Поліційні експерти знаходять його так само, як відбитки пальців, – посипають порошком, і він проявляється.
– Цікаво, – сказав герцог так, наче йшлося про речі, до яких він був зовсім не причетний. – Я й не знав про таке.
– А про таке мало хто знає. Але в даному разі це не має особливого значення. У вашого авто розбита передня фара, і на ній бракує зовнішнього обідка. Можете не сумніватися: і скло, і обідок – ті самі, і сліди тканини й крові – теж. Ага, я ж іще забув вам сказати: крило все заляпане кров'ю, тільки на чорному тлі її не видно.
– Боже мій! – герцогиня затулила обличчя рукою й відвернулася.
– Що ж ви збираєтеся робити? – спитав її чоловік.
Гладун потер руки, дивлячись на свої куці товсті пальці.
– Ви ж чули – я прийшов послухати, що скажете ви.
Герцог розпачливо вигукнув:
– Що ж тут казати? – Він спробував розпростати плечі, але не зміг. – Кличте поліцію, та й по всьому.
– Ет, нащо поспішати. – В недоладний фальцет детектива закралися філософічні нотки. – Тому, що сталося, вже не зарадиш. І поспіх не допоможе воскресити ні дитину, ні матір. А до того ж, герцогу, в поліційному управлінні вам влаштують такий прийом, такий прийом, що хай бог милує.
Герцог і герцогиня повільно звели на нього очі.
– Я гадав, – сказав Огілві, – що почую від вас що-небудь путнє.
– Н-не розумію, – невпевнено пробелькотів герцог.
– Зате я розумію, – подала голос герцогиня Кройдонська. – Ви хочете на нас заробити, так? Ви прийшли шантажувати нас.
Якщо вона сподівалася, що шокує цим начальника охорони, то даремно.
– Можете називати це, як самі хочете, мадам. Я прийшов тільки за тим, щоб допомогти вам обом викрутитися з біди. Але мені теж жити треба.
– Ви б узяли гроші й пообіцяли мовчати про те, що вам відомо?
– Еге ж.
Зразу ж опанувавши себе, герцогиня зауважила:
– Але з ваших слів випливає, що нас це не врятує – машину так чи так знайдуть.
– Що ж, без ризику тут не обійтися. Але є надія, що вес не вистежать. Я не згадав про одну обставину.
– Яку саме?
– Вона й мені ще не зовсім ясна. Коли ви збили жінку з дитиною, ваша машина чомусь прямувала не до міста, а навпаки – геть від центру.
– Ми проскочили якийсь закрут і поїхали в протилежному напрямку, – пояснила герцогиня. – Тут у вас вулиці такі покручені, що взагалі незрозуміло, як ви їздите… Ну, а потім ми вже завулками повернулися до центру.
– Я, власне, так усе собі й уявляв, – кивнув Огілві. – Але поліція до цього не додумалася. Вона шукає машину, що виїхала з міста, і через це тепер прочісує приміські райони й сусідні населені пункти. Потім вона, звісно, почне обстежувати й центральні квартали, але це, буде не скоро.
– Що значить "не скоро?"
– Не раніше, мабуть, як за три-чотири дні. їй ще стане роботи деінде.
– А що ця відстрочка може дати нам?
– Усе, – відповів Огілві. – Якщо, звісно, ніхто не натрапить на ваше авто випадково. Але це малоймовірно, бо в той закуток навряд щоб хтось поліз. За ці три-чотири дні вам треба буде перегнати своє авто якнайдалі звідси.
– За межі штату?
– За межі південних штатів.
– Це буде діло нелегке?
– Атож, мадам. В усіх довколишніх штатах – Техасі, Арканзасі, Міссісіпі, Алабамі – скрізь поліція виглядатиме машину з такими пошкодженнями, як у вас.
Поміркувавши трохи, герцогиня спитала:
– Чи є можливість спочатку відремонтувати машину? Тому, хто це зробив би, пообіцявши мовчати, ми б дуже добре заплатили.
Готельний детектив енергійно похитав головою.
– Краще вже зразу йти здаватися в поліцію. Усім ремонтним майстерням штату Луїзіана звелено негайно повідомляти про машину, що потребує такого ремонту. І будь-яка майстерня негайно повідомить – будьте певні. Хіба ви не розумієте – у вас земля горить під ногами!
Герцогиня Кройдонська силкувалася зосередитись, зібрати думки, які гарячково пульсували в мозку. Вона розуміла, що головне тепер – зберігати самовладання і ясний розум. Розмова, власне, набула такого характеру, наче йшлося про якісь буденні дрібниці, а не про питання життя і смерті. І цей тон її найбільше влаштовував.
– Як ви назвали ту деталь, що її підібрала поліція?
– Зовнішній обідок.
– Чи можна визначити, від якої він машини?
Огілві ствердно кивнув.
– Можна визначити марку й модель машини і навіть рік її випуску. Те ж саме може встановити й експертиза уламків скла. Та що ваша машина закордонна, це забере, мабуть, кілька днів.
– Але потім поліція вже знатиме, що треба шукати "ягуар"?
– Атож.
Сьогодні – вівторок. Якщо вірити цьому типові, в їхньому розпорядженні час до п'ятниці чи, в кращому разі, до суботи. А вихід, холодно розмірковувала герцогиня, єдиний: підкупити цього детектива і якнайшвидше позбутися машини. Якщо її пощастить перегнати на північ, до якого-небудь великого міста, де про новоорлеанську трагедію й поліційні розшуки ніхто не чув, то залишиться тільки потихеньку відремонтувати пошкодження й знищити таким чином усі докази. А потім, навіть якщо підозра впаде на них, ніхто не зможе нічого довести. Але як перегнати машину?
Цей хамулуватий детектив, безперечно, має рацію: і в Луїзіані, і в сусідніх штатах кожен полісмен служби руху виглядатиме машину з розбитою передньою фарою. Можливо навіть, що дороги будуть перекриті.
І все-таки це можна зробити. Якщо вести машину вночі, а вдень ховати. Побіля кожного шосе є скільки хоч заїздів, куди ніхто ніколи не заглядає. Певна річ, це буде ризикована операція, але краще ризикувати, аніж чекати, доки тебе вистежать і заарештують. І зовсім не обов'язково їхати магістральними шосе – адже існують і путівці. Зрештою, можна спланувати маршрут, до якого в поліції ніколи не додумаються.
Отже, треба все як слід обміркувати. Коли не знаєш місцевості, подорожувати побічними дорогами важко. До того ж ні вона, ні її чоловік не вміють послуговуватися картами. А ще ж їм треба буде заправлятися бензином, їхня вимова й манери скрізь привертатимуть увагу, викликатимуть цікавість. І все-таки треба йти на цей ризик.
А може… А може й не треба?
Герцогиня подивилася на Огілві.
– Скільки ви хочете одержати від нас?
Це несподіване запитання заскочило його зненацька.
– Гм… На бідність ви, здається, не скаржитеся.
– Я вас питаю – скільки? – холодно повторила вона.
Свинячі очиці заморгали.
– Десять тисяч доларів.
Хоч це було вдвічі більше, ніж вона сподівалася почути, вираз її обличчя не змінився.
– І як ми заплатимо вам цю фантастичну суму, що ви дасте нам натомість?
Гладун здивувався.
– Н-ну, я ж сказав – я мовчатиму про те, що знаю.
– А якщо не заплатимо?
Він знизав плечима.
– Тоді я спускаюсь у вестибюль і набираю номер.
– Так, – твердо проказала вона. – Ми вам не заплатимо.
Герцог Кройдонський стривожено шарпнувся, а гладке обличчя начальника охорони почервоніло.
– Слухайте-но, леді…
Вона категорично відрубала:
– Я не хочу вас слухати. Краще ви послухайте мене. – Вона свердлила його очима, її гарне вузьке обличчя було сповнене воістину королівської величі. – Заплативши вам, ми нічого не виграємо – хіба що яких кілька днів. Ви самі цілком недвозначно пояснили це нам.
– Але ви дістаєте шанс…
– Мовчіть! – Цей наказ пролунав, як виляск батога. Огілві судорожно проковтнув слину й принишк.
Герцогиня Кройдонська знала, що наступна мить буде вирішальною в її житті, що головне зараз – діяти безпомилково й точно, відкинувши всякі вагання, забувши, що вона – жінка. Коли від результату гри залежить твоя доля, на карту ставиш усе. Вона вирішила зробити ставку на пожадливість гладуна і зіграти цю партію так, щоб виключити можливість програшу.
– Ми не дамо вам десять тисяч доларів, – твердо сказала вона. – Ми дамо вам двадцять п'ять тисяч…
В детектива очі полізли на лоба.
– А за це, – рівним голосом закінчила герцогиня, – ви переженете нашу машину на північ.
Огілві все ще мовчки витріщався на неї.
– Двадцять п'ять тисяч доларів, – повторила вона. – Десять тисяч зараз. Ще п'ятнадцять – коли ми зустрінемося з вами в Чікаго.
Все ще нічого не кажучи, гладун облизав губи. Вій видивлявся на неї так, наче не вірив власним вухам. Мовчанка затягувалася.
А коли напруження вже стало нестерпним, він ледь помітно кивнув головою. А ще за мить спромігся нарешті на слово:
– Вам не подобається запах цієї сигари, герцогине?
Вона кивнула – і він загасив недокурок.
12
В їдальні помешкання Уоррена Трента Кертіс О'Кіф з насолодою розкурював сигару, яку хвилину тому вибрав із запропонованої Елоїсом Ройсом коробки. Запашний дим приємно змішувався в роті зі смаком коньяку "Людовік XII", поданого разом з кавою після чудового обіду з п'яти страв. Ліворуч від О'Кіфа, на чільному місці за дубовим обіднім столом, сидів, випромінюючи патріаршу благодушність, Уоррен Трент, а навпроти нього вдоволено пахкала турецькою сигаретою затягнута в чорну вечірню сукню Додо. Сигарету їй запропонував, зараз-таки піднісши й вогню, меткий і послужливий Ройс.
– Господи, – промовила Додо, – ну й наїлася ж я! Наче цілого кабана з'їла.
О'Кіф поблажливо всміхнувся.
– Чудовий обід, Уоррене. Будь ласка, подякуйте від мого імені шеф-кухарю.
Власник "Сейнт-Грегорі" милостиво схилив голову.
– Він зрадіє, почувши, хто його хвалить. До речі, вам, можливо, цікаво буде почути, що точнісінько такий обід сьогодні подають і в нашому головному ресторані.
О'Кіф кивнув, хоч цей факт не справив на нього особливого враження. Він вважав, що довге різноманітне меню в готельному ресторані – річ така ж недоречна, як паштет із гусячої печінки на шинквасі пивного бару. Більше того – перед тим як піднятися сюди, він зазирнув у головний ресторанний зал "Сейнт-Грегорі"; незважаючи на обідню годину пік, дві третини місць у величезному залі були порожні.
В О'Кіфовій імперії індустрію харчування вже давно спростили й стандартизували, звівши меню до кількох цілком прозаїчних страв, що мають загальний попит. Ця політика грунтувалася на твердому переконанні Кертіса О'Кіфа, що в переважної більшості людей смаки однакові й публіка їстиме все, що їй дадуть. Тим-то хоч їжу готували за всіма правилами кулінарії, санітарії й гігієни, гурманам в О'Кіфових ресторанах нічого було робити – на них там дивилися як на меншість, що не робить погоди.
Готельний король зауважив:
– Тепер небагато знайдеться готелів з такою кухнею, як у вас.