А вони тільки й знають один шлях: з дому до церкви, а з церкви додому. Десять разів я переходив їм дорогу, але вони мене навіть не помічали; я стояв у них під дверима — усе даремно. Спочатку вони змусили мене поводитися, як розпусну мавпу, потім — зробили побожним, як янгол. Протягом двох тижнів я не пропустив жодного богослуження. О, дорога моя. яке в неї обличчя! Яка вона гарна!..
Мадам де Ляпоммре усе це знала.
— Це означає, — відповіла вона маркізові, — що після того, як ви, випробувавши всі засоби, щоб вилікуватися, не оминули нічого, щоб остаточно збожеволіти, і це останнє вам цілком удалося?
Маркіз: Удалося, і то так, що я не міг би навіть сказати вам, до якого ступеня. Чи ж ви не матимете стільки співчуття до мене, щоб я був зобов'язаний вам щастям побачити її ще раз?
Мадам де Ляпоммре: Це діло дуже трудне, але я готова була б вам допомогти при одній умові: щоб ви дали цим бідним людям спокій і перестали їх мучити. Не можу утаїти від вас, що вони написали мені про ваші переслідування, написали з почуттям гіркоти. Ось їх лист...
Лист, який вона дала читати маркізові, вони уклали всі втрьох разом: виглядало так, наче б дочка Енон написала його на наказ своєї матері; і в ньому вміло було вплетено стільки цнотливости, делікатности, зворушливої елеґантноєти й смаку, щоб остаточно закрутити маркізові голову. Так що він кожне слово супроводив вигуками і не пропустив жодного речення, не перечитавши його ще раз. Він плакав з радости, кажучи мадам де Ляпоммре:
— Погодьтеся, мадам, що ліпше не можна написати.
Мадам де Ляпоммре: Охоче погоджуся.
Маркіз: І що кожен цей рядок переповнює почуттям захоплення й пошани до жінок такого шляхетного характеру.
Мадам де Ляпоммре: Так воно й мусить бути.
Маркіз: Обіцяю, що я дотримаю слова, але благаю вас — дотримайте й ви свого.
Мадам де Ляпоммре: Справді, маркізе, здається, я така сама божевільна, як і ви. Треба припускати, що ви зберегли свою страшну владу надо мною, і мені аж страшно усвідомлювати це.
Маркіз: Коли я побачу її?
Мадам де Ляпоммре: Покищо не можу вам нічого сказати. Насамперед треба подумати, як улаштувати справу й усунути будь-які підозріння. Ваші наміри не таємниця для них. Можете собі уявити, як виглядатиме моя співучасть у їхніх очах, якщо вони уявлять собі, що я у змові з вами... Але скажіть по щирості, маркізе, чому я маю брати на себе такий клопіт? Яке мені діло до того, любите ви чи не любите, чи витіваєте дурниці? Виплутуйтеся самі з своїх інтриґ. Та й роля, якої ви від мене вимагаєте, досить відповідальна.
Маркіз: Дорога моя, якщо ви залишите мене, я загину! Не буду говорити про себе, щоб не ображати вас, але заклинаю вас добром цих милих і гідних істот, долю яких ви берете так близько до серця: ви мене знаєте, тож заощадьте їм усі божевілля, яких я здібний накоїти. Я піду до них, так, так, я піду до них, попереджаю вас, виламаю їм двері, увійду до них супроти їхнього бажання, увійду й сяду. Я не знаю, що скажу, що робитиму, бож ви знаєте, чого я можу наробити у стані такого збудження!
•••
— Ви певно зауважили, панове, — сказала господиня, — що від початку цієї авантури аж до цієї миті маркіз Дезарсі не вимовив жодного слова такого, щоб воно не було спрямоване, як удар ножа в серце мадам де Ляпоммре. Вона задихалася від гніву й обурення і так відповіла маркізові, тремтячи й затинаючись:
— Правда ваша. Ах, якби ви мене любили так, як її, можливо, що... Але лишімо це... Якщо я й зроблю це, то не заради вас, але тішу себе надією, що ви, пане маркізе, дасте мені час.
Маркіз: Якнайкоротший, якмога коротший.
Жак: Ах, пані господине, яка шалена жінка, пекло не гірше від неї! Я тремчу і мушу випити ще раз, щоб заспокоїтися... Хочете, щоб я випив сам?
Господиня: Щодо мене, то мені не страшно... Мадам де Ляпоммре думала собі: "Я страждаю, але страждаю не сама. Жорстокий чоловіче! Я не знаю, як довго триватимуть мої муки, але твої триватимуть вічно..." Вона змусіла маркіза майже цілий місяць чекати зустрічі, яку йому пообіцяла, тобто дала час вимучитися і ще більше сп'яніти від любови, і під претекстом улегшити таке довготривале чекання дозволила йому розмовляти з нею про свою пристрасть.
Пан: І ще більше розпалити її.
Жак: Яка жінка! Чорт не жінка! Пані господине, мій страх подвоюється.
Господиня: Маркіз приходив щодня розмовляти з мадам де Ляпоммре, яка підступними речами розпалювала його пристрасть, його загибель до краю доводячи. Він розпитував про ті сторони, звідки ці жінки, про їх рід, виховання, про катастрофу, що їх спіткала; він повертався до цієї теми без кінця і, повний зворушення, домагався ще й ще додаткових подробиць. Маркіза звертала йому увагу на зростання його почуттів і, ніби лякаючи його тим, призвичаювала до думки, чим це може кінчитися.
— Маркізе, — говорила вона, — стережіться, бо зайдете задалеко. Може прийти час, коли моє дружнє ставлення до вас, яким ви так без кінця надуживаєте, не зможе бути виправданням для мене ні у ваших, ні в моїх очах. Звичайно, трапляється щодня можливість не знати якого божевільного вчинку; але я дуже боюся, маркізе, що якби вам і вдалося здобути цю дівчину, то не на таких умовах, які досі були вам до смаку.
Коли мадам де Ляпоммре упевнилася, що маркіз добре підготований для успішного здійснення її плянів, вона домовилася з обома жінками, що вони прийдуть до неї на обід; а маркізові сказала, щоб він на той саме час з'явився в одязі, ніби з дороги, щоб його поява мала вигляд чистого випадку. Так і зробили.
Саме подавали другу страву, як завідомлено, що прибув маркіз. Маркіз, мадам де Ляпоммре й обидві Енон зробили вигляд, ніби вони вкрай розгублені.
— Мадам, — мовив маркіз, — я повернувся з свого маєтку; було б пізно їхати просто додому, де мене чекають щойно на вечір, і я подумав собі, що ви не відмовите мені обіду...
І, говорячи так, він узяв стілець і сів до столу. Йому приготували накриття так, що він опинився поруч з матір'ю і навпроти дочки. Він моргнув оком мадам де Ляпоммре на знак подяки за те, що вона так делікатно його примістила. По першій хвилині ніяковости обидві наші побожниці заспокоїлися. Почалася розмова, стало навіть весело. Маркіз був дуже уважний до матері і дуже стриманий та ввічливий до дочки. Усі три жінки потайки дуже потішалися з того, як маркіз пильнував, щоб не сказати недоречного слова чи не зробити чогось такого, що викликало б їхнє невдоволення. У них вистачило жорстокости, щоб змусити його поспіль три години вести побожні розмови, по чому мадам де Ляпоммре сказала:
— Ваші речі якнайкраще свідчать про ваших батьків, бо перша наука, одержана в дитинстві, ніколи не забувається. Ви виявляєте таке досконале проникнення в таємниці Божої ласки, наче б усе життя прожили в манастирі Франціска Сальського. Чи не були ви квієтистом?*
— Цього вже не пригадую.
Зайве було б говорити, що наші побожниці намагалися, скільки могли, виявити в розмові свій розум, чар і спокусливу грацію. Побіжно мова зайшла і в ділянку пристрастей, і мадмуазель Дюкенуа (таке було її справжнє прізвище) висловила думку, що з усіх пристрастей небезпечна лише одна. Маркіз був тієї самої думки. Між шостою і сьомою годиною обидві жінки зібралися додому, і жодними силами не можна було затримати їх довше. Мадам де Ляпоммре була згодна з мадам Дюкенуа, що обов'язок треба ставити над усе, якщо не хочеш, щоб тебе щодня мучила совість. Так вони й пішли, на превеликий жаль маркіза, який лишився з мадам де Ляпоммре.
Мадам де Ляпоммре: Скажіть, маркізе, чи не дурна я? Знайдіть у Парижі іншу жінку, що так само зробила б, як я?
Маркіз (ставши перед нею на коліна): Визнаю, що нема в світі рівної вам. Добротою своєю ви засоромили мене: бо справді немає другої такої подруги на всій землі.
Мадам де Ляпоммре: Але чи ви певні, що й завжди моє сьогоднішнє діло цінуватимете так, як тепер?
Маркіз: Я був би невдячною твариною, якби будь-коли подумав інакше.
Мадам де Ляпоммре: Тепер перейдім до іншого. Як ваше серце?
Маркіз: Чи мушу бути щирим до кінця? Або я здобуду цю дівчину, або загину.
Мадам де Ляпоммре: Немає сумніву, що ви її здобудете, треба тільки знати — як.
Маркіз: Побачимо.
Мадам де Ляпоммре: Маркізе, маркізе, я знаю вас, знаю й тих жінок: я бачу, чим це кінчиться.
Щось із два місяці маркіз не появлявся в мадам де Ляпоммре. І ось що він робив протягом цього часу. Він познайомився з духавником матері й дочки. Це був друг молодого абата, про якого я вам оповідала. Цей священик, лукаво виставивши на показ усі труднощі, якими він мав би перегородити дорогу до здійснення нечесної інтриги, продав так дорого, як міг, своє святе духовницьке діло і погодився на все, що вимагав від нього маркіз.
Перше підступне діло, яке зробив цей Божий чоловік, було в тому, щоб позбавити обох жінок прихильности настоятеля церкви і переконати його, що їм протегує мадам де Ляпоммре і вони вже не потребують допомоги від церкви, яку ліпше віддати тим, що далеко бідніші від них. Мета його була така, щоб притиснути їх на більшу податливість.
Далі, при сповіді він намагався посіяти незгоду між матір'ю й дочкою. Чувши, для прикладу, нарікання матері на дочку, він перебільшував вади останньої, щоб посилити невдоволення матері. Коли ж дочка нарікала на матір, він натякав їй, що влада батька й матері над дітьми має свої межі, і коли материні надокучання досягли б певної межі, можливо, що навіть можна було б звільнитися від її тиранічної влади. Замість покути, він велів знову прийти на сповідь.
Іншим разом він повів мову про її вроду, але обережно й дуже вправно. Мовляв, це найнебезпечшший подарунок, яким Бог може обдарувати жінку; далі про враження, яке вона справила на одного поважного чоловіка, імени якого він не називатиме, але їй самій не важко вгадати, про кого мова. Потім перейшов до теми про безмежне милосердя Боже і його вибачливість до людських слабостей, які в певних обставинах уводять у гріхи; до слабостей натури людської, від яких кожен знаходить рятунох у покаянні; говорив про непогамованість і загальну поширеність певних нахилів, від яких не вільні навіть найсвятіші люди.