Але містер Бартон Треффорд був вище вульгарних пересудів (такого роду нещастя, якщо це можна назвати нещастям, великі історичні особи переживають по-філософськи) і, відмовившись від вивчення оріньякських кременів і неолітичних сокир, згодився написати життєпис покійного, де цілком ясно довів, у якій великій мірі завдячує геній письменника впливові його дружини.
Але інтерес місіс Бартон Треффорд до літератури, її пристрасть до мистецтва не вмерли через те, що творчість друга, для якого вона так багато зробила, стала, не без її істотної допомоги, цінним надбанням нащадків. Вона дуже багато читала. Мало що, гідне уваги, проходило повз неї непомічене; вона швидко встановлювала особисте знайомство з кожним молодим письменником, який подавав надії. Її репутація, особливо після появи того життєпису, була така міцна, що вона могла запропонувати кому завгодно свою дружбу, і ніхто б не завагався її прийняти. Цілком очевидно, що хист місіс Бартон Треффорд до встановлення дружніх відносин повинен був врешті-решт знайти собі застосування. Якщо її увагу привертав якийсь твір, містер Бартон Треффорд, котрий сам був неабиякий критик, писав теплого листа авторові і запрошував його на сніданок. Після сніданку містер Бартон Треффорд змушений був іти в міністерство внутрішніх справ і лишав гостя з місіс Бартон Треффорд. Багато письменників одержувало такі запрошення. У всіх них щось було, але цього, виявляється, не досить. Місіс Бартон Треффорд мала чуття, вона йому вірила; її чуття підказувало їй чекати.
Вона була така обережна, бо з Джеспером Джіббонсом ледве не пошилася в дурні. Історія літератури часто згадує письменників, які стали знаменитими за одну ніч, але в наш розсудливий вік такого вже не буває. Критики хочуть знати, куди повіє вітер, а читачі стільки разів купували кота в мішку, що більше не наважуються ризикувати. Але з Джеспером Джіббонсом саме так і сталося — він стрибнув у славу, як муха в глечик. Тепер, коли його зовсім забули і критики, що хвалили його, з задоволенням взяли б свої слова назад, якби їхні рецензії не зберігалися в незліченних підшивках газет, сенсація, викликана його першою поетичною збіркою, здається майже неймовірною. Найповажніші газети відвели для рецензій стільки місця, скільки вони давали хіба що звітам про зустріч уславлених борців. Найвпливовіші критики навперебій вітали його. Вони порівнювали його з Мільтоном (за звучність білого вірша), Кітсом (за багатство образної системи) та Шеллі (за його поетичну фантазію) і, використовуючи його як ціпок проти остогидлих ідолів, завдали багато гучних ударів по старечих сідницях лорда Теннісона і кілька дужих ляпасів по лисій голові Роберта Броунінга. Публіка впала перед ним, як стіни Єрихона. Видання за виданням розходилося з блискавичною швидкістю, гарненькі томики Джеспера Джіббонса лежали в будуарах графинь в Мейфері , у вітальнях священиків (геть по всій Англії — од Південного Корнуола до північної Шотландії), у багатьох освічених торговців Глазго, Ебердіна і Белфаста. Коли стало відомо, що королева Вікторія прийняла спеціально правлений примірник книги з рук вірнопідданого видавця і взамін дала йому (не поету, а видавцеві) примірник "Аркушів з щоденника подорожі по гірській Шотландії", — національний ентузіазм перейшов усі межі.
І все це трапилося в одну мить. Сім міст у Греції сперечалися за честь вважатися батьківщиною Гомера, і хоч місце народження Джеспера Джіббонса (Волсол) було добре відоме, двічі по сім критиків претендували на честь бути його відкривачами; відомі знавці літератури, які протягом двадцяти років писали один на одного панегірики в щотижневих газетах, так пересварилися з цього приводу, що, зустрічаючись в Атенеумі, ладні були видряпати один одному очі. Не лишив його без своєї уваги і вищий світ. Джеспера Джіббонса запрошували на сніданки і на чай герцогині-вдови, дружини міністрів і вдови епіскопів. Кажуть, що Гаррісон Ейнсуорт був перший англійський письменник, який увійшов в англійський вищий світ як рівний (і я інколи дивуюся, що заповзятливі видавці не додумалися з цього приводу випустити повного зібрання його творів). Але ж Джеспер Джіббонс був перший поет, чиє ім'я стояло в списку запрошених на великосвітський раут, як принада, на зразок оперних співаків чи черевомовців.
Не могло бути й мови про те, щоб місіс Бартон Треффорд взяла участь у полюванні на загальних підставах. Вона завжди пильнувала власних інтересів. Не знаю, яку незвичайну стратегію, які чудеса такту і ніжності, яку виняткову чарівність, які лестощі вона пустила в хід — я можу тільки гадати і захоплюватися, — але врешті вона полонила Джеспера Джіббонса. Через деякий час вона вже годувала його із своїх м'яких рук. Вона запрошувала його на сніданки, де він міг зустрітися з потрібними людьми; влаштовувала журфікси, на яких він читав свої поеми найвидатнішим людям Англії; знайомила з відомими акторами, які замовляли йому п'єси; слідкувала, щоб його поеми з'являлися тільки у солідних часописах; мала справи з видавцями і укладала для нього угоди на такі суми, які приголомшили б навіть міністра; пильнувала, щоб він приймав тільки схвалені нею запрошення; вона навіть примусила його порвати з дружиною, з якою він щасливо прожив десять років, оскільки вважала, що справжній поет має повністю віддатися своїй музі і не повинен обтяжувати себе сімейними путами. Коли настав крах, місіс Бартон Треффорд, якби схотіла, могла сказати, що зробила для нього все, на що тільки здатна людина.
Бо крах таки настав. Джеспер Джіббонс видав другу збірку поезії; нові вірші були не кращі і не гірші за попередні, проте дуже скидалися на перші. До них поставилися з повагою, але критики прийняли їх із застереженнями; дехто навіть критикував їх. Книга не справдила надій. Виторг од неї — теж. Опріч того, собі на лихо, Джеспер Джіббонс полюбляв чарчину. Він не звик мати в кишені зайвої копійки і не міг призвичаїтися до щедрих частувань; мабуть, він сумував також за своєю скромною простенькою жіночкою. Разів зо два він з'являвся на обід до місіс Бартон Треффорд у такому стані, який кожна менш світська людина просто назвала б "п'яний як чіп". Вона ж у ті вечори тільки сказала своїм гостям, що поет трохи нездужає. Його третя книга була провалом. Критики шматували його, вони збивали його з ніг, місили ногами і, як співається в одній з улюблених пісень Едварда Дріффілда, "вони його тягали по підлозі, а потім ще й лупили чобітьми"; критики, цілком природно, були роздратовані тим, що прийняли звичайного віршомаза за безсмертного поета; вони були твердо переконані, що його слід покарати за їхню помилку. Потім Джеспера Джіббонса арештували за п'яний бешкет на Пікаділлі, і містер Бартон Треффорд мусив іти опівночі на Вайн-стріт, щоб узяти його на поруки.
Місіс Бартон Треффорд за всіх цих обставин поводилася бездоганно. Вона не скаржилася, жодне різке слово не злетіло з її вуст, їй можна було б вибачити навіть деяку гіркоту, — адже людина, для якої вона зробила стільки добра, жорстоко підвела її! Та вона лишилася доброю, лагідною і співчутливою, бо була розумна жінка. Вона викинула Джіббонса зі своєї душі, але не так, як кидають гарячу цеглину або гарячу картоплину. Вона викинула його з безмежною ніжністю, ніби зронила сльозу, яка наверталася на очі, коли вона вирішувала зробити щось чуже її єству; вона викинула його з таким великим тактом, з такою чутливістю, що Джеспер Джіббонс, мабуть, не відразу збагнув, що сталося. Але сумніву тут не могло бути. Вона нічого не говорила проти нього — вона просто тепер не згадувала Джіббонса; коли ж хтось інший вимовляв це ім'я, вона трохи сумно посміхалася і зітхала. Але посмішка її була coup de grâce а зітхання — надгробним словом.
Місіс Бартон Треффорд надто щиро захоплювалася літературою, щоб дозволити цій неприємності надовго вибити себе з колії; розчарування її було дуже велике, але вона мала таку безкорисливу вдачу, що не могла марнувати таланти, якими її щедро обдарувала природа, — свою тактовність, симпатію і співчуття. Чарівна і ласкава, вона, як і досі, бувала в літературних колах, інколи відвідувала звані вечори і домашні прийоми, до всього уважно прислухалася, але була насторожена, критична і сповнена рішучості наступного разу поставити на справжнього переможця. Саме в цей час вона й зустріла Едварда Дріффілда і склала позитивну думку про його талант. Щоправда, він не був молодий, але й не давав підстав гадати, що, подібно до Джеспера Джіббонса, зазнає краху. Місіс Бартон запропонувала йому свою дружбу. Він був, природно, зворушений і влещений, коли вона своїм лагідним голосом сказала: це ганьба, що його чудові твори відомі тільки вузькому колу. Коли вас запевняють, що ви геніальні, це завжди приємно. Вона сказала, що містер Бартон Треффорд має намір написати до "Квотерлі Ревю" велику статтю про нього. Вона запросила Дріффілда на сніданок, на якому він міг зустрітися з потрібними людьми — вона хотіла, і щоб він познайомився з тими, хто на однаковому з ним інтелектуальному рівні. Інколи вона водила його на прогулянки на набережну Челсі, і вони розмовляли про поетів минулого, про любов і дружбу й пили чай у маленькій кав'ярні. Коли містер Бартон Треффорд приходив у суботу після роботи на Лімпус-стріт, вона мала вигляд бджолиної матки, яка готується до шлюбного вильоту.
З місіс Дріффілд вона поводилася бездоганно — привітно, чемно, але не поблажливо. Вона завжди мало дякувала їй за дозвіл приходити і бачитися з нею і говорила їй різні компліменти. Коли вона хвалила Едварда Дріффілда, в її голосі бриніли заздрісні нотки, мовляв, це невимовне щастя тішитися товариством такої великої людини; і говорила вона це від щирого серця, а не тому, і що знала; ніщо не дратує дружину письменника більше, і ніж улесливі слова в устах іншої жінки. Вона розмовляла з місіс Дріффілд про речі, якими, на її думку, могла б зацікавитися проста натура: про кухню і прислугу, і про Едвардове здоров'я і про те, як уважно дружина повинна ставитися до нього. Місіс Бартон Треффорд поводилася з нею точно так, як кожна жінка порядної шотландської сім'ї, з якої вона й насправді була, повинна поводитися з екс-буфетницею, що з нею видатний письменник перебуває в нещасливому шлюбі.