Був то неповторний день у житті безталанної жінки, ясний промінь серед пітьми кромішньої, і часто в тяжкі хвилини вона поверталася до нього. Бо й справді, уроки верхової їзди скоро стали причиною сімейних чвар. Графиня недаремно побоювалася, що батько сваритиме Жака. Хлопець уже схуд, його гарні блакитні очі позападали, одначе він волів страждати мовчки, аби лишень не турбувати матері. Я хотів був допомогти йому і порадив скаржитися на втому щоразу, як граф розгнівається. Але нічого це не зарадило. Довелося взяти учителем верхової їзди берейтора, хоч граф і казився, не бажаючи поступитися своїм учнем. Репет і сварки не вщухали. Пан де Морсоф знай ремствував на жіночу невдячність і по двадцять разів на день дорікав дружині каретою, кіньми і ліврейним служником. Нарешті сталося те, що так дратує нерозважливих і свавільних людей, таких, як пан де Морсоф: видатки на розбудову Кассіна та Ретор'єра були вдвічі більші, ніж він гадав, бо довелося заново зводити стіни і мостити підлогу. Один з робітників звернувся з цією новиною не до графині, а до графа. Сварка, вже почата до того, розгорілася ще більше, оскільки пан де Морсоф, іпохондрик, ніби намагався надолужити згаяне за ті кілька днів, коли панував спокій.
Того дня я вийшов з Фрапеля о пів на одинадцяту, одразу по сніданку, щоб разом з Мадленою нарвати букет для вітальні. Дівчинка принесла і поставила на балюстраду тераси дві вази, а я майнув до поблизьких садів на пошуки останніх осінніх квітів. Вернувшись до замку, я не застав на місці моєї маленької помічниці в сукенці з рожевим пасочком і в мереживній пелеринці. Аж це невдовзі бачу — вона ридає в куточку тераси.
— Генерал,— сказала мені заплакана Мадлена, і в її устах це прізвисько свідчило про зачаєну ненависть до батька,— генерал лає матусю, йдіть мерщій, треба її захищати.
Я притьмом злетів на сходи і вскочив до вітальні; граф і графиня не лише не привіталися до мене, але навіть не зауважили моєї появи. Почувши дикий крик шаленця, я кинувся зачиняти всі двері й одразу вернувся. Анрієтта була бліда, як її біла сукня.
— Не женіться ніколи, Феліксе! — вигукнув граф.— Жінки — це чортиці, найкраща з них здатна вимислити зло, навіть якщо його не існувало. Крім того, всі вони дурепи писані!
І тут почулося якесь безладне белькотання. Хвалячись своєю проникливістю, пан де Морсоф знай повторював усі ті нісенітниці, які мовили селюки, котрі відмовлялися від нових методів хазяйнування. Він запевняв навіть, що був би удвічі багатший, якби сам керував маєтком без жінчиного втручання.
Обкидаючи її болотом, репетуючи і лаючись, він гасав по вітальні, перекидав меблі й тицявся в стіни; потім, урвавши себе на півфразі, починав нарікати, що йому крутить у кістках, а мозок висихає, і вже немає олії в голові, як немає грошей у кишенях. Дружина його руйнує. Йолоп, адже він знав, що з тридцяти тисяч ліврів ренти, які він дістає, пані де Морсоф принесла йому понад двадцять тисяч! Та й маєтки герцога й герцогині де Ленонкур, відписані Жакові, давали близько п'ятдесяти тисяч франків прибутку. Графиня гірко посміхалася, звівши очі до неба.
— Так, Бланш,— волав він,— ви мій кат, ви мене вбиваєте, я вам тягар! Ти хочеш спекатися мене, ти дволика, мов Янус41. І вона ще сміється! Ви знаєте, Феліксе, чому вона сміється?
Я мовчав, похнюпившись.
— Ця жінка,— відповів він сам собі,— позбавила мене щастя, вона так само належить мені, як і вам, хоча вважається моєю дружиною! Вона носить моє прізвище, але не виконує жодного з обов'язків, які покладені на неї законами Божеськими та людськими, вона ошукує і Господа, і людей. Вона звалює на мене найважчу роботу, щоб я, зморившись, дав їй спокій. Я їй не подобаюся, вона ненавидить мене і вдається до всяких хитрощів, щоб жити у цноті; вона доводить мене до нестями цими постами, бо від них мені кров шибає в голову. Вона мордує мене безперервно та ще й ходить, свята та божа, і щомісяця причащається!
Графиня ридала горючими слізьми, вражена чоловіковою ницістю, і приказувала лише:
— Пане!.. Пане! Пане!..
Хоча, слухаючи графа, я аж паленів з сорому за нього і за Анрієтту, це звіряння вразило мене: адже перше кохання таке чисте й щире.
— Вона непорочна моїм коштом,— заявив граф.
На цім слові графиня ще раз гукнула:
— Пане!..
— Авжеж, пан,— кинув він,— я ваш повноправний пан! Хіба не я тут розпоряджаюся? Чи ви ще сумніваєтеся в цьому?
Він близько підступив до дружини, насунувся на неї своїм лицем, схожим на писок білого вовка, такий бридкий у цю хвилину: жовті очі графові дивилися хтиво, ніби очі голодного звіра, який угледів здобич. Анрієтта зсунулася з крісла, чекаючи удару,— але граф не ударив,— і тепер лежала долі, зламана, майже непритомна. Пан де Морсоф був ошелешений, мов убивця, в лице якого бризнула кров його жертви. Я взяв безталанну жінку на руки, і чоловік не завадив цьому, ніби вважав себе не гідним нести її; але він пішов уперед, щоб відчинити двері спальні, сусідньої з вітальнею,— в це святилище, досі для мене недоступне. Тут я поставив графиню на ноги й обійняв її, щоб вона не упала, а граф зняв з ліжка покривало, перину й збив подушки. Потім ми разом підняли Анрієтту і поклали в ліжко. Опритомнівши, вона жестом попросила розпустити їй шнурівку; граф знайшов ножиці й порозрізував усе, що стягувало стан дружини; він дав їй понюхати солі, вона розплющила очі. Граф вийшов скорше збентежений, ніж засмучений. Дві години пролетіли в глибокій мовчанці. Анрієтта не випускала з рук моєї долоні, тулила її, нездатна щось промовити. Вряди-годи вона зводила на мене зір, і я читав у ньому прагнення тиші й спокою; потім вона звелася на лікті і шепнула мені на вухо:
— Який він нікчема! Якби ви тільки знали...
І знову вронила голову на подушку. Спогад про давні муки і допіру завдану їй кривду збудив у неї дріж, який мені пощастило угамувати лише магнетизмом кохання; дія його була мені незнайома, але я робив усе інстинктивно. Я обійняв Анрієтту за плечі й довго тримав її, міцно й ніжно стискаючи в обіймах; вона ж так журно дивилася на мене, що я не стримався і заплакав. Коли нервовий напад минувся, я поправив її скуйовджені коси — я торкався до них уперше і востаннє; потім знов узяв її руку й заходився розглядати покій, опоряджений у сіро-брунатних тонах; просте ліжко з ситцевими шторками, туалетний столик, накритий старосвітською серветкою, поганенька канапка зі стьобаним матрацом — оце і вся обстава. Але скільки поезії в цьому гніздечку! Хазяйка зреклася всякої пишноти. Адже єдиною розкішшю Анрієттиної спальні була сліпуча чистота. Справді вона скидалася на келію чернички, сповненої святобливої покори! Келію прикрашали тільки розп'яття в узголів'ї і портрет тітки над ним; та ще обабіч кропильниці висіли на стіні портрети Жака та Мадлени, які графиня намалювала олівцем, приклеївши пасемця волосся, зрізані, коли діти були немовлятами. Яка скромна оселя для добровільної пустельниці, здатної затьмарити у великому світі всіх красунь! У цьому будуарі лила сльози спадкоємиця найродовитішої сім'ї, яка невтішно журилася зараз і все ж відкидала кохання, що обіцяло їй утіху. Давнє, непоправне горе! Сльози жертви над катом і сльози ката над жертвою! Коли до Анрієтти поприходили діти і Манетта, я вийшов з будуара. Граф чекав мене у вітальні: він уже визнавав за мною роль посередника між дружиною і ним; він схопив мене за руки й гукнув:
— Лишіться, Феліксе, лишіться!
— На жаль,— відповів я,— у пана де Шесселя сьогодні гості. Незручно, якщо вони дошукуватимуться, чому це мене нема. Я вернуся по обіді.
Граф мовчки провів мене до садової хвіртки, а потім від нічого робити рушив зі мною аж до Фрапеля. На прощання я сказав:
— Ради Бога, графе, дозвольте графині поратися по хазяйству, якщо це їй до вподоби, і перестаньте її мучити.
— Я вже не житець на цьому світі,— кинув він похмуро,— їй залишилося недовго страждати; я відчуваю, як голова у мене розвалюється.
По цих егоїстичних словах він урвав розмову й пішов собі. Пообідавши, я повернувся, щоб спитати про здоров'я пані де Морсоф: вона почувала себе краще. Якщо в цьому полягали для неї подружні радощі і якщо такі сцени повторювалися часто, то як же вона жила ще й досі? Адже це було не життя, а повільне й безкарне вбивство! Того вечора я збагнув, як безжально мучить граф свою дружину. Перед яким трибуналом благати оборони від такого лиходійства? Розум мій тьмарився, я розгубився і не зумів нічого сказати Анрієтті, зате цілу ніч писав їй листа. З кількох чернеток у мене збереглася одна, але й цей незавершений лист мені тоді не сподобався. Та хоч мені й здавалось, що я в ньому нічого не зумів висловити і надто багато говорив про себе замість думати лише про неї, прочитавши його, ви зрозумієте, що в мене було тоді на душі.
"ПАНІ ДЕ МОРСОФ.
Як багато кортить мені сказати вам, коли я йду до Клошгурда; я обмірковую свої слова дорогою, та все забуваю, як тільки бачу вас. Атож, побачивши вас, люба Анрієтто, я розумію, що мої речі негідні душі, яка світиться у ваших рисах, одухотворюючи їхню вроду; до того ж я спізнаю біля вас таке безмежне щастя, що воно потьмарює всі мої давні почуття. Щоразу я народжуюся для іншого, більшого життя: так мандрівець, спинаючись на високий шпиль, одкриває все нові обрії. При кожній новій розмові з вами до моїх незліченних скарбів додається новий скарб. У цьому, як на мене, криється таємниця вся тривалої постійної невичерпної прихильності. Отож я можу говорити про вас лише з самим собою. У вашій присутності я такий засліплений вами, що нічого не бачу довкола, такий щасливий, що не вдумуюся в своє щастя, такий сповнений вами, що перестаю бути самим собою, такий сп'янілий вашими словами, що втрачаю хист розмовляти, так захоплений теперішнім, що забуваю про минуле. Зрозумійте ж це надпоривання почуттів і не сердьтеся на мене за недомовки. Біля вас я можу жити лише життям серця. І все ж я зважуюся вам признатися, люба Анрієтто, що я ніколи не знав такого раювання, як учора; адже після моторошної бурі, під час якої ви так мужньо боролися проти зла, ви знайшли притулок лише в моєму серці; коли ви лежали безсила в сутіні вашої спальні, куди привела мене ця злощасна сцена, мені одному було дано спізнати, яким світлом може сяяти жіноча душа, якщо, побувавши біля порога смерті, страстотерпиця повертається до життя і зоря оновлення освітлює її чоло.