Глянувши на неї, Ама навіть відчула, як у неї запаморочилося в голові.
Ведмідь відійшов на декілька кроків і ліг просто у водоспад, наче намагаючись трохи охолодитися. Деймон хлопця злетів у повітря та разом із Кулангом став літати між райдуг, і вони поступово почали краще розуміти один одного.
Що вони можуть тут шукати? Як виявилося, печеру зі сплячою дівчинкою!
Коли Ама за допомогою свого деймона зрозуміла це, з її рота водоспадом полилася відповідь:
— Я знаю, де вона! її змушує постійно спати жінка, котра називає себе її матір'ю, але мати не може бути такою жорстокою, чи не так? Жінка робить дівчинці напій, який присипляє її, але в мене є трави, що здатні її розбудити — якби я тільки могла наблизитися до неї!
Віл лише похитав головою та став чекати, доки Балтамос не перекладе все це. На це знадобилося більше хвилини.
— Йорику! — покликав він, і ведмідь важко пішов по каменях струмка, облизуючись при цьому — він тільки-но проковтнув рибину.
— Ця дівчинка каже, що знає, де знаходиться Ліра, — повідомив хлопець. — Я піду з нею та подивлюся, а ти залишайся тут і роззирайся навколо.
Йорик Бернісон, котрий непохитною скелею стояв посеред бурхливого потоку, мовчки кивнув. Перед тим як вирушити крізь райдуги слідом за Амою, Віл зняв зі спини рюкзак та дістав із нього ніж. Аби побачити, куди слід ставити ногу, він змушений був постійно протирати та щулити очі: мало що в повітрі висіла вода, вона ще й виявилася крижаною.
Коли вони досягли підніжжя каскаду водоспадів, Ама знаками показала, що їм слід рухатися обережно й тихо. Вона пішла першою, а в неї за спиною між порослими мохом скелями та викривленими стовбурами сосен пробирався униз схилом Віл. Світло, що проникало крізь крону дерев, було тут строкато-зеленим, а в повітрі й на землі скрипілита дзижчали міріади комах. Вони дедалі спускалися, і слідом за ними повзло сонячне світло, а гілки в них над головами невтомно ворушилися на вітрі.
Нарешті Ама зупинилася. Віл став за масивним стовбуром кедра та подивився туди, куди показувала дівчинка. Крізь сплетіння листя та гілок він побачив високу скелю, а біля її підніжжя…
— Пані Кольтер, — прошепотів хлопець, і серце його закалатало.
Жінка вийшла з-за виступу скелі та потрусила густою гілкою, потім відкинула її та потерла долоні. Мабуть, вона підмітала підлогу? її рукави були підкочені, а волосся перев'язане шарфом. Віл і гадки не мав, що пані Кольтер може виглядати такою домашньою.
Але потім наче виблиснуло золото, і на плече жінці стрибнула злісна мавпа. Ніби запідозривши щось, вони озирнулися довкола, і пані Кольтер умить втратила домашній вигляд.
Ама стривожено прошепотіла Вілові, що боїться золотавої мавпи, бо тій подобається відривати крила у живих кажанів.
— Тут є ще якісь люди? — спитав хлопець. — Солдати чи хтось ще?
Ама цього не знала. Вона не бачила солдатів, але люди казали про дивних лиховісних людей, чи, може, привидів, котрих бачили в горах уночі… Проте в горах завжди водилися привиди, і всім було про це відомо, тож не виключено, що вони ніяк не були пов'язані з цією жінкою.
"Гаразд, — подумав Віл, — якщо Ліра в печері, а пані Кольтер не відходить від неї, тоді мені доведеться вдатися до одного трюку".
— Що це за зілля, про яке ти казала? — спитав він. — Що треба з ним робити, щоб розбудити дівчинку?
Ама пояснила. Її деймонові довелося знову виступити у ролі перекладача.
— А де воно наразі?
— Вдома, — відповіла дівчинка. — Сховане.
— Добре. Залишайся тут і не наближуйся. Коли ти зустрінешся з жінкою, ні в якому разі не кажи, що ти мене знаєш. Ти не бачила ні мене, ні ведмедя, гаразд? Коли ти понесеш їй їжу наступного разу?
— За півгодини до заходу сонця, — за допомогою деймона повідомила Ама.
— Принеси з собою ліки, — сказав Віл. — Я чекатиму на тебе тут.
Стурбована дівчинка побачила, як він пішов униз стежкою. Мабуть, він не повірив тому, що вона сказала про деймона-мавпу — а інакше чому він так спокійно йде до входув печеру?
Насправді Віл дуже нервувався. Усі його чуття, здавалося, загострилися, і він бачив кожну комаху, що плавала в потоках сонячного світла, та чув ворушіння кожного листочка на вітру — хоча його очі ні на мить не відривалися від темної плями печери.
— Балтамосе! — прошепотів він, і ангел-деймон відразу сів йому на плече у вигляді пташки з червоними крилами та яскравими очима. — Тримайся біля мене та спостерігай за мавпою.
— Тоді подивись праворуч, — кинув Балтамос.
Віл побачив, що пляма золотого світла, котра лежала біля входу в печеру, має обличчя й чорні очі та спостерігає за ним. Їх розділяло менш ніж двадцять кроків. Хлопець зупинився, а золотава мавпа повернула голову до печери, щось промовила та знову вп'ялася очима у Віла.
Хлопець взявся за рукоятку ножа та пішов уперед.
Коли він підійшов до печери, жінка вже чекала на нього.
Вона невимушено сиділа на полотняному стільчику, тримаючи на колінах книжку та спокійно дивлячись на нього. На ній був дорожній одяг кольору хакі, але речі були так добре пошиті та так гарно сиділи на її фігурі, що здавалося, ніби вони створені найвідомішим кутюр'є для показу на подіумі. Гілочка якогось квітучого дерева, котру вона приколола до своєї блузки, виглядала найелегантнішою з дорогоцінних прикрас. Волосся пані Кольтер сяяло, очі виблискували, а оголені ноги світилися на сонці золотом.
Вона посміхнулася. Віл також не втримав посмішки — він навіть гадки не мав, скільки ніжності та зачарування може вкласти в посмішку жінка, і це стривожило його.
— Ти Віл, — промовила пані Кольтер низьким медоточивим голосом.
— Звідки ви знаєте моє ім'я? — хрипко спитав хлопець.
— Ліра повторювала його уві сні.
— Де вона?
— У безпечному місці.
— Я хотів би її побачити.
— Тоді заходь, — відповіла жінка, відклала книжку та підвелася.
Віл уперше з того часу, як побачив її, глянув на деймона-мавпу. Її смух був довгим і блискучим, а кожна волосинка здавалася зробленою з чистого золота і була набагато тоншою від людської. Маленьке обличчя та руки мавпи були чорними. Того вечора, коли вони з Лірою вдерлися до будинку сера Чарльза Летрома в Оксфорді та повернули украдений алетіометр, хлопець уже бачив це обличчя, але тоді воно було спотворене ненавистю. Мавпа намагалася вп'ястися в нього зубами й напевно зробила б це, якби Віл не застосував ніж, змусивши деймона відскочити, і не зачинив вікно до іншого світу, в такий спосіб відірвавшись від переслідування. Віл вирішив, що тепер ніщо на світі не змусить його повернутися спиною до цієї мавпи.
Але Балтамос-птах уважно стежив за нею, тож Віл ступив на підлогу печери та вслід за пані Кольтер пішов до маленького тіла, що нерухомо лежало в тіні.
Це була вона, його найкраща подруга. Вона міцно спала, на вигляд така маленька й беззахисна! Віл із подивом подумав, як могла вся та вогняна сила, що її являла собою Ліра, коли не спала, перетворитися на ніжність і м'якість Ліри сплячої. Біля її шиї лежав тхір-Пантелеймон, його смух виблискував, а пасмо волосся на Ліриному чолі було вогким.
Віл опустився на коліна поруч із нею та зачесав її волосся назад. Обличчя дівчинки було гарячим. Куточком ока Віл побачив, що золотава мавпа готується до стрибка, та поклав руку на ніж, але пані Кольтер ледь помітно похитала головою, і мавпа розслабилася.
Намагаючись робити це якомога непомітніше, Віл запам'ятовував план печери: розмір і форму кожного каменя, нахил підлоги, висоту стелі над сплячою дівчинкою. Невдовзі йому доведеться відшукати її в темряві, і треба було по змозі полегшити це завдання.
— Тож, як бачиш, їй ніщо не загрожує, — промовила пані Кольтер.
— А чому ви утримуєте її тут? І чому не дозволяєте їй прокинутися?
— Сядьмо.
Пані Кольтер не скористалася стільцем, а опустилася поруч із хлопцем на покриті мохом камені біля входу в печеру.
Вона розмовляла таким м'яким голосом, а в її очах світилася така сумна мудрість, що недовіра Віла зросла. Він відчував, що кожне сказане нею слово брехливе, кожен рух містить загрозу, а кожна посмішка є лише маскою, потрібною для того, щоб обдурити його. Що ж, доведеться й собі обдурити її: прикинутися безпечним. Адже у своєму житті Віл безліч разів успішно обдурював тих учителів, полісменів, сусідів і соціальних працівників, котрі цікавилися ним та його домівкою: його навчило цього саме життя.
"Гаразд, — подумав він, — я впораюся з тобою".
— Не хочеш попити? — спитала пані Кольтер. — Я почуваю спрагу… Це зовсім безпечно, дивись.
Вона розрізала якийсь коричневий зморщений плід і видавила мутний сік у два маленькі кухлики. Зробивши ковток із одного з них, вона простягнула другий Вілові, і хлопець надпив його. Сік був свіжим і солодким.
— Як ти відшукав це місце? — поцікавилася жінка.
— Я йшов по ваших слідах. Це було неважко.
— Зрозуміло. Лірин алетіометр у тебе?
— Так, — відповів Віл, залишивши її в невіданні, чи може він читати цей прилад.
— Я так розумію, у тебе також ніж?
— Це сер Чарльз розповів вам про нього?
— Сер Чарльз? А, Карло? Звісно, він. Те, що він сказав, було надзвичайно цікавим. Чи можу я подивитися на нього?
— Звісно, ні, — промовив Віл. — Чому ви втримуєте Ліру тут?
— Тому що я люблю її, — була відповідь. — Я її мати. Їй загрожує жахлива небезпека, але я не хочу, щоб із нею сталося щось погане.
— А що саме їй загрожує? — спитав хлопець.
Пані Кольтер поставила свій кухоль на землю та нахилилася вперед, зробивши так, щоб її волосся звисало обабіч обличчя. Знову випрямившись, вона обома руками заправила його за вуха, і Віл відчув, що від неї дмухне ароматом якихось парфумів разом зі свіжим запахом її тіла. Це стривожило його.
Навіть якщо пані Кольтер помітила його реакцію, вона цього не видала.
— Послухай, Віле, — почала вона, — я не знаю, як ти познайомився з моєю дочкою, не знаю, що тобі відомо, і, безперечно, не знаю, чи можу я тобі довіряти, але, хай там як, я втомилася брехати. Тож слухай правду. Я з'ясувала, що моїй дочці загрожують саме ті люди, до яких я раніше належала: церковники. Відверто кажучи, я гадаю, що Церква хоче вбити її. Отже, як бачиш, переді мною постала дилема: коритися Церкві чи рятувати свою дочку. Я була відданою слугою Церкви, можливо, навіть найвідданішою з усіх:я віддала їй усе своє життя, усі свої помисли.