно-сизе обличчя трохи аж витяглося; нарешті він відійшов у глибину крамниці до стола для розрубування м'яса, де на одному з гачків висів білий різницький халат, а на іншому — фартух, колись білий, а тепер весь у плямах; він надяг халат й фартуха, який сягав йому до кісточок, а небесно-голубого піджака дбайливо почепив на клямку засклених дверей, жалюзі за якими були опущені, тоді повернувся назад і рвучко відчинив двері холодильної камери.
Ульріко Брамбілла звів на нього погляд; через кров, що запеклася навколо його очей, він ледве бачив, та, розгледівши велета, враз знепритомнів; колись його, Ульріко, називали Бичком, він теж був дужий нівроку; забиваючи підпільну худобу під час війни, він одним ударом ножа міг убити бика; але ось йому трапилася навіть не людина, а каменедробарка, вже сам вигляд якої був тепер для нього небезпечніший, ніж удар довбнею.
Велет схопив Ульріко Брамбіллу за ногу, витяг із холодильної камери й поволік білою кахляною підлогою, яка колись надавала приміщенню сліпучо чистого вигляду, а тепер була брудна, вся в плямах крові — крові власника м'ясної крамниці. Потім він узяв з-за каси ослінчика, присунув його до задубілого, тремтячого Ульріко, сів і промовив:
— Ти не передумав? Не хочеш сказати мені правду?
Звертаючись до зомлілої людини, не слід покладати багато надії на те, що дістанеш відповідь, але бізон був недовірливий, він просто не йняв віри, що Ульріко зомлів, що той агонізує; можна вдавати непритомність, агонізувати, намагаючись водити його за носа, але він нікому не дозволить водити себе за носа. І велет ударив Брамбіллу в живіт. Рука в нього була важка, та й удар нівроку, і єдине, чого він досяг, було те, що з рота в Ульріко пішла кров.
Тоді бізон збагнув, що чинить недобре; якщо він уколошкає Ульріко, то не доб'ється того, чого хоче. Він закурив сигарету; дим повився вгору до ламп, до цих шести маленьких сонць у м'ясній крамниці; докуривши сигарету майже до половини, він викинув її — просто вистрілив у повітря за допомогою великого та вказівного пальця; так його вчили у школі добрих манер, до якої він, певно, вчащав. Узявши Ульріко Брамбіллу попід пахви, він посадив його і прихилив спиною до стіни.
Він ждав, але нічого не мінялося.
— Не прикидайся мертвим, мене не обдуриш! Ніякої відповіді.
— Я знаю, що ти не мертвий, ти так вдаєш, щоб зібратися з силами, а тоді спробуєш викинути якогось коника. Та зі мною в тебе нічого не вийде. — Він говорив з виразною провінційною брешіанською вимовою. — Розплющ очі й говори, розкажи мені, як так сталося, що ти уколошкав Турідду.
Жодної відповіді, волохате Бичкове тіло навіть не ворушилось; ця задубілість була наслідком теплового колапсу, її описали нацистські лікарі, що провадили експерименти на євреях. У холодильній камері було не більше, ніж сім-вісім градусів нижче нуля, адже для нормального зберігання м'яса дуже низька температура не потрібна; здоровий організм, як оце в Ульріко Брамбілли, може легко знести таке незначне охолодження, але бізон не врахував, що тепловий колапс настав після стількох ударів та стусанів і позначився передусім на чутливості Ульріко Брамбілли. Як показали експерименти нацистських лікарів у концтаборах, єдиним способом відновити теплову рівновагу й викликати чутливість організму — принаймні найбільш ефективним і швидкий способом — було застосування тепла, що виділяється внаслідок злягання з жінкою; єврея, який чотири години перебував голий при температурі 15 градусів нижче нуля, оживляли, якщо він ще не помер, теплом дівчини, і то, щоб уникнути неподобного расового змішання, теж єврейки; йому вдавалося зібратись на силі, відчути бажання, і, після того як він досягав оргазму, його теплова рівновага відновлювалася; якщо в нього було міцне серце, він оживав; тому під час війни, коли німецьким льотчикам доводилося по кілька годин чекати у крижаній воді на порятунок, їм рекомендували потім так звану "терапію тваринного тепла".
Але велет нічого цього не знав. Поганець Ульріко вдавав мертвого, і він, бізон, йому покаже, що його ще ніхто ніколи не обдурив.
— Зараз побачимо, чи ти справді мертвий, — сказав він. Потім знову взяв Ульріко попід пахви й поволік далі, до стола для розрубування м'яса; там стояла гарна, просто вишукана машина, якою розпилювали кістки.
Машина для розпилювання кісток працює надзвичайно просто і майже за тим самим принципом, що й кінопроектор; вона являє собою сталеву стрічку з зубцями, намотану на дві котушки; частина стрічки на висоті тридцяти-сорока сантиметрів залишається відкритою, до неї притискають кістку, й, оскільки стрічка біжить з великою швидкістю, кістка легко розпилюється. Цією машиною надрізають і кістки для великих відбивних по-флорентійському, які потім розрубують сокирою; користуються нею і тоді, коли різникові треба розпиляти кістку на дві чи більше частин.
— Зараз побачимо, чи ти мертвий. — Він устромив штепсель у розетку й підніс великого пальця правої руки Ульріко Брамбілли до зубчастої стрічки, яка дуже швидко побігла. — Якщо не скажеш, де ти подів двісті пакетиків М-шість і навіщо вбив Турідду, то спочатку позбудешся великого пальця.
Жодної відповіді. Ульріко Брамбілла ледве розплющив очі, але вже не побачив і не почув нічого; він тільки майже непомітно здригнувся, правильніше сказати, в нього здригнулося лише тіло, а не душа, коли його великий палець, піднесений до косторізки, акуратно відпиляло.
— Кажи, куди ти подів пакетики М-шість! Ти ж уколошкав Турідду, щоб забрати їх у нього, чи не так? Кажи, де вони, а то позбудешся ще одного пальця.
Ніякої відповіді. На жаль, тепловий колапс позбавив Брамбіллу всіх відчуттів, і тепер у глибинах його свідомості, поміж уламків страшного руйновища блукав лише останній відблиск спогаду. Безжальний ворог тримав його попід пахви перед стрічкою, що сердито гуділа, а в голові в Ульріко блимав один-єдиний вогник спогаду: Джованнина рука з нігтями, пофарбованими в різні кольори, у кімнаті заїзду витає сильний, збудливий запах лаку й ацетону, і знову ті руки, вони танцюють у нього перед очима, а тоді й по його тілу… А Джованна незаймана — хоч і хвойда, а проте незаймана, — і в останні хвилини його агонії до цієї картини додався ще один уламок спогаду, ба навіть не спогаду, а образу майбутнього: якою стала б, якби відбулася, його шлюбна ніч із Джованною? Заваливши Романо Банко гвоздиками, поглинувши величезного торта, він позбавив би її незайманості, почув би, як вона зойкає, побачив би нігті, пофарбовані кожен в інший колір…
— Думаєш, обведеш мене круг пальця, га? Хочеш прикинутись мертвим, га? То зараз я справді зроблю з тебе мертвого.
Але Ульріко вже нічого не чув; правда, він ще розплющив очі, і в цю мить, в останньому проблискові свідомості його зіниці побачили таку знайому йому зубчасту стрічку, що наближалася до його чола, до носа, до закривавленого рота — якраз так, щоб розтяти обличчя навпіл; він жахнувся, але не заплющив очей — просто тому, що цієї миті проблиск свідомості в нього погас.
— Зараз ти, кажу тобі, помреш по-справжньому! Дивись, як це робиться! Стрічка завищала ще гучніше, ще різкіше, здавалось, вона вагається, хоча й була неживим, механічним знаряддям, призначеним саме для таких операцій, та кінець кінцем зробила своє.
— Тепер знатимеш!
9
Дука підвівся.
— Отже, якщо ваш приятель у Ка' Таріно, в м'ясній крамниці Ульріко, то ви поїдете туди зі мною, і якщо він справді там, то я відпущу вас.
— На жаль, він таки там.
— І тоді ви зможете податися, куди схочете.
— "Опелем"?
— Авжеж, навіщо він нам? Не автомобіль нам потрібен.
— Що ж… — Левиця також підвелась і вже навстоячки відпила ще бузинівки. — Мені просто хочеться побачити, чи ці паскудні засранці здатні дотримати правди. — Вона мала б сказати "слова", проте, навіть попри всю її вульгарність, романтичне слово "правда" важило для неї більше, ніж точність мови.
Не звертаючи уваги на фекальну лексику, яку ця жінка полюбляла, Дука сказав:
— Глядіть, не пробуйте нас обдурити. Мій друг, а він озброєний, їхатиме за нами своєю машиною.
Левиця зрозуміла, ковтнула ще бузинівки, підняла одне плече й провела рукою по набряклій щоці; вона випила стільки, що болю вже не відчувала.
— Ще чого! — невиразно буркнула вона. — Це що, погроза? Чи це означає лише те, що тепер уже нема сенсу викручуватись?
Внизу Дука звелів їй сісти за кермо "опеля".
— Поведете ви, я не люблю водити машину.
Вона непевно подивилася на нього. Жартує, чи що? Дука знаком підкликав Маскаранті й сказав йому:
— Синьйорина повезе нас до одного свого приятеля. Їдьте за нами, будь ласка.
— Гаразд, докторе, — як завжди, слухняно відповів Маскаранті.
Вони рушили. Такої ліричної, наче в романах д'Аннунціо, весни, як ця весна 1966 року, у Мілані не було вже давно; над плескатою рівниною промислового міста, немов над хвилястою, квітучою зеленню швейцарського плоскогір'я, гуляв вітер, м'який і водночас поривчастий; звиклий схиляти додолу своїми пестощами високу лугову траву і не знаходячи її тут, він шарпав, гойдав, задирав жіночі спідниці, ліниво куйовдив рештки волосся у напівлисих промисловців, кошлав буйні чуприни в інших чоловіків, шалено тріпав широкі скатертини на столиках, виставлених перед кафе, примушував усіляких Россі, Гецці, Гірінгеллі чи Бернасконі лівою рукою притримувати на голові капелюхи; бракувало тільки метеликів — великих білих і жовтих метеликів; але Міланові, подумав Дука, метелики не личать, вони створюють легковажну атмосферу, хіба що, може, на вулиці Монте-Наполеоне, одначе й там ні: метелики означали б "нову свободу", а "новій свободі" настав кінець.
— Їдьте трохи повільніше, — сказав він левиці за кермом "опеля"; у її паспорті було написано, що її звати Маргеріта, але йому язик не повертався називати таку жінку Маргерітою. — Не люблю, коли так женуть.
Вона слухняно збавила швидкість.
— Як звати вашого приятеля? — стримано спитав він, наче бажаючи просто розпочати розмову.
— Клаудіно, — сказала вона.
— Прізвище? — Дука не любив усіляких там зменшувальних імен, адже йому треба було знати справжнє прізвище, а не пестливе ім'я, призначене для жінок.
— Клаудіно Вальтрага, — відповіла вона щиро — видно, второпала, кого їй слід триматися.