– Мені давно огидні твої мова і вдача.
Навіщо ти жив у болоті так довго, що сам обернувся на жабу і ропуху?
Хіба тепер у твоїх жилах не млява, пінява, болотяна кров, якщо ти навчився так квакати і паплюжити?
Чому ти не пішов у ліс? Або не орав ниву? Хіба в морі мало зелених островів?
Я зневажаю твою зневагу, і якщо ти застерігаєш мене, то чому не застеріг себе самого?
Моя зневага і птах моєї перестороги повинні злетіти тільки з любові, а не з болота!
Тебе, біснуватий блазню, звуть моєю мавпою, та я називаю тебе зарохканою свинею, – ти паскудиш рохканням мою похвалу глупоті.
З якої ж причини ти зарохкав уперше? Тільки тому, що ніхто не лестив тобі вдосталь – ось і сів ти біля цих покидьків, щоб мати причину рохкати досхочу,–
щоб мати причину досхочу мститися! Бо вся твоя запіненість, марнославний блазню, це тільки помста, я добре розгадав тебе!
Одначе, твоє блазенське слово шкодить мені навіть там, де ти маєш рацію! Навіть якби Заратустрине слово стократ мало рацію, ти все одно шкодив би мені – моїм словом!
Так сказав Заратустра, подивився на велике місто, зітхнув і довго мовчав. Врешті сказав таке:
– Мені огидне й це велике місто, не тільки блазень. І тут, і там уже не зробиш ні краще, ні гірше!
Лихо великому містові! Хотів би я побачити вогняний стовп, у якому воно згорить!
Адже такі вогняні стовпи мали б передувати великому полудню. Та всьому свій час і своя доля.
А на прощання, блазню, послухай таку настанову: де вже несила любити, там слід – обминути!
Так сказав Заратустра й обминув блазня та велике місто.
ПРО ВІДСТУПНИКІВ
1
Усе, що так недавно зеленіло й квітувало на цьому лузі, вже відцвіло й зів'яло! А скільки меду надії носив я звідси в свої вулики!
У всіх цих юних серцях запанувала старість – але не так старість, як утома, ницість і заспокоєння, – а вони про це кажуть так: "Ми знову стали побожними".
А ще недавно я бачив, як вони вдосвіта вибігали відважним кроком, – та ноги їхнього пізнання стомились, і ось вони паплюжать навіть свою вранішню відвагу!
Воістину, чимало з них колись підіймали ноги, мов танцюристи, їх вабив сміх моєї мудрості, – потім вони отямилися. Щойно я побачив, як вони, зігнувшись у дугу, – плазують перед хрестом.
Колись вони пурхали довкруг світла і свободи, наче метелики й молоді поети. Минули літа, минулася й теплота: і ось вони, сірі, як коти уночі, перемуркуються на печі.
Чи не тому зажурилося їхнє серце, що мене, мов кит, поглинула самотність? Мабуть, їхнє вухо довго, тужливо, надаремно дослухалося поклику моїх сурм і вісників.
Ох! Завжди бракувало тих, чиє серце довго палає мужністю і завзяттям тих, у кого навіть дух терпеливий. А решта – страхополохи.
Решта – це завжди переважна більшість, переважна буденність, надмір, зайвина – всі вони страхополохи!
Людина моєї вдачі переживе на шляху те саме, що й я: отож першими їй товаришитимуть мерці та блазні.
А другими – ті, що назвуть себе її вірними: жвава юрба, чимало любові, чимало глупоти, чимало безвусого поклоніння.
Одначе той з-поміж людей, хто має мою вдачу, нехай не прив'язується серцем до цих вірних: хто спізнав мінливу й малодушну людську вдачу, нехай не вірить у ці провесни і квітучі луки!
Якби вони могли чинити інакше, у них були б інакші жадання. Половинчасте псує будь-яку цілісність. А що в'яне листя – чи варт нарікати!
Нехай облітає і падає, і не нарікай, Заратустро! Краще повій рвучкими вітрами,–
повій, о Заратустро, на це листя, щоб усе зів'яле швидше відлетіло від тебе!
2
– Ми знову побожні, – признаються відступники, а чимало з них ще надто боязкі, щоб признатися.
Я дивлюся їм в очі, – кажу їм в обличчя і в рум'янець щік: ви ті, хто знову молиться!
Але ж молитися – ганьба! Не для всіх, а для тебе, для мене і для того, хто не позбавлений совісті. Для тебе ж молитися – ганьба!
Ти добре знаєш: диявол страху, що сидить у тобі, залюбки складає долоні, безсило опускає на живіт руки і прагне самого спокою – цей диявол страху намовляє тебе: "Бог є!"
Ось чому ти подався у світлополохи, світло завжди відбирає в тебе спокій, тепер ти мусиш щодень глибше запихати голову в ніч і чад!
Воістину, ти добре вибрав пору: адже тепер знову вилітають нічні птахи. Настала пора всіх світлополохів, вечірня година дозвілля без "дозвілля".
Я чую і відчуваю: прийшла пора їхніх ловів і врочистих ходів, – та не для свавільного дикого полювання, а для сумирних, зашкірних, нишпорних ловів ловчих з тихою ходою і тихою молитвою,–
ловів на розчулених проноз, – знову наставлені всі пастки для сердець! А де лиш я підіймаю завісу, звідти стрімголов вилітає нічний метелик.
Мабуть, він чипів там удвох з іще одним метеликом? Бо скрізь мені тхнуть маленькі приховані громадки, а де лиш є комірчинка, там нові прочани і прочанський сопух.
Світлополохи довгими вечорами сидять один в одного й кажуть: "Станьмо знову як діти і благаймо милосердного Господа!" – устами й шлунками, зіпсованими побожними кондитерами.
Або ж вони дивляться довгими вечорами на лукавого, сторожкого павука-хрестовика, який і собі навертає павуків на розум і повчає так: "Під хрестами добре снувати павутину!"
Або ж вони цілими днями сидить з вудками над болотом і через те вважають себе глибокими, але хто рибалить на безриб'ї, того я не назву навіть поверховим!
Або ж із побожною радістю вчаться грати на арфі в поета-співака, що сам залюбки заарфлює серця молодичок, – бо йому вже набридли старі баби та їхні похвали.
Або ж вони навчаються страху від напівбожевільного вченого, що в темних кімнатах чекає появи духів, – а сам дух звідти вилітає.
Або ж вони дослухаються до шурів-бурів старого волоцюги-дудника, що від тужливих вітрів навчився тужливих звуків. Тепер він вторує вітрові й тужливими звуками навертає на тугу.
А деякі з них навіть стали нічними сторожами: навчилися гудіти в ріжок, робити нічні обходи й будити давно поснулий мотлох.
П'ять слів із старого мотлоху я чув минулої ночі біля садової стіни; то розмовляли старі, засмучені, засушені нічні сторожі.
– Як на батька, він мало піклується своїми дітьми. Людські батьки куди більше!
– Старий він уже! Дітьми взагалі не піклується, – відповів другий нічний сторож.
– Хіба були в нього діти? Цього ніхто не доведе, якщо він сам не розкаже! Мені вже давно кортить, щоб він навів якісь докази.
– Докази? Ніби він коли-небудь щось доводив! Доводити йому важко, для нього головне, щоб йому вірили.
– Так-так! Віра робить його щасливим, віра в нього. Старі всі такі. Це й нас не мине!
Так гомоніли між собою двоє старих нічних сторожів – світлополохів, а потім тужливо гуділи в ріжки: все це відбувалося минулої ночі біля садової стіни.
У мене ж від сміху серце надривалося і ледь не вискочило, та не знало куди й тому підвередилося.
Воістину, ще помру, задихнувшись від сміху, коли побачу п'яного осла або послухаю нічних сторожів, що так сумніваються в Бозі.
Хіба не давно вже минули часи будь-яких сумнівів? Кому ще спаде на думку будити давно поснулий мотлох, що боїться показатися на світло!
З давніми богами давно вже покінчено: воістину, кінець їм судився добрий, веселий, божественний!
Вони не "присмеркнули" до смерті – то вже брешуть! Навпаки: вони самі себе до смерті – засміяли!
Це сталося, коли найбезбожніше слово злетіло з уст одного з богів, – слово: "Бог єдиний! У тебе не повинно бути іншого Бога, опріч мене!" –
стара гнівлива борода, а не Бог, нестямився через ревнощі.
Тоді всі боги на тронах зареготали і загукали: "Хіба не в тому божественність, що є боги, а не Бог?"
Хто має вуха, нехай чує.
Так казав Заратустра у місті, яке він любив і яке звалось Ряба Корова. Звідси йому лишалося два дні дороги, щоб знову дістатися до своєї печери, до орла і змії, і його душа всякчас раділа, що додому так близько.
БІЛЯ РІДНОГО ВОГНИЩА
О самотносте! Ти рідна домівка моя, самотносте! Надто довго я жив неприкаяний у неприкаяній чужині, щоб не заплакати, вертаючись до тебе!
Тепер насвари пальцем, як насварює мати, тепер посміхнись, як посміхається мати, тепер скажи лише:
– А хто колись буревієм повіявся від мене? Хто кричав на прощання: надто довго сидів я в самоті, розучився мовчати! Цього ти, звісно, вже навчився?
О Заратустро, я все знаю: і те, що серед людей ти, впертюху, був занедбаніший, ніж будь-коли в мене!
Одна річ – занедбаність, зовсім інша – самотність: цього ти вже навчився! І що серед людей ти завжди будеш чужий і безпритульний.
Чужий і безпритульний, навіть коли тебе люблять: бо люди передусім хочуть, щоб їх щадили!
А тут ти у себе вдома біля домашнього вогнища, тут можеш усе казати й розхитувати всі підпори, не соромлячись потаємних і зашкарублих почуттів.
Сюди приходить усе на світі, ластиться до твоєї мови, лестить тобі; адже хоче їхати верхи на твоїх плечах. А верхи на символах ти добираєшся до кожної істини.
Тут ти можеш промовляти до всього сутнього просто і навпрост: воістину, коли з кимось говорити навпрост, – це ніби хвалити його!
А занедбаність – інша річ. Пригадуєш, Заратустро! Коли над тобою кричав твій птах, коли ти безпорадно стояв у лісі біля мерця, не знаючи, куди йти,–
коли ти казав: нехай мене ведуть орел і змія! Серед людей небезпечніше, ніж серед звірів, – оце й була занедбаність!
А ще пригадуєш, Заратустро? Коли ти, джерело вина серед порожніх відер, сидів на острові, даючи й роздаючи, наливаючи й розливаючи спраглим,–
аж поки залишився єдиним спраглим серед п'яних і нарікав ночами: "Хіба брати – не більше щастя, ніж давати? І красти – не більше щастя, ніж брати?" – Оце й була занедбаність.
А ще пригадуєш, Заратустро? Коли підійшла твоя найтихіша година і проганяла тебе від тебе самого, злісно шепочучи: "Скажи своє слово і розбийся!" –
Коли всі сподівання і мовчання вона обернула на біль, відібрала силу у твоєї сумирної мужності. – Оце й була занедбаність.
О самотносте! Ти моя рідна домівка, самотносте! Як блаженно і ніжно звучить для мене твій голос!
Ми не допитуємось одне в одного, ми не скаржимось одне одному, ми, не криючись, разом проходимо крізь відчинені двері.
Бо все в тебе щире і ясне, навіть години проходять легшими кроками. А в пітьмі час тягнеться довше, ніж на світлі.
Тут мені розкриваються всі слова буття і скарбниці слів, – тут будь-яке буття хоче стати словом, а будь-яке становлення хоче навчитися від мене говорити.
А там – будь-яка мова марна! Найвища тамтешня мудрість – забуття.