Тата зараз немає тут, щоб він відповів тобі сам, і я більше нічого не скажу про це.
Джудіт та Звіробій здивовано перезирнулись, і на хвилину дівчина засмутилась. Та раптом, схаменувшись, вона одвернулась від сестри, ніби співчуваючи її хворості, й заговорила до юнака.
— Ви переповіли нам тільки половину своїх пригод, — сказала вона, — і спинились на тому, як ви заснули в човні, чи, точніше, прокинулись від крику пірникози. Ми також чули крики пірникози й гадали, що то на бурю, хоча в цю пору року на озері бурі зриваються зрідка.
— Вітри дмуть і бурі лютують, коли забажається богові,— іноді в одну пору року, іноді в іншу, — відповів Звіробій, — а пірникози говорять те, що їм підказує їхня природа. Було б значно краще, якби й люди поводились так само чесно та щиро. Звівшись на ліктях і прислухавшись до пташиного крику, я зрозумів, що то не Непосидин сигнал, а тому ліг знову й заснув. Коли засіріло, я прокинувся й подався на розшуки човнів, щоб їх не загарбали мінги.
— Ви розповідаєте нам не все, — сказала Джудіт серйозно. — Ми чули рушничні постріли біля підніжжя східної гори. Луна була гучна й розкотиста і розляглася так швидко, що, мабуть, стріляли при самому березі. Наші вуха звикли до таких звуків, і помилитися я не могла.
— Цього разу рушниці зробили своє діло, дівчино. Так, сьогодні вранці рушниці зробили те, що їм належить робити. Один воїн відійшов у щасливі мисливські угіддя, і на цьому все закінчилось. Але білій людині не личить вихвалятися своїми подвигами та вимахувати здобутими скальпами.
Джудіт слухала його, затамувавши подих. А коли Звіробій через свою звичайну скромність, здавалося, хотів уже припинити цю розмову, вона підвелася і, перейшовши кімнату, сіла поруч нього. Дівчина зробила це зовсім невимушено, хоч не можна було й не помітити, що це—мимовільний порив жіночої прихильності та сердечної дяки. Вона взяла навіть жорстку руку мисливця і, може, несвідомо стисла її у своїй руці. Її очі серйозно й навіть трохи докірливо подивилися в його засмагле обличчя.
— Ви билися з дикунами, Звіробою, самі, без будь-чиєї допомоги! — сказала вона. — Бажаючи захистити нас — Гетті й, мабуть, мене, — ви хоробро стали на бій з ворогами. І ніхто не бачив вас, ніхто не був би свідком вашої смерті, коли б провидіння допустило таке велике нещастя!
— Так, я бився, Джудіт, я бився з ворогом, і до того ж уперше в своєму житті. Такі речі викликають у нас змішане почуття жалю і тріумфу. Я гадаю, що людська вдача войовнича, бо всі народи воюють, і ми повинні виконувати свій обов'язок. Все, що відбулося досі, не має великого значення., Але якщо сьогодні ввечері Чингачгук прийде до скелі, як ми домовлялися, і якщо я встигну посадити його в човник непомітно для дикунів чи навіть з їхнього відома, тільки всупереч їхній волі та бажанням, отоді справді всі ми побачимо щось схоже на війну, перш ніж мінги захоплять замок, ковчег і вас самих.
— А хто цей Чингачгук? Звідки він і чого прийде саме сюди?
— Питання цілком природне і справедливе, на мою думку, хоч цей юнак уже зажив собі слави в тих краях, де він живе. Чингачгук родом могіканин; за своїми звичаями делавари всиновили хлопця, як і більшість членів його племені, що вже давно похитнулося під натиском білих. Він походить з родини великих вождів. Його батько Ункас був знаменитий воїн і радник свого народу. Навіть старий Таменунд поважає Чингачгука, дарма що той через свою молодість не може ще бути ватажком на війні. А втім, його плем'я так розпорошилося і стало таке нечисленне, що звання вождя в них, по суті, нічого не важить. Так от; коли війна почалася всерйоз, ми з делаваром поклали собі зустрітися саме на цьому озері, біля скелі побачень, отам, де починається річка. Побачення призначено на сьогоднішній вечір, коли сяде сонце, після чого ми мали намір рушити в наш перший похід проти мінгів. Чому ми обрали саме ці місця — то наша таємниця. Але ви розумієте, хоч ми й молоді і не маємо досвіду на стежці війни, та не робимо нічого наосліп, не обміркувавши всього як слід.
— Цей делавар не може мати ворожих намірів проти нас, — сказала Джудіт після хвилинного вагання. — І ми знаємо, що ви нам друг.
— Сподіваюсь, що зрада — найостанніший злочин, в якому мене можна звинуватити, — заперечив Звіробій, трохи ображений недовірою, що промайнула в словах Джудіт.
— Ніхто не підозрює вас, Звіробою! — палко вигукнула дівчина. — Ні-ні, ваше чесне обличчя може бути достатньою запорукою вірності тисячі сердець! Якби всі чоловіки навчилися так говорити правду й ніколи не обіцяли того, чого не збираються виконувати, на світі ой як поменшало б зла, а пишні султани та червоні мундири не були б виправданням для підлоти й обману.
Дівчина говорила з сильним, якимсь аж надсадним почуттям. Її красиві очі, завжди такі лагідні та ласкаві, палали вогнем. Звіробій не міг не помітити цього надзвичайного хвилювання. Але з тактом, гідним будь-якого придворного, він не дозволив собі не тільки бодай хоча б словом натякнути на це, а навіть удав, ніби взагалі нічого не помітив. Мало-помалу Джудіт заспокоїлась і скоро знову заговорила спокійно, наче то й не вона хвилювалась.
— Я не маю права втручатися у ваші таємниці чи в таємниці вашого друга, Звіробою, — вела вона далі,— і вірю кожному вашому слову. Якщо нам справді пощастить придбати ще одного союзника-мужчину, це буде велика підмога в такий важкий час. І я не полишаю надії — коли дикуни відчують, що ми спроможні втримати озеро в своїх руках, вони запропонують обміняти полонених на хутра або на бочку пороху, яка зберігається у нашому домі.
З юнакових уст вже готові були зірватися такі слова, як "скальпи" та "премії", але, не бажаючи зайве розтривожувати дочок, він не зважився натякати на долю, яка, мабуть, чекала їхнього батька. Однак він був такий невправний у мистецтві обману, що бистроока Джудіт прочитала цю думку на його обличчі.
— Я розумію, що ви думаєте, — продовжувала вона квапливо, — і здогадуюсь, що б ви сказали, якби не боялися завдати болю мені… тобто нам обом, бо Гетті любить тата так само, як і я: Але ми іншої думки про індіянів. Вони ніколи не скальпують полоненого, якщо він попався їм до рук живий та цілий. Вони дарують йому життя — звичайно, якщо люта жадоба крові й мук раптово не засліплює їх. За батьків скальп я не боюся зовсім, а за життя його трішечки. От коли б індіяни підкралися до нас уночі, нам би всім було непереливки. Але над чоловіками, взятими в полон у відкритому бою, вони рідко коли чинять насильства, принаймні доти, доки не настає час тортур.
— Згоден, такий у них звичай, і вони його здебільша дотримують. Але чи знаєте ви,
Джудіт, чого ваш батько й Непосида ходили в табір дикунів?
— Знаю. То був жорстокий замір! Та що робити? Чоловіки завжди лишаються чоловіками. Навіть ті з них, що ходять у мундирах, гаптованих золотом і сріблом, і носять офіцерський патент[34] у кишені, чинять такі жорстокості.— Очі в Джудіт знов спалахнули, але страшенним зусиллям волі вона опанувала себе. — Мені завжди стає моторошно, коли я думаю, які несправедливі чоловіки, — додала вона, силкуючись усміхнутися, хоч це їй погано вдалося. — Все це дурниці! Що зроблено, те зроблено, і сльозами тут не зарадиш. Але індіяни надають так мало значення пролитій крові, що коли б вони знали про заміри своїх полонених, то навіть стали б поважати їх за це.
— До певного часу, Джудіт, тільки до певного часу. І коли це почуття вмирає, тоді народжується жадоба помсти. Нам з Чингачгуком треба помізкувати, еге ж, добре помізкувати над тим, як визволити Непосиду та вашого батька. Бо мінги, безперечно, крутитимуться на озері ще кілька днів, намагаючись домогтися цілковитого успіху.
— Отже ви вважаєте, що на вашого делавара можна покластися, Звіробою? — спитала дівчина замислено.
— Як на мене самого! Адже ви кажете, що не підозрюєте мене, Джудіт?
— Вас? — Вона знову схопила його руку і стисла з палкістю, від якої міг би запишатися інший, не такий простодушний, але більш схильний похизуватися своїми чеснотами парубок. — Так само, як могла б я запідозрити рідного брата! Я знаю вас лише один день, Звіробою, а довіряю вам, ніби ми знайомі вже рік. Втім, ваше ім'я не було мені зовсім незнайоме. Гарнізонні дженджики часто розповідали про уроки, які ви їм давали на полюванні, і вони називали вас чесною людиною.
— А згадували вони хоч раз про стрільбу, дівчино? — запитав Звіробій нетерпляче і враз зайшовся своїм тихим сердечним сміхом. — Чи згадували вони про стрільбу? Мене не цікавить, що вони казали про мою стрільбу, бо як для тутешніх країв я стріляю вельми-таки непогано, а от якої вони думки, так-так, якої вони думки про свою власну стрільбу? Вони запевняють, що зброя — це головне знаряддя їхнього ремесла. І все-таки дехто з них зовсім не вміє орудувати цим знаряддям.
— Сподіваюсь, цього не можна сказати про вашого друга Чингачгука? До речі, що означає його ім'я по-англійському?
— Великий Змій — так його прозвали за мудрість та спритність. Справжнє його ім'я Ункас. Всі чоловіки в його роду носять ім'я Ункас, поки не заслужать іншого прізвиська своїми ділами.
— Якщо він справді такий мудрий, ми матимемо дуже корисного друга, хіба що тільки його поглинуть власні справи в наших краях.
— Зрештою, ніякої біди не трапиться, коли я розкажу вам усе. Дивись, ще чимось ви й допоможете нам. Я відкрию вам і Гетті таємницю, глибоко вірячи, що ви зберігатимете її як свою власну. Слід вам сказати, що Чингачгук гожий з себе індіянин, і на нього часто позирають молоді жінки племені. Їх вабить не тільки його знатний рід, а й він сам. Так от, є в їхньому племені вождь, а у вождя дочка, на ім'я Уа-та-Уа, що означає "Тихше, о тихше!" Це найвродливіша дівчина в країні делаварів, і всі молоді воїни мріяли взяти її собі в жони. Та сталося так, що Чингачгук покохав Уа-та-Уа, й Уа-та-Уа покохала Чингачгука.
Звіробій на мить замовк. Гетті Гаттер покинула своє місце, підійшла до мисливця й жадібно слухала, немов дитина, заворожена казкою, що її розповідає мати.
— Так, він покохав її, а вона покохала його, — вів далі Звіробій, по-дружньому і схвально глянувши на наївну дівчину. — А коли таке трапляється і старшини не заперечують, тоді молоду пару рідко вдається розлучити.