Вони були зі мною такі люб'язні, що мене трудно зворушити присутністю навіть дуже великих, таких… яких не знайдеться в Варшаві.
– А… а… – пробелькотів пан Томаш і вклонився йому.
Вокульський був вражений. "От підлабузник! – майнула в нього думка. – І я… я… мав церемонитися з такими людьми?.."
Пан Ленцький узяв його під руку й урочисто ввів у першу вітальню, де були самі чоловіки.
– Бачите, ото граф… – почав був пан Томаш.
– Знаю, – відповів Вокульський, а в думці додав: "Винен мені карбованців з триста".
– Банкір… – пояснював далі пан Томаш. Але перш ніж він вимовив банкірове прізвище, той сам підійшов до них і, привітавшись з Вокульським, сказав:
– Бійтесь бога, пане Вокульський, з Парижа наглять нас з тими бульварами… Чи ви їм відповіли?..
– Я хотів спочатку поговорити з вами, – відказав Вокульський.
– Ну, то давайте де-небудь зустрінемось. Коли ви буваєте вдома?
– Сталих годин у мене нема. Краще я зайду до вас.
– Ну, то заходьте в середу, разом поснідаємо й кінець кінцем договоримось.
Вони розкланялись. Пан Томаш ніжніше притиснув до себе лікоть Вокульського.
– Генерал… – почав він був знову.
Побачивши Вокульського, генерал подав йому руку, і вони привіталися, як давні знайомі.
Пан Томаш ставав щодалі сердечнішим і починав дивуватись, бачачи, що галантерейний купець знайомий з найзначнішими в місті людьми, а не знайомий лише з тими, хто мав багатство або титул, але нічого корисного не робив.
У дверях до другої вітальні, де було кілька дам, їх зустріла графиня Карольова. Поза нею промайнув лакей Юзеф. "Розставили пікети, щоб не скомпрометувати скоробагатька, – подумав Вокульський. – Це дуже чемно з їхнього боку, але…"
– Яка ж я рада, пане Вокульський, – промовила графиня, відбираючи його у пана Томаша, – яка я рада, що ви виконали моє прохання… Тут якраз є особа, яка хотіла б познайомитися з вами.
В першій вітальні поява Вокульського викликала сенсацію.
– Пане генерале, – промовив граф, – графиня почала приймати у себе галантерейних купців. Цей Вокульський…
– Він такий самий купець, як і ми з вами, – заперечив генерал.
– Скажіть, князю, – спитав другий граф, – відкіля тут узявся цей Вокульський?
– Його запросила господиня, – відповів князь.
– Я не маю нічого проти купців, – говорив далі граф, – але цей Вокульський, який під час війни заробив на поставках в армію великі гроші…
– Так… так… – перебив князь. – Такі гроші бувають звичайно підозрілого походження, але за Вокульського я ручуся. Мені казала про нього графиня, а я сам розпитував офіцерів, котрі були на війні, а з-поміж них і мого племінника. І всі вони кажуть, що ці поставки були сумлінні.
Навіть солдати, коли одержували добрий хліб, то казали, що він, певно, спечений з борошна Вокульського. Скажу вам більше, – вів далі князь, – Вокульський своєю чесністю звернув на себе увагу високих чиновників і не раз діставав від них спокусливі пропозиції. Наприклад, в січні цього року одне підприємство двічі пропонувало йому двісті тисяч карбованців лише за фірму, але він не погодився…
Граф усміхнувся і сказав:
– Якби у нього було тисяч на двісті більше….
– Якби було, то його б тут сьогодні не було, – відказав князь і, кивнувши графові, одійшов.
– Божевільний старик, – презирливо пробурмотів граф услід князеві.
В третій вітальні, куди увійшов Вокульський з графинею, містився буфет з багатьма великими й маленькими столами, за якими по двоє, по троє і навіть по четверо сиділи гості. Кілька слуг розносили закуски й вина, а порядкувала ними панна Ізабелла, вона, видно, заступала господиню. На ній була блідо-блакитна сукня й великі перли на шиї. Вона була така прекрасна, такий величний був кожен її рух, що Вокульський, глянувши на неї, закам'янів. "Мені про неї нічого навіть мріяти", – розпачливо подумав він.
Одночасно він помітив молодика, який був учора в костьолі, а сьогодні самотньо сидів за маленьким столиком, не зводячи очей з панни Ізабелли. "Звичайно, він її любить!" – подумав Вокульський, і на нього немов війнуло могильним холодом. "Я загинув!" – додав він в думці.
Все. це тривало кілька секунд.
– Ви бачите, пане Вокульський, оту стареньку жінку між епіскопом і генералом? – спитала графиня. – То вдова голови, Заславська, моя найкраща приятелька, вона неодмінно хоче познайомитися з вами. Стара дуже зацікавилась вами, – вела далі графиня, усміхаючись, – у неї немає дітей, тільки дві гарненьких онучки. Можете котру-небудь з них вибрати!.. Поки що придивіться до неї, а як ті панове одійдуть, я вас відрекомендую. А… князь!
– Вітаю вас, – озвався князь до Вокульського. – Ви дозволите, кузино?..
– Прошу, – відповіла графиня. – Ось, панове, вільний столик, я на хвилину залишу вас…
І вона одійшла.
– Сядемо, пане Вокульський, – промовив князь. – Дуже добре, що ми залишились самі, у меле до вас важлива справа. Уявіть собі, ваш проект наробив великого переполоху між нашими фабрикантами мануфактури. Я, здається, правильно сказав – фабрикантами мануфактури?..
Вони вважають, що ви хочете занапастити нашу промисловість… Ваша конкуренція для них справді така небезпечна?..
– Я маю три або й чотири мільйони кредиту у московських фабрикантів, – відповів Вокульський, – але ще не знаю, як у нас підуть їхні товари…
– Страшна… страшна цифра… – прошепотів князь. – Вам не здається, що вона справді небезпечна для наших фабрикантів?
– Та ні! Вона означає лише невелике зменшення їх колосальних прибутків, що мене, зрештою, не обходить.
Я турбуюся тільки про власний прибуток та про те, щоб здешевити товари для покупців. А наші товари таки будуть дешевші.
– Але чи обміркували ви це питання з погляду громадянського обов'язку?.. – сказав князь, стискаючи йому руку. – Нам уже так мало залишилося втрачати…
– Мені здається, що паш громадянський обов'язок у тому й полягає, щоб дати покупцям дешевий товар та знищити монополію фабрикантів, які тільки й мають з нами спільного, що експлуатують наших споживачів та робітників…
– Ви так гадаєте?.. Я про це не подумав. Зрештою, мене обходять не фабриканти, а вітчизна, наша вітчизна, нещасна вітчизна…
– Чим можу панам служити? – раптом озвалась, підійшовши до них, панна Ізабелла.
Князь і Вокульський устали.
– Яка ж ти сьогодні гарна, кузинко! – сказав князь, стискаючи їй руку. – Їй-богу, шкодую, що я не мій син…
А може, воно й краще!.. Бо якби ти мною знехтувала, – а воно так, напевне, й сталося б, – я був би дуже нещасний… Ах, пробач!.. – нагадався раптом князь. – Дозволь, кузинко, рекомендувати тобі пана Вокульського. Мужня людина і мужній громадянин… цього тобі, мабуть, досить?
– Я вже мала приємність, – тихо сказала панна Ізабелла, відповідаючи на поклін.
Вокульський глянув їй у вічі й помітив такий переляк, такий сум, що душу його знову пойняв розпач. "Чого я сюди прийшов?" – подумав він.
Вокульський подивився в бік вікна і знов побачив молодика, який непорушно сидів над тарілкою, прикривши рукою очі. "Ах, чого я, нещасний, сюди прийшов?.." – думав Вокульський, відчуваючи такий біль, немов серце йому виривали кліщами.
– Може, ви покуштуєте хоч вина? – питала панна Ізабелла, здивовано глянувши на нього.
– Що тільки накажете, – відповів він машинально.
– Нам треба ближче познайомитись, пане Вокульський, – промовив князь. – Вам слід ближче стати до нашого кола, бо в ньому, вірте мені, є розумні голови і шляхетні серця, але бракує ініціативи…
– Я скоробагатько і не маю титулу, – відповів Вокульський, аби що-небудь сказати.
– Навпаки, титулів у вас… перший – працьовитість, другий – чесність, третій – здібність, четвертий – енергійність… Дайте нам усі ці титули для відродження вітчизни, і ми приймемо вас… як брата.
До них підійшла графиня.
– Ви дозволите, князю?.. – сказала вона. – Пане Вокульський…
Вона подала йому руку, і вони пішли до вдови.
– Оце пан Станіслав Вокульський, – звернулася графиня до старої жінки в темній сукні з коштовним мереживом.
– Сідай, будь ласка, – промовила Заславська, показуючи на стілець поруч. – Тебе звуть Станіславом, так? А з яких ти Вокульських?..
– З тих… нікому невідомих, – відповів він, – а найбільш, мабуть, вам, пані.
– А не служив, бува, твій батько в війську?
– Батько – ні, а дядько служив.
– А де він служив, не пам'ятаєш?.. Чи не звався він також Станіславом?
– Так. Станіславом. Він був поручником, а потім капітаном у сьомому лінійному полку…
– В першій бригаді другої дивізії, – перебила вдова. – Бачиш, моя дитино, не такий уже ти мені невідомий… Він ще живий?
– Помер п'ять років тому.
У вдови затремтіли руки. Вона відкрила маленький флакончик і понюхала його.
– Кажеш, помер?.. Вічна йому пам'ять!.. Помер… А чи не зосталось у тебе чого-небудь з його речей?
– Золотий хрест…
– Так, золотий хрест… А більш нічого?
– Ще мініатюра – його портрет, мальований 1828 року на слоновій кості.
Заславська нюхала флакончик все частіше, руки їй тремтіли все більше.
– Мініатюра… – повторила вона. – А ти знаєш, хто її малював?.. І більш нічого не зосталось?
– Була ще пака паперів і якась друга мініатюра…
– Що ж з ними сталось? – все наполегливіше допитувалась удова.
– За кілька днів до смерті дядько сам опечатав їх і сказав покласти йому в труну.
– А… а… – тихо промовила стара жінка й залилася гіркими слізьми.
В залі заметушились. Підбігла заклопотана панна Ізабелла, а за нею графиня, взяли стару Заславську під руки й повільно повели в далекі кімнати. Всі погляди одразу звернулись до Вокульського, гості стали перешіптуватись.
Бачачи, що всі на нього дивляться і про нього говорять.
Вокульський зніяковів. Але щоб показати присутнім, що ця своєрідна популярність його не обходить, він випив один за другим два бокали вина – угорського й червоного – і тільки тоді зміркував, що бокал з угорським належав генералові, а бокал з червоним – епіскопові. "Добре ж я зробив, – подумав він. – Вони ще скажуть, що я навмисне збентежив стару, щоб випити вино її сусідів…"
Він устав, щоб вийти, і його обсипало жаром, коли подумав, що йому доведеться йти через дві вітальні під пильними поглядами присутніх та в супроводі їх шепоту. Але тут до нього підбіг князь і сказав:
– Ви, мабуть, розмовляли з пані Заславською про дуже давні часи, коли дійшло аж до сліз. Правда ж, я вгадав?..
Але повернімось до розмови, яку нам перебили… Чи не гадаєте ви, що добре було б заснувати у нас вітчизняну фабрику дешевих тканин?..
Вокульський заперечливо похитав головою.
– Навряд чи з цього щось вийде, – відповів він.