Вона працювала лікарем у дитячій клініці й виконувала цілий ряд громадських навантажень: член педагогічної ради тієї школи, де вчився Руперт, член комітету охорони природи Хемпстеда, засідателька суду, активна фундаторка католицької місії, що обладнала лепрозорій у Південно-Східній Африці.
— До чого тут мораль? — запитав Руперт. Він грав у доміно з Тесе поблизу каміна і ляснув її по пальчиках за те, що мала вхопила його фішку, аби поставити за свою.— Може, ви маєте на увазі релігію?
— Релігія вам теж не зашкодила б.
— Вона вже не має в собі моральних цінностей, які б допомагали жити.
— Можливо,— погодилась Меріен,— А де ж вони, ті цінності?
— Не знаю. Та й знати не хочу. Ви гадаєте, що все базується на моралі? А мене, наприклад, цікавить перш за все мета. Вона у вас є?
— Не можна відділяти мораль і мету! — вигукнула Меріен.
— Хай так. Проте, коли я гибів на крижині, мене мучила думка, що всі ми — дикуни, позбавлені мети.
Меріен начебто зрозуміла.
— Так, людина була й залишається вбивцею,— скрушно зітхнула вона.
— Справа зовсім не в тім. Я маю на увазі, що живемо ми не так, як слід. Нам не вистачає мети.
Меріен підхопила Тесе, яка поклала пальчика в рот і сонно спостерігала за ними.
— Ви ж — виключення,— під'юдила Меріен.— Отож можете собі говорити що завгодно.
— Дурниці.
— Чому? Вам же ніколи не доводилось здобувати собі кусень хліба.
— Я — звичайна людина. Не має значення, багатий я чи бідний. А от корисного так нічого й не зробив. Ось у чім річ. Невже всіх отак використовують, як мене?
— Тут нічим не зарадиш.
— Чому?
— Бо не можна вичерпати людину до дна. У світі завжди не вистачатиме великих справ, аби прикласти до них весь геній людства. До того ж не всі здатні до творчої праці.
— Як можна таке говорити! — обурився він.— Переважна більшість людей здатна. Та вони лиш наполовину підготовлені до життя, як от і я. Більшість прагнуть до чогось кращого. Я це знаю! Я певен цього!
— Тоді вам би слід зайнятися політикою.
— Я ненавиджу її,— холодно одказав він.
Вже кілька років Меріен умовляла його віддати свій голос лейбористам, а Руперт оддавав його торі4, бо не бачив між цими партіями жодної різниці.
— Всі ми вчилися в тих самих школах,— пояснював він,— і дотримуємось тих самих поглядів. Більшість лейбористів померли б з переляку, якщо б ця країна стала соціалістичною. Навіть ви, Меріен. Ви величаєте себе соціалісткою, а сами ненавидите соціалізм. Я не буду голосувати за вашу партію, бо вона — лиш бліда копія консерваторів. Вже краще мати оригінал.
— Якщо ви ненавидите політику,— мовила вона,— то не маєте права говорити ні про мету життя, ні про моральні підвалини. Моралізаторство передбачає або ж релігію, або політику.
— Це так. Проте я, мабуть, надто боягуз, щоб кинутися в бійку.
Навряд чи вона повірила. Зате у неї раптом з'явилася надія. Може, цьому принциповому дивакові, якого Меріен поважала, потрібна буде така сама рішуча підтримка в його боротьбі? І, може, він звернеться до бога?
Вона похитала головою.
— Ні, ви не боягуз.
— Але ж це правда,— заявив він.— Моє поводження з Філліпс-Джонсом та Уонскомом є першим свідченням цього.
1 Консерватори.
— Не розумію.
— Навіщо тоді було рятувати собі життя? От що постійно мучить мене.
— Он воно як!
— Навіщо весь час я примушував себе сумлінно працювати та дотримуватись правил?
— Ви їх ніколи не дотримувались, Руперте.
— Навіщо таке казати! — знову обурився він.-— Мені здається, що я все своє життя змарнував на дрібниці.
Вона розсміялась.
— А чому ви так боїтеся своїх грошей? Я поділяю обурення Джо з цього приводу.
— Бо ви їх ніколи не мали.
— А таки так,— мовила вона, обнімаючи Тесе
— Ви не знаєте, яка шкода від них,— продовжував він.— Гроші примушують думати, що все на світі гаразд... Це зіпсувало й згубило моїх батьків, та й мені довго довелося змагатися з спокусою. Ще й досі не подолав її.
— З вашою силою волі?
— Так,— похмуро погодився він.— Але не в тому справа. Я довго був мізерним і нікому не потрібним працівником. Не таким уже й поганим, як думає Філліпс-Джонс, але просто дилетантом, який намагався бути кращим. Хоч так працює багато людей. Отримують посаду, сумлінно виконують обов'язки — ось і все. Прожив вік — глянь, і час помирати. І жодної тобі мети, аби лиш прожити сяк-так...
— А хіба цього мало?
Невже вас влаштовує такий стан? Я знаю, ви хочете більше, хочете, щоб ваша робота мала певний сенс. Адже так, Меріен?
— Так.
— То чому ж і мені цього не прагнути?
— Мабуть, ви маєте рацію. Тому Джо й вимагає, щоб ви жили, як хочеться, та не думали про кусень хліба.
— Ні. Джо домагається, щоб я взяв свої гроші, бо вона, бачте, виросла в нестатках.
— То ви візьмете їх? — одверто спитала Меріен.
— Не знаю. Я взагалі не відаю, що робити.
— А чому ж раптом взялися за археологію? Думаєте, це вас задовольнить? Якась там Греція! Гадаєте, в цьому вихід?
Він похитав головою.
— Ні. Просто треба чимось заспокоїтись. До того ж, може, таки розкопаю що-небудь... То чому не повештатися по світу?
— Лише багатії можуть дозволити собі таке,— знову під'юдила Меріен.
Вони раптом помітили Джо, що мовчки стояла біля вікна. Вона зайшла взяти Тесе і, коли обоє замовкли, зауважила:
— Говоріть, говоріть, Я більше не заважатиму вам. Руперт почервонів. А Меріен, як ні в чому, продовжила:
— Скажіть мені, Руперте, коли ви були багаті, вас ніколи не бентежило, що у вас стільки грошей, а у інших нема?
— Звичайно, бентежило. Але не з тієї причини я одмовився. Ні, зовсім не з тієї...
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
Не так-то легко було умовити Джо їхати з ним та 8 дітьми до Росії, оскільки він збирався вивчати грецькі колонії на Чорному морі.
— Ти ще раз хочеш усіх переконати, що ладен чинити, як завгодно,— обурювалась вона,— Нікуди я не поїду.
— Не в тому справа,— переконував він її, хоч саме з протесту вирішив їхати.
— Це жахлива країна,— заявляла Джо.— Навіщо тобі ми? їхав би сам.
— Будь же розсудлива,— наполягав він.— Кажуть, на Чорному морі чудові курорти. Ти відпочинеш з дітьми, а я пошукаю колонії.
— А що, коли діти захворіють?
— Там є лікарі.
— Лікарі! — вигукнула вона.— Які там можуть бути лікарі?
— До того ж туди всього лише кілька годин літаком.
— Я не можу літати.
Джо капризувала, проте Руперт знав: ще трохи витримки, і він переконає її, звабить перевагами такої подорожі.
—— Ти ж не можеш позбавити дітей радощів такої цікавої мандрівки. Якщо тобі не сподобається, одразу повернешся...
— Я певна, що не сподобається. Що там цікавого? І чому ми завжди повинні робити так, як ти хочеш? Кидаєшся сюди-туди, типовий дилетант!
Потім раптом схаменулася і розплакалась. Вибігла з дому, геть вимокла, і він простив їй образливе слово, бо не дуже-то на нього й зважав. Джо ніжно тулилась до нього в нападі каяття й схвильованості. Коли почувала свою вину, завжди намагалася загладити ласкою, і Руперт втішав її, кажучи, що це дрібниця. Врешті-решт заспокоїлась та з радісною посмішкою твердила, що він чудова людина.
Він заявив, що ця поїздка не так-то вже й потрібна. Проте Джо розуміла, що йому хочеться їхати, і дала згоду.
Руперт подзвонив до радянського посольства і, переговоривши з двома чи трьома незнайомими й надто стриманими людьми, з'єднався з Маєвським.
— Я вирішив їхати,— заявив він.
Той дуже зрадів і запросив його негайно приїхати. Особняк на Алеї мільйонерів здивував Руперта старовинною розкішшю. Він чомусь не сподівався бачити саме такий будинок, хоч і розумів, що це нерозумно.
— Отже, ви хочете відвідати нашу країну? — спитав Маєвський, привітно сміючись.
— Так,— відповів Руперт.— Якщо це можливо.
— Звичайно, можливо.
— Я маю на увазі, чи можливо те, що я надумав...
Руперт виклав йому свій план. Він хоче поїхати на Чорне море ("Будь ласка!"). Хоче обрати якусь тиху місцину, де житиме його сім'я: дачу чи щось на зразок цього ("Цілком зрозуміло!"). Та щоб хтось доглядав їх ("Аякже!"), поки він шукатиме грецькі колонії ("О, то ви цікавитесь археологією? Ми дамо вказівку нашим спеціалістам, щоб вам усе показали".).
— Ні, ні! Жодних спеціалістів мені не потрібно. Хіба що перекладача. Я неважно розмовляю по-російськи.
Маєвський запевнив, що все це легко влаштувати, хоч перш за все він має поїхати до Москви, де йому вручать Зірку Героя Радянського Союзу.
Та Руперт стояв на своєму.
— Навіщо все це? Запевняю вас, мені нічого не треба. Я хотів би, щоб усе було якомога скромніше.
— А чи нема у вас бажання оглянути наші північні метеостанції чи науково-дослідні інститути? Може, ваша дружина хотіла б відвідати школи?..
— Ні, дякую. Нам хотілося б побути день-два в Москві, а відтак — місяць на Чорному морі. Мене особливо цікавить острів у гирлі Дунаю на ймення Зміїний.
— Так, але він належить Румунії,— мовив Маєвський.
— Ні — Росії.
— Тоді обов'язково, містере Ройс Ми все влаштуємо.
* * *
Руперт продовжував свої наукові пошуки, але ні од Ма-євського, ні з посольства жодної відповіді не надходило. Та для росіян, мабуть, це звичайна справа. Приятель Руперта Пол Пул жив деякий час у Москві. Здібний лінгвіст, він, окрім чотирьох іноземних мов, опанував ще й російську. Йол навчав офіцерів морської розвідки, як допитувати грецькою й чеською мовами, а тепер намагався зрозуміти психологію росіян, опинившись у Росії як турист.
— У Москві ви мусите зупинитися в "Націоналі" або в "Метрополі". Не погоджуйтесь на щось інше. Радянський дух можна відчути й десь-інде, а в цих старих готелях досі висить павутина старої Росії.
Цей дипломований авантюрист довго розповідав Рупер-тові про свої "захоплюючі" пригоди в Москві. Якось він поїхав до університету, зайшов туди без дозволу й "од-верто" поговорив з десятками студентів, поки, нарешті, один з них не поцікавився, хто він. Студенти вважали його іноземцем, які вчаться там. Іншого разу він записався в секцію веслування на річці Москві, видаючи себе за про-фесора-комуніста, котрий вивчає в Ленінській бібліотеці рукописи Герцена. Він пристав до делегації бельгійських кондитерів, що знайомились з виробництвом, але був викритий, коли його попрохали виголосити промову на прийомі, бо зовсім не знався на цукерках. Правда, викрили його не росіяни, а бельгійці.
— І все ж це була чудова практика,— скрушно зітхав він,— Там треба бути на сторожі! Я одбрехався, коли мене викрили, нібито я французький делегат на конференцію і цілком випадково приєднався до чужої делегації.
— І вам повірили?
— Ще б пак,— зареготав Пол.— Довелося! Кому потрібні неприємності? Завжди треба поступатись, навіть коли знають, що ти брешеш...
Руперт почав потроху задумуватись, що ж справді являє собою ця таємнича країна.
Джо, навпаки, страшенно перелякалась і почала одмов-лятись їхати до Росії.