Гості, передаючи ті кухлі один одному, розбивалися на невеликі гурти й починали розмовляти. Ніхто не пив сам, бо на кожен гурт припадав лише один кухоль, який ходив по кругу доти, доки хтось відмовиться чи товариство похопиться, що останній ковток належить тому, хто оплатив випивку.
Виголошувались різні тости; хто мав себе за дотепника, бажав тому, що пригощав, "щоб він був кращим хлопцем, ніж його батько", або "щоб жив, доки друзі не побажають йому смерті", а скромніші обмежувалися звичайним "за ваше здоров'я" або чимсь таким. І кожного разу господар, мов королівський чашник, мусив куштувати напій, який він подавав. Після слів "спочатку — хазяїн" він пригублював і промовляв: "Ну, бажаю вам…", а вже гості мали самі доповнити це побажання на власний розсуд і смак. Господиня тим часом заклопотано готувала розмаїті суміші на бажання відвідувачів та обмінювалася з ними привітами й традиційними запитаннями про здоров'я сім'ї.
Коли перша спрага була, нарешті, погамована, зав'язалась загальна розмова. Вели її лікар і його сусіда, один з двох місцевих адвокатів, адже вони вважалися найзначнішими особами серед присутніх, та ще зважувався іноді докинути словечко містер Дулітл, який, на думку всіх, поступався тим двом хіба освіченістю.
— Я чув, лікарю, ніби ви зробили сьогодні дуже серйозну операцію, видаливши синові Шкіряної Панчохи кулю з плеча? — запитав адвокат лікаря.
— Так, сер, — відповів той, задираючи гордовито маленьку голівку, — щось таке було в домі судді. Хоча, треба сказати, операція була б набагато складніша, якби картечина попала в живіт. Плече — не життєво важливий орган, і я думаю, що молодик небавом одужає. Проте я не знав, що юнак — син Шкіряної Панчохи: для мене новина, що Натті був одружений.
— Це зовсім не обов'язково, — відказав адвокат, підморгуючи присутнім. — В юриспруденції існує такий термін, як "filius nullius"[43] — сподіваюся, вам відомо, що це означає?
— Та говоріть по-людському! — вигукнула господиня. — Чого це ви надумали говорити по-індіанському серед добрих християн, хай навіть мова йде про бідного мисливця і. він справді нічим не кращий від тих дикунів? Ох, будемо сподіватися, що місіонери коли-небудь навернуть тих бідолах, і тоді вже не матиме значення, якого кольору в тебе шкіра ані що в тебе на голові — волосся чи вовна.
— Даруйте, місіс Голлістер, я говорив латиною, а не індіанською мовою, — заперечив юрист, знов підморгуючи слухачам. — А доктор Тодд розуміє латину, бо ж інакше як би він читав ярлики на своїх банках і коробочках? Ні, ні, місіс Голлістер, доктор Тодд чудово розуміє мене, — правда, лікарю?
— Гм! Та, мабуть, трохи тямлю, — відповів Елнатан, теж намагаючись прибрати жартівливий вираз. — Латина — чудернацька мова, и мабуть, ніхто з присутніх, крім сквайра Ліппета, не повірить, що "Far. Av." англійською мовою означає "вівсяне борошно"[44].
Почувши цей учений вираз, тепер уже знітився законник; хоч він і скінчив якось один із східних університетів, та лікарева латина збила його з пантелику. Одначе показати себе неуком у товаристві, де було й чимало його клієнтів, він боявся і тому поспішив загадково засміятись, так ніби в тих словах був якийсь дотеп, зрозумілий тільки лікареві та йому. Слухачі належним чином оцінили це, і в кімнаті залунали схвальні вигуки: "Ото людина вчена!", "Кому ж іще знати, як не сквайрові Ліппету!" Підбадьорений адвокат підвівся і, повернувшись спиною до вогню, а обличчям до товариства, повів далі:
— Чи він син Натті, чи бозна-чий син — байдуже. Однак, гадаю, хлопець так цієї справи не полишить. У нашій країні існує закон, а закон не дозволяє людині, — нехай вона володіє чи каже, що володіє, сотнями тисяч акрів землі, — стріляти в іншу людину. Що ви скажете на це, докторе Тодд?
— Ну, сер, я вже сказав, що юнак незабаром одужає. Життєво важливі органи не постраждали, а що картечина видалена зразу ж і рана перев'язана, здається, непогано, то не думаю, що можуть виникнути які-небудь ускладнення.
— А ви що скажете, сквайре Дулітл? — запитав адвокат, підвищуючи голос. — Ви у нас мировий суддя й повинні знати, що таке закон, а що — беззаконня. Я запитую вас, сер, — невже постріл у людину така марниця, яку легко заладнати? ІІрипустімо, сер, що в цього юнака є дружина й діти; припустімо також, що він заробляє на хліб для всієї родини; припустімо, нарешті, що куля не пройшла крізь м'язи, а розтрощила лопатку, й він назавжди залишився калікою, — тоді, питаю усіх вас, джентльмени, хіба присяжні не присудять винному відшкодувати збитки?
Оскільки прикінцеве запитання було звернене до всіх присутніх, Гайрам хотів був не відповідати, але, помітивши, що всі зацікавлено дивляться на нього, згадав про свою репутацію людини, що знається на всяких юридичних тонкощах, і заговорив з належною гідністю.
— Звичайно, — мовив він, — якби одна людина навмисне стріляла в іншу і якби на це звернув увагу закон, а присяжні визнали її винною, то ця людина могла б опинитись у в'язниці.
— Саме так, — підтвердив адвокат. — У вільній країні, панове, закон безсторонній. Одним з найвеличніших надбань наших предків є те, що всі люди рівні перед законом, так саме, як вони рівні поміж себе з природи. Коли хтось і має багатство — байдуже, яким способом надбане, — то це не дає йому права порушувати закон, — так само, як і найбіднішому громадянинові держави. Це моє переконання, панове, і, я думаю, коли взятися за справу з розумом, то пораненому знайдеться чим заплатити за лікування, га, лікарю?
— Бачите сер, — заперечив лікар, збентежений таким поворотом розмови, — суддя Темпл обіцяв при свідках… Звісно, це не розписка… але він дав слово при людях. Там були… чекайте… Так, мосьє Лекуа, і сквайр Джонс, і майор Гартман, і міс Петтібоун, і ще двоє-троє негрів, коли він сказав, що в розумінні винагороди я можу розраховувати на його гаманець.
— Він обіцяв це до чи після операції? — поцікавився адвокат.
— Не пригадую, — відповів лікар. — Хоча… здається, він сказав це до того, як я наклав пов'язку.
— Але він сказав, що ви можете розраховувати на його гаманець, — зауважив Гайрам. — І я не знаю, що тут може зарадити закон. Адже суддя може вам віддати гаманець із якимсь мідяком, — от вам і вся плата.
— В очах закону це не буде вважатись винагородою, — перебив адвокат. — Гаманець не може розглядатись як самостійна особа, а тільки як частина майна його власника. Отже, коли суддя не відшкодує збитків, я готовий узятися за справу і в разі програшу відмовляюсь від гонорару.
Лікар нічого не відповів на ту пропозицію, а лише обвів очима кімнату, ніби про всяк випадок запам'ятовуючи свідків. Але така серйозна справа, як позов на суддю Темпла, здавалася товариству не дуже підходящою темою для загальної розмови, і в кімнаті запала ніякова мовчанка. Правда, тривала вона недовго: двері відчинились і ввійшов сам Натті.
Старий мисливець, як завжди, був із своєю рушницею, і, хоч у кімнаті було тепло й тільки в адвоката на голові сидів хвацько збитий набакир капелюх, Натті у всьому своєму зимовому вбранні пройшов просто до одного з камінів. Його почали розпитувати про дичину, що він уполював, і відповідав він охоче й навіть весело. Потім господар, що приятелював з Натті, — адже обидва вони замолоду були солдатами, — підніс йому повний кухоль. Із задоволенням випивши, мисливець спокійно вмостився на колоді перед каміном, і розмова поновилася.
— Суд не бере до уваги свідчення негрів, — повів далі адвокат, — бо всі вони — тимчасові раби містера Джонса. Але є спосіб примусити суддю Темпла, як і кожного, хто стріляє в людину, розплатитись і за це, й за лікування.
— І ви, містере Тодд, зробите велику помилку, — втрутилась господиня, — якщо здумаєте тягатися з суддею Темплом, у якого грошей більше, ніж глиці на будь-якій сосні на цих горбах. Він добра людина, чесна й справедлива, з ним завше можна порозумітися, коли до нього з добром. Ні, він не з. тих, кому треба погрожувати судом, аби він учинив по совісті. Тільки одне йому можна закинути — надто мало він дбає про спасіння душі своєї. Він не методист, не католик, не пресвітеріанин і взагалі ніхто. Бо той, "хто не боровся під корогвами істинної церкви на цьому світі, не вийде на парад серед обраних у раю", — як полюбляє говорити мій чоловік, якого ви називаєте капітаном, хоч я знаю лише одного справжнього капітана. А ти, Шкіряна Панчохо, не будь дурнем, не дозволяй хлопцеві судитись — це вас обох не доведе до добра. А він хай приходить сюди, поки плече не загоїться, — у нас для нього завше знайдеться кухоль пива, — і плати не візьмем.
— Оце щедрість! — загомоніли гості, бо з цього товариства ніхто б не відмовився від дармового пригощення.
А мисливець, замість обурюватися через ту злощасну рану, засміявся своїм дивним безгучним сміхом, а потім зауважив:
— Із самого початку, як тільки суддя зліз із саней, я знав, що в нього нічого не вийде з тим його дробовиком. Лише один раз довелося мені бачити добрий дробовик — французьку рушницю на Великих Озерах. Хоч і вдвічі коротша за мою, била вона на сто ярдів — бувало, наб'є стільки птиці, що ми човном її вивозили. Коли я служив під рукою сера Вільяма у форті Ніагара і ми стояли проти французів, усі були озброєні довгостволими рушницями, а це жахлива зброя в руках того, хто вміє стріляти. Та ось капітан знає, він служив у полку Шерлі й повинен пам'ятати, як ми чухрали тоді французів з ірокезами. Чингачгук, чи Великий Змій по-нашому, ну, старий Джон Могіканин, що живе у моїй хатині, був тоді великим воїном і бився на нашому боці. Він також може дещо розповісти, хоч більше діяв томагавком: пальне разок чи два з рушниці й біжить знімати скальпи. Так, тепер не те… Чуєте, лікарю, тоді від Німецьких рівнин до фортів понад Могоком вела лише пішохідна стежка, ну, ще в'ючний кінь де-де міг пройти. А тепер подейкують, ніби збираються там прокладати широку дорогу з воротами поперек неї. І нащо будувати дорогу, а потім її перегороджувати? Колись я полював за горами Кетскілл, і собаки, як попадуть на таку дорогу, так і гублять слід. Були вони, правда, не дуже доброї породи, не те, що старий Гектор, який чує оленя через усе озеро Отсего, — а це півтори милі, я сам виміряв відстань по льоду.
— І чого, Натті, називаєш ти свого товариша таким нечестивим ім'ям? — втрутилась господиня. — Та й зовсім не схожий тепер старий Джон на змію.