Зразу видно. Чого ви захочете, те буде ваше. І ніщо вас не спинить, хіба…
— Хіба що?
— Ну, хіба та річ буде прикута ланцюгом, або схована під замком, або її стерегтиме полісмен. Не хотів би я мати те, чого захочеться вам.
— А проте маєте, — сказав доктор Еморі й значуще кивнув головою на Майкла, що сидів на стільці між ними.
— Бр-р-р! — здригнувся Доутрі. — Аж мороз поза спиною йде. Якби я не знав, що ви жартуєте, то б не залишився в Сан-Фран-ціско й двох хвилин. — Він хвильку схилявся замислено над своїм кухлем, тоді засміявся полегшено: — Ні, цього собаки мені ніхто у світі не відбере. Бо я ладен убити кожного, хто зазіхне на нього. І скажу це кожному у вічі, як оце вам кажу. І він повірить, як ви мені вірите. Ви ж знаєте, що я не жартую. І кожен знатиме. Та цей собака…
Неспроможний висловити всю глибину свого почуття, Дег Доутрі вмовк і підніс до вуст пивного кухля.
Другий фатальний знайомець був зовсім іншого типу. Сам він називав себе Гаррі дель Мар, і таке ім’я стояло на афішах "Ор-фея", коли він там виступав. Він був дресирувальник тварин, однак Доутрі не знав цього, бо дель Мар тоді саме відпочивав від гастролей. Він теж підсідав за стіл до стюарда й частував його. Ще молодий, років під тридцять, смаглявий, з вродливим дівочим обличчям, повними губами, довгими віями й великими карими очима, що мали, як він щиро вірив, магнетичну силу, у розмові він, усупереч своїй зовнішності, виявився вельми діловитий.
— Нема у вас таких грошей, — сказав Доутрі, коли дель Мар, що спершу давав за Майкла п’ятсот доларів, накинув ще п’ятсот.
— Не бійтеся, тисяча у мене знайдеться.
— Ні, я не те кажу, — похитав головою Доутрі. —Нема у вас таких грошей, щоб я його віддав. Та й навіщо він вам?
— Я його вподобав, — відповів дель Мар. — Навіщо я сюди прийшов? Навіщо зійшлись сюди всі оці люди? Навіщо люди п’ють вино, тримають коней, упадають за акторками, стають ченцями чи книжкогризами? Бо так їм подобається. Оце вам і вся відповідь. Ми всі робимо те, що нам до вподоби, і вганяємо за тим, чого закортить, дарма — до снаги воно нам чи ні. Ось і я вподобав вашого пса. Я хочу його мати. Так хочу, що ладен дати за нього тисячу доларів. Дивіться, он у тієї жінки на руці перстень із великим діамантом. Мабуть, вона його вподобала, захотіла, ну, і купила, не дбаючи про ціну. Він їй любіший за гроші. А ваш пес…
— Не вподобав вас, — перебив Доутрі. — І мені дивно. Він майже до кожного ласкавий, хоч і не набивається. А на вас відразу наїжачився. Навіщо вам собака, що вас не любить?
— А це вже пусте, — спокійно відказав дель Мар. — Чи любитиме він мене, чи ні, це моє діло, і я знаю, як із ним повестися, будьте певні.
Доутрі враз здалося, що під янгольською зовнішністю його співрозмовника ховається безмежна й невблаганна жорстокість, тим страшніша, що вона свідома. Звісно, він не подумав про це такими словами. То була й не думка, а тільки враження, почуття, що не потребує слів.
— У місті є цілодобовий банк, — провадив дель Мар. — Ходімо туди, я випишу чека, і за півгодини гроші будуть у вас у кишені.
Доутрі похитав головою.
— Нічого не вийде — навіть із ділового погляду, — відказав він. — Зважте самі. Пес заробляє мені двадцять доларів за вечір. Скажімо, він працюватиме двадцять п’ять днів на місяць. Це п’ятсот доларів, а за рік — шість тисяч. Як рахувати з п’яти відсотків річних, бо так простіше, це прибуток із капіталу в сто двадцять тисяч доларів. Ну, нехай видатки та моя платня — двадцять тисяч. Однаково виходить, що псові ціна сто тисяч. Ну, хай половина — п’ятдесят тисяч. А ви мені даєте тисячу.
— Ви, здається, гадаєте, що він у вас вічний, як земельна ділянка… — поблажливо всміхнувся дель Мар.
Доутрі зрозумів його відразу.
— Нехай він співатиме п’ять років — це тридцять тисяч. Нехай рік — це шість тисяч. А ви за шість тисяч даєте тисячу. Ні, мені таке діло не підходить… і йому теж. А крім того, навіть коли він не зможе заробляти грошей і не буде вартий ані цента, для мене він буде вартий мільйона, і як хто даватиме за нього мільйон, то я ще й не візьму.
РОЗДІЛ XIX
— Ми ще побачимося, — сказав Гаррі дель Мар Дегові Доутрі після четвертої розмови про купівлю Майкла.
Однак дель Мар помилявся. Він більш ніколи не побачив Де-га Доутрі, бо Доутрі перше зустрівся з доктором Еморі.
Квек, через свою пухлину під пахвою, спав дедалі неспокійніш і вже заважав спати й Доутрі. Кінець кінцем той обдивився свого раба й вирішив повести його до лікаря. І одного ранку, об одинадцятій годині, він із Квеком прийшов до приймальні Волтера Меріта Еморі й діждався в людній чекальні своєї черги.
— Чи не рак у нього, докторе? — сказав Доутрі, поки Квек роздягався. — Досі він ні на що не скарживсь і не писнув ніколи. Така в них натура, у чорношкірих. Я не знав нічого, поки він не почав крутитись уночі та стогнати крізь сон… Ось гляньте! Як ви гадаєте? Або рак, або ще якась пухлина, правда?
Та меткі очі Еморі вже завважили скорчені пальці на Квековій лівій руці. Власне, Еморі мав не тільки меткі очі, а й досвід щодо прокази, їздивши добровільно військовим хірургом на філіппінську війну [20], він спеціально вивчав там цю хворобу і стільки надивився на прокажених, що вмів на перший погляд несхибно розпізнати її трохи не з початкових стадій. Він ковзнув оком від скорчених пальців, симптому безболісної форми, спричиненого розпадом нервів, до "левиних" зморшок на чолі (теж безболісний симптом), а потім до пухлини під правою пахвою і вмить визначив її як горбкувату форму.
Так само вмить блиснули йому в голові ще дві думки — по-перше, правило: "де знайдеш одного прокаженого, шукай інших", а по друге — думка про жаданого ірландського тер’єра, власність Доутрі, який довго жив разом із Квеком. Потім доктор Еморі відвів погляд, бо не знав, чи стюардові щось відомо про жахливу хворобу, і не хотів насторожувати його. Він спокійно вийняв годинника, глянув на нього, тоді звернувся до Доутрі:
— У нього щось із кров’ю не гаразд. І виснаження. Він не звик до такого життя й до такого харчування. Задля певності я, звісно, досліджу пухлину, але навряд, щоб це був рак.
Говорячи, він на мить, на коротку мить скинув оком до лоба Доутрі, між брови й трохи вище. Цього вистачило. Досвідчене лікарське око побачило "левине" тавро прокаженого.
— Ви теж підупали на здоров’ї. Почуваєтеся не найліпше, еге? — провадив він, не затнувшись.
— Та справді, — погодився Доутрі. — Мені, мабуть, час подаватися назад у море, на південь, щоб тепло вигнало з мене ревматизм.
— А де він у вас? — запитав Еморі з добре вданою неувагою, нібито збираючись оглянути пильніше Квекову пухлину.
Доутрі підняв ліву руку й ворухнув мізинцем — ось, мовляв, де. Еморі глянув так само спокійно, з-під напівспущених повік, і побачив, що мізинець ледь скорчений, ледь напухлий і шкіра на ньому трохи лисніє від опуху. І ще раз, уже відвертаючись від Квека, він на мить спинив погляд на левиних зморшках між бровами в Доутрі.
— Ревматизм — це й досі велика загадка, — сказав він, обертаючись назад до стюарда, ніби його заполонила ця думка. —
У нього безліч відмін, і кожен хворіє на нього по-своєму. Чуєте здеревіння в мізинці?
Доутрі насилу поворушив ним і відповів:
— Так, сер. Став не такий гнучкий, як був.
— Ага… — промимрив доктор Еморі заспокійливо. — Сядьте, будь ласка, на оте крісло. Може, вилікувати вас я й не зумію, але обіцяю послати в таке місце, де вам найкраще жити з вашою хворобою… Міс Джадсон!
Молода жінка у вбранні сестри-жалібниці посадовила Доутрі в емальоване хірургічне крісло, відхиливши назад його спинку, як наказав лікар. Той заходився мочити пальці в найсильнішому дезинфекційному розчині, який лишень мав у кабінеті, а перед очима йому стояв образ жаданого ірландського тер’єра, що мав кошлату шерсть, відгукувався на повне назвисько Кілені-бой і виконував різні штуки в матроських шинках.
— У вас ознаки ревматизму не тільки в мізинці, — сказав він стюардові. — Ось і тут, на лобі, я бачу. Одну хвилиночку. Як заболить, ворухніться. А поки не болить, сидіть тихо. Я хочу тільки перевірити свій діагноз… Ага, так-так. Ворухніться, як щось відчуєте. У ревматизму бувають химерні вияви… Ось гляньте, міс Джадсон, я певен, ви ще не бачили такої форми ревматизму. Дивіться. Він не ворушиться. Він думає, що я ще не почав…
Доутрі й гадки не мав, що робить лікар, гомонячи так жваво, без упину; а Квек дивився й не вірив своїм очам. Бо доктор Еморі великою голкою колов потемнілу шкіру на лобі в стюарда, якраз між прямовисними "левиними" зморшками. І не просто колов; устромивши голку з одного краю темної плями, він загнав її попід шкіру, у нечутливий набряк, майже на всю довжину. Квек аж очі вирячив, бо його пан навіть не здригнувся й нічим не виказав, що йому боляче.
— Ну, чого ж ви не починаєте? — спитав Доутрі нетерпляче. — Та й не зі своїм ревматизмом я до вас прийшов. Я привів чорношкірого з пухлиною.
— Вам потрібно лікуватися, — запевнив його доктор Еморі. — Ревматизм — це не жарти. Не можна його задавнювати, поки стане хронічний. Я вам призначу лікування. Встаньте, будь ласка; подивимось і вашого чорношкірого служника.
Та перш ніж посадити Квека, Еморі накрив крісло простирадлом, що тхнуло так, наче було обсмалене. Уже зібравшись оглядати папуаса, він ніби щось згадав і зиркнув на годинника. А побачивши, котра година, враз насупився, обернувся до помічниці й сказав досить сердито:
— Ви мене підвели, міс Джадсон. Я ж вас просив нагадати, що о пів на дванадцяту в мене консиліум із доктором Гедлі. А вже за двадцять дванадцята. Він же мене проклинає! Ви знаєте, який він дратівливий.
Міс Джадсон винувато й скрушно закивала головою: хоч насправді вона вперше почула про якийсь там консиліум о пів на дванадцяту, зате вона добре знала свого хазяїна.
— Кабінет доктора Гедлі отут через коридор, — пояснив Еморі стюардові. — Я на п’ять хвилин, не довше. Ми з ним розійшлися думкою. Він знайшов в одного пацієнта хронічний апендицит і посилав його на операцію. А я кажу, що то піорея і інфекція переходить із зубів на шлунок. І раджу полікувати ясна еметином, тоді шлунковий розлад минеться сам. Ви, звісно, не розумієтеся на цих речах; але я переконав Гедлі запросити на консиліум доктора Гренвіла — він зубний лікар і знавець піореї.