хто б міг подумати — і це з його вишуканими манерами й квіткою в петельці!.." — і звелів: "не присилайте мені більше цього в'яленого м'яса, Начо[12], з мене досить вашого слова", — але Саенс де ла Барра заперечив йому: "це чоловіча справа, генерале! а якщо у вас не вистачає духу, щоб глянути правді в вічі, то так і скажіть! тоді нате вам ваше золото — і зоставайтеся собі зі своїми давніми друзяками!" — "от тобі й маєш! та він ще й не за таке наказав би розстріляти рідну матір!.." — майнула в нього думка, але він прикусив язика і вголос промовив: "не гарячкуйте так, Начо, виконуйте свій обов'язок!.." — отож зловісні мішки, повнісінькі схожих на кокосові горіхи відрубаних голів, і далі надходили до палацу, а він з важким серцем наказував, щоб їх віднесли якнайдалі, — і змушував себе скрупульозно прочитувати всі свідоцтва про смерть, а вже потім розписувався: "гаразд", — так він розписався про одержання дев'ятисот вісімнадцяти голів своїх найзапекліших супротивників — і вночі побачив уві сні себе самого в образі однопалого звіра, котрий залишає на вкритій' свіжим цементом рівнині сліди, які нагадують квітку наперстянки; щоранку він прокидався з присмаком жовчі в роті і натужно перераховував голови на гнойовищі гірких спогадів, коли наглядав за доїнням корів, такий заглиблений у свої старечі думи, що не міг уже й розібрати, чи то в нього у вухах дзвенить, чи дзижчать комахи в пожухлій траві; "матусю моя Бендісьйон Альварадо, — думав він, — де ж це в мене набралося стільки ворогів?., а справжніх винуватців і досі не знайдено!" — і Саенс де ла Барра пояснив йому: "за кожні шість голів наживаємо шістдесят ворогів, за кожні шістдесят — шістсот, а далі — шість тисяч, шість мільйонів", — "та це ж уся країна! ну його к бісу, ми так ніколи не скінчимо!.." — на що Саенс де ла Барра незворушно відказав: "спіть спокійно, генерале! скінчимо, коли вони скінчаться", — варвар, та й годі! Він ані на мить не втрачав упевненості в собі, ніколи не вагався, — здавалось, його сповнювала якоюсь таємною силою постійна присутність настороженого добермана, який був єдиним свідком зустрічей свого хазяїна з президентом, — першого разу він, правда, запротестував, коли Саенс де ла Барра увійшов до його кабінету, ведучи з собою на повідку звіра, чиї м'язи перекочувалися під шкурою, наче живе срібло, — він був увесь клубком нервів, що підкоряється тільки непомітним командам єдиної в цілому світі людини — найхоробрішої і найнещаднішої; "залишіть собаку за дверима", — наказав він, але Саенс де ла Барра заперечив: "ні, генерале, на світі немає такого місця, куди б я міг зайти, а Лорд Кьохель — ні!" — і пес увійшов, він дрімав біля ніг господаря, поки вони вели буденні підрахунки відрубаних голів, але миттю зривався на ноги, важко дихаючи, коли доходило до суперечки, — "його жіночі очі заважали мені думати, я здригався від його людського подиху; він скочив, готовий напасти, від його морди аж пара пішла, і весь він заклекотів, мов той казан, коли я вдарив кулаком по столу", — бо як було не розлютитися: серед інших голів у мішку цього разу лежала й голова одного з найстаріших його ад'ютантів, який до того ж був добрим партнером у доміно, стільки років вони грали разом, — "досить, ну його к чорту! пора покласти цьому край!" — проте Саенс де ла Барра, як завше, втихомирив його — не доказами, а своєю ласкавою нещадністю дресирувальника диких псів; він картав себе за те, що підкоряється цьому Саенсу де ла Барра, єдиному з усіх смертних, хто сміє поводитися з ним ніби з васалом, — наодинці з собою він повставав проти цього панування, вкотре вирішував скинути з себе це рабське ярмо, яке мало-помалу витісняло всю його владу, — "треба негайно покласти цьому край! зрештою, Бендісьйон Альварадо народила мене не для того, щоб на мене погейкували, а для того, щоб я владарював!" — так вирішував він щоночі, але від тих його намірів не лишалося й сліду, коли Саенс де ла Барра заходив до кабінету — і він здавався, засліплений витонченими манерами, живою гарденією, звучним голосом, ароматними лосьйонами, смарагдовими запонками, накрохмаленими манжетами, гарною тростиною, суворою вродою цієї найпотрібнішої і найнестерпнішої людини, — "не гарячкуйте так, Начо, — повторюване він, — виконуйте свій обов'язок!" — і знову одержував мішки з головами, підписував квитанції, навіть не читаючи, поринав без упину в бездонні піски своєї влади, питав себе на кожному кроці, кожного ранку дивлячись із кожного вікна на море: "що це скоїлося в світі? либонь, уже й по одинадцятій, а в цьому домі, як на кладовищі, — ані душі! чи тут є хто живий? — питався він, але нікого, крім нього самого, не було, — де ж це я, що й я сам себе не можу знайти?.. — допитувався він, — куди поділися мої босі ординарці, які розвантажували в коридорах віслюків, нав'ючених городиною та кошиками з курми? де калюжі брудної води, розхлюпаної моїми галасливими жінками, котрі міняли у вазах зів'ялі за ніч квіти на свіжі, мили клітки та вибивали палицями килими на балконах, виспівуючи влад: "Сусанно, прийди, Сусанно, чекаю тебе, кохана"? де мої семимісячні вилупки, які гидили під дверима та малювали своєю сечею одногорбих верблюдів на стінах конференц-залу? що сталося з моїми урядовцями, котрі лаялися, знаходячи в шухлядах своїх столів курей, які там неслися? де ті повії, що бігали у вбиральню з солдатами? де мої приблудні пси, які гасали по всьому дому, гавкаючи на дипломатів? хто це знову попроганяв моїх паралітиків зі сходів, моїх прокажених — з трояндових кущів, моїх нахабних підлабузників — звідусіль?.." — останніх своїх приятелів ¡з верховного командування він ледве бачив за глухою стіною нових людей, котрі відповідали за його особисту безпеку; рідко випадала йому нагода побувати на засіданні нового кабінету міністрів, призначеного не ним, а кимсь іншим, — це були шість докторів наук у похоронних сюртуках, з накрохмаленими комірцями, вони вгадували всі його думки і вирішували державні справи, навіть не порадившись із ним, — "та що це таке?! кінець кінцем, уряд — це я!" — але Саенс де ла Барра незворушно пояснив йому: "ви не уряд, генерале, ви — влада"; в і н нудився, граючи щовечора в доміно, дарма що супротивниками були чудові гравці: йому не вдавалося програти жодної партії, які б хитромудрі пастки на себе самого він не розставляв; хоч-не-хоч, він мусив миритися з тим, що обіду доводиться ждати цілу годину, — поки перевірять, чи не отруєна його їжа; він не знаходив меду в своїх тайниках, — "чорти б його побрали, хіба це та влада, якої я прагнув?" — запротестував він якось, але Саенс де ла Барра заперечив йому: "іншої немає, генерале!" — бо тільки така влада була можлива в цьому палаці, в колишньому раю, що за інших часів вирував, наче недільний ярмарок, а нині заціпенів у летаргічному сні, як мертвий, і тепер йому нічого було робити, — хіба що чекати четвертої години дня, щоб послухати по радіо продовження роману про нещасливе кохання — щоденну передачу місцевої радіостанції; він лежав у своєму гамаку, з непочатою склянкою лимонаду в руці, слухав і мучився, не знаючи, вмре чи не вмре героїня роману, — "вона ж така молодесенька!" — і Саенс де ла Барра дізнався для нього: "так, генерале, вона вмре", — "хай вона не вмирає! — наказав він, — якого дідька, хай живе до кінця роману, вийде заміж, народить купу дітей і доживе до старості, як усі люди!" — і Саенс де ла Барра звелів переробити сценарій, аби потішити його ілюзією, ніби він править, — отож відтепер, за його наказом, ніхто більше не вмирав, герой і героїня, які спочатку не кохали одне одного, благополучно йшли до вінця, персонажі, поховані в попередніх розділах, воскресали, а злих карали завчасно, щоб потішити генерала, — за його наказом увесь світ був щасливий, і йому самому легше було терпіти це безглузде життя, де він давно вже почувався зайвим, бо коли годинник бив восьму і він вирушав оглянути перед сном свої володіння, то виявлялося, що хтось і без нього вже поклав корму коровам та вимкнув світло в казармі президентської охорони; челядь уже спала, на кухнях був лад — підлога помита, столи, на яких рубають м'ясо, вишкрябані й протерті креоліном, — від них пахне духом лікарні, і жодного сліду крові немає; хтось уже позачиняв вікна на шпінгалети і замкнув канцелярії, хоч ключі від них були тільки в нього; лампи в коридорах, від вестибюля до спальні, гасли одна за одною, перш ніж він доторкався до вимикача, — він ішов у темряві, тягнучи свої важкі ноги полоненого монарха повз темні дзеркала; тепер на острозі в нього був оксамитовий чохол, — щоб ніхто не вистежив його за золотими зблисками її зірочки; він бачив у вікнах те ж саме січневе Карибське море, — як і завжди, воно скидалося на квітучу трясовину; він зазирнув до кімнати Бендісьйон Альварадо, щоб упевнитися, чи на місці її спадщина — меліса, клітки з давно здохлими пташками, скорбне ложе, на якому мати вітчизни гнила живцем, — "на добраніч, матусю", — пробурмотів він, як завше, — хоч давно вже ніхто не відповідав йому: "на добраніч, синку, спи з богом"; він пішов до спальні, присвічуючи собі лампою, — тією самою, яку тримав на випадок нагальної втечі, — і зненацька його як приском обсипало: наче вуглини, спалахнули в пітьмі очі Лорда Кьохеля, і він відчув чоловічий дух, відчув на собі всю владну силу й презирство того, хто стояв у темряві, — "хто там?" — спитався він, хоч добре знав, хто це: Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра в парадному костюмі прийшов нагадати йому, що сьогодні ¡сторична ніч: "дванадцяте серпня, генерале, велика дата! сьогодні ми святкуємо перше сторіччя з дня вашого приходу до влади, отож гості прибули з усього світу, бо тільки раз за найдовше життя можна побувати на такому святі!.." — вітчизна святкувала — вся вітчизна, крім нього самого: як наполегливо не вмовляв його Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра провести цю знаменну ніч серед свого народу, який радів і славив його з усіх сил, він раніше, ніж звичайно, зачинився на три замки, три засуви й три защіпки в казематі-спальні, ліг долілиць на голу кам'яну підлогу, ліг, як був: у полотнянім мундирі без ступеневих знаків, у крагах, із золотою острогою на лівому закаблуці, підклавши під голову правицю замість подушки, — так само лежав він і тоді, коли ми знайшли його, подзьобаного грифами, вкритого морським цвітом та паразитами, — і, крутячись із боку на бік у тривожному сні, чув, ніби крізь туман, далекі вибухи петард на святі без нього, чув бравурну музику, радісне калатання дзвонів, збуджений гомін люду, який потоками намулу плив зусібіч, щоб піднести до неба славу, котра не була його славою, — він бурмотів, більше здивований, аніж засмучений: "матінко моя ріднесенька Бендісьйон Альварадо, вже сто років!..