Заклопотані люди тісно сиділи навколо багаття, що палало посередині майданчика на вершині, надаючи бескидові вигляд маяка, який спорудили в пустельних преріях, аби він освітлював путь шукачам пригод, котрі блукали по їхніх просторах. Відблиски полум'я вигравали то на одному, то на іншому засмаглому обличчі, кожне з яких мало свій власний вираз: від невинної простоти на личках дітей, змішаної з дивною домішкою дикості, що була властива їхньому примітивному життю, до тупої і незворушної байдужості, що відзначала обличчя скватера, коли він не був схвильований. Час від часу порив вітру роздмухував жарини, і коли здіймалися вгору язики полум'я, вони висвітлювали самітний намет, що наче завис в імлі. А все навкруги сповивала, як завжди в таку годину, непроглядна темрява.
— Не доберу, чого це Ейса здумав блукати о такій порі, — сердито сказала Естер. — А коли поїмо й приберемося, тут він і з'явиться, голодний, як ведмідь після зимової сплячки, і почне кричати, щоб його нагодували. Шлунок у нього — мов найкращий годинник у Кентуккі: чи ніч, чи день, а годину визначає точно, надто коли зголодніє, трохи попрацювавши.
Ішмаел суворо обвів очима своїх мовчазних синів, ніби чекаючи, хто наважиться виступити на захист відсутнього порушника. Але тепер, коли не було причини, яка б могла збурити їхні мляві вдачі, вельми велике зусилля треба було їм зробити над собою, щоб заступитися за бунтівного брата. Зате Ебірам, який після примирення виявляв чи то справжню, чи то вдавану турботу про свого недавнього супротивника, вирішив і тепер показати неспокій, якого ніхто не відчував.
— Добре, коли хлопець не наразився на тетонів! — пробурмотів він. — Дуже прикро буде, якщо Ейса, найхоробріший і найдужчий серед нас, потрапить до рук червоношкірих дияволів.
— Ти, Ебіраме, дбай краще про себе; та й язика тримай на припоні, коли він у тебе лише для того, щоб лякати жінку з купою дітлашні. Подивись-но, як зблідла Еллен Уейд! Чи не тих самих індіанців вона роздивлялася, коли мені довелося балакати з нею за допомогою рушниці, бо моєї мови вона не розуміла? Що сталося, Нел? Ти нам так і не пояснила, чого це раптом ти оглухла.
Колір обличчя у дівчини змінився так само раптово, як пролунав той постріл, що про нього згадав скватер. Вона залилась палючим рум'янцем, який перейшов навіть на шию, ніжно її забарвивши. Дівчина зніяковіло похнюпилась, але нічого не відповіла.
Чи то Ішмаелові ліньки було допитуватися, чи то він задовольнився сказаними ущипливими словами — невідомо, однак він підвівся зі свого місця і, потягнувшись усім важким тілом, наче відгодований бик, оголосив, що йде спати. Цей намір викликав загальне схвалення людей, які звикли жити тільки для задоволення своїх природних потреб. Один за одним усі розійшлися по своїх примітивних спальнях, — через кілька хвилин тільки Естер, яка вже встигла повкладати дітлахів, лишилася на голій вершині бескиду; та ще не спав вартовий внизу.
Хай хоч які не зовсім благородні звички виробило кочове життя в цій неосвіченій жінці, материнські почуття були надто глибокі, аби що-небудь могло їх легко викорінити. Була вона сильної, щоб не сказати лютої, вдачі, — коли вже розійдеться, приборкати її нелегко було. Проте, хоч вона й зловживала іноді своїми правами і становищем у родині, любов її до дітей, яка нібито зовні й не виявлялася, ніколи не згасала. Тривала відсутність Ейси непокоїла її. Смілива та безстрашна, Естер ніколи не боялася за себе і, не вагаючись, пішла б у темну безодню, над якою сиділа, вдивляючись у неї жагучим поглядом; але тепер її стривожена уява, підкоряючись материнському інстинктові, малювала їй всілякі лиха, що могли спіткати сина. Може, його й справді, як натякнув Ебірам, полонили племена, що поблизу полювали на буйволів; а може, його спостигло якесь інше страшне нещастя… Отак думала мати, а тиша й темрява ще додавали сили тривожним передчуттям її серця.
Схвильована цими думами, які відганяли сон, Естер сиділа на своєму посту, прислухаючись до найменших шерехів, схожих на людську ходу, з тією загостреністю чуттів, яка у тварин, що не набагато поступаються інтелектом цій жінці, називається інстинктом. Нарешті сподівання її нібито здійснилися: почулись довгождані звуки, й вона розрізнила невиразну постать біля підніжжя бескиду.
— Ну, Ейсо, ти таки заслужив, щоб ночувати на голій землі! — пробуркотіла жінка. Почуття її різко змінилися, що анітрохи не здивує тих, хто вивчав протиріччя та багатобічність людської натури. — Та ще й на твердій! Гей, Ебнере, Ебнере! Ти там заснув, чи що, Ебнере? Спробуй лишень пропустити його, перш ніж я спущусь! Я сама хочу подивитися, хто це там здумав турбувати серед ночі мирну, так, мирну й чесну сім'ю!
— Жінко! — пролунав у відповідь голос. Власник його намагався говорити рішуче, хоч і відчувалося, що він побоюється неприємних наслідків. — Жінко, ім'ям закону забороняю тобі кидати будь-який смертоносний снаряд! Я вільний громадянин і землевласник, маю дипломи двох університетів і вимагаю поваги до моїх прав! Облиш лихі наміри, стережись ненавмисного чи навмисного вбивства! Це я — ваш amicus, тобто друг і супутник. Це я, доктор Оубед Баттіус!
— Хто? — перепитала Естер. Чоловік унизу, що тривожно чекав на відповідь, ледве розчув її тремтливий голос. — Це не ти, Ейсо?
— Ніякий я не Ейса, я Оубед! Хіба я не казав, жінко, що той, кого ти примушуєш чекати, має право на вільний вхід і почесний прийом? Чи ти думаєш, що я тварина з класу амфібій і можу роздувати свої легені, як коваль міхи?
Природолюб ще довго, мабуть, надсаджував би намарно груди, коли б його чула тільки Естер. Розчарована й стривожена жінка вже лягла на свою солом'яну підстилку й намагалася заснути, охоплена якимсь байдужим відчаєм. Проте галас збудив Ебнера, вартового, який, очунявши настільки, що зміг упізнати голос Оубеда, негайно пропустив його. Доктор Баттіус, палаючи від нетерпіння, прослизнув у вузький прохід і вже почав був видиратися крутим схилом, коли це, озирнувшись на воротаря, зупинився і вельми поважно, як йому здавалося, промовив:
— Ебнере, я бачу в тебе небезпечні симптоми сонливості! Це ясно видно з твоєї схильності до позіхання, що може бути згубним не тільки для тебе, а й для всієї родини.
— Ви помиляєтесь, лікарю, навіть дуже, — відповів юнак, позіхнувши, наче молодий лев. — Немає в мене на тілі ніякого такого симптому, як ото ви кажете. А щодо батька й дітей, то, по-моєму, вся наша сім'я давно вже здихалася віспи й кору.
Природознавець задовольнився своїм небагатослівним застереженням і вже встиг подолати половину важкого підйому, а забарний Ебнер і далі собі виправдовувався. Досягши вершини, Оубед приготувався до зустрічі з Естер: він не раз мав нагоду переконатися у невичерпних можливостях її язика і тепер з острахом очікував нових нападів. Але на цей раз, як, певне, зрозумів читач, він був приємно розчарований. Тихо ступаючи й несміливо поглядаючи через плече, ніби він побоювався, що на нього зараз рине потік чого-небудь ще гіршого за лайку, вчений прокрався до халупи, відведеної йому під час загального розподілу житла.
Але замість лягти спати, шановний природознавець сидів, розмірковуючи над тим, що бачив і чув цього дня, поки в хатині Естер, розташованій по сусідству, почулися метушня та буркотіння, які свідчили, що господиня не спить. Збагнувши, що для виконання свого плану йому необхідно обеззброїти цього цербера[40] в спідниці, вчений, хоч як йому не хотілося знову мати діло з її лихим язиком, мусив почати розмову.
— Вам начебто не спиться, моя шановна й ласкава місіс Буш? — мовив він, вирішивши для початку вдатися до випробуваного засобу — до пластиря лестощів. — Вас щось непокоїть, моя добра господине, чи не можу я вам допомогти?
— А що ви мені дасте? — пробурчала Естер. — Припарку, щоб я заснула?
— Краще казати не "припарка", а "катаплазм". Але коли у вас щось болить, то я маю серцеві краплі; ви їх вип'єте з коньяком і заснете, якщо я хоч трохи тямлю в медицині.
Доктор Баттіус дуже добре знав дошкульне місце Естер і, не сумніваючись, що жінка від цих ліків не відмовиться, заходився їх готувати. Коли він подав мікстуру, Естер прийняла її з похмурим і незадоволеним виглядом, але проковтнула з охотою, яка свідчила, що ліки хворій до вподоби. Жінка пробурмотіла щось, ніби дякуючи, а лікар мовчки спостерігав, як діє його снотворне. Менше ніж за півгодини дихання Естер стало таким глибоким і, вживаючи Оубедову термінологію, "підозріло спокійним", що коли б йому невідома була дія на організм опіуму, чималу дозу якого він додав у коньяк, то він міг би піддати сумніву силу своїх ліків і подумати, що жінка прикидається. Тепер, коли заснула і стурбована Естер, запанувала цілковита й загальна тиша.
Тоді доктор Баттіус безшумно та обережно, наче нічний крадій, підвівся й вислизнув із своєї халупи, чи радше буди, бо кращої назви вона не заслуговувала, і подався до сусідніх жител. Тут він трохи загаявся, щоб переконатися, чи всі міцно поснули. Виявивши цей важливий факт, він більше не вагався і почав важкий підйом на самісіньку вершину бескиду. Хоч як він намагався ступати тихо, це в нього не зовсім виходило, і коли він уже вітав себе з тим, що досяг своєї мети щасливо, і поставив був ногу на найвищий прискалок, чиясь рука вчепилась у полу його каптана, припинивши просування природолюба так рішуче, ніби то сам Ішмаел Буш усією своєю велетенською силою пришпилив його до землі.
— Хіба в наметі є хворі, — прошепотів йому на вухо лагідний голосок, — що доктор Баттіус поспішає туди о такій порі?
Ледве серце натураліста із своєї квапливої подорожі до п'ят, куди воно помандрувало внаслідок цієї несподіваної пригоди, повернулося на своє місце, як висловилася б людина, недостатньо обізнана в анатомії, змальовуючи незвичайне почуття доктора Баттіуса, він наважився відповісти, притишивши голос із страху чи обачності.
— Моя шановна Неллі! Я дуже радий, що це ти, а не хтось інший. Тихо, дитинко, тихо! Якщо Ішмаел дізнається про наші наміри, він, не вагаючись, скине нас обох зі скелі на рівнину. Тихіше, Неллі, тихіше!
Свої напучування Оубед вимовляв частинами — під час перепочинків на крутому підйомі — і закінчив саме тоді, коли обоє, він і його слухачка, досягли вершини.
— А тепер, докторе Баттіус, — поважно запитала дівчина, — чи можу я знати, чого це ви, не придбавши крил, пішли сюди, ризикуючи злетіти з цього бескиду й скрутити собі в'язи?
— Я нічого не приховаю від тебе, моя славна, чесна Неллі… але чи ти певна, що Ішмаел не прокинеться?
— Не бійтеся, він спатиме, аж поки сонце припече йому очі.