Я стану нотарем, я зможу забагатіти. І дивись, бідолаха Буча ще стане одного чудового дня багатієм Буча. Ви не знаєте, скільки мужності у цього недоноска! — вигукнув він.
Горбань з усієї сили вдарив кулаком у свої запалі груди і став перед каміном, кинувши на Модесту погляд, що сяйнув, наче блискавка з-під його важких приплющених повік. Буча зрозумів, що випадок прийшов йому на допомогу, і він дістав нагоду проникнути в таємницю повелительки свого серця. Дюме на мить здалося, ніби клерк зважився мріяти про Модесту, і він обмінявся зі своїми друзями швидким поглядом, який вони чудово зрозуміли, а зрозумівши, втупились у карлика з цікавістю й жахом.
— І в мене є свої мрії! — знову заговорив Буча, не відриваючи погляду від Модести.
Дівчина опустила повіки, і цей ледь помітний порух уже став для клерка цілим відкриттям.
— Ви любите романи, дозвольте ж мені в цю щасливу для мене хвилину довірити вам свою таємницю, і ви скажете, чи можлива щаслива розв'язка для роману, який я для себе вигадав і яким живу. А як ні, то навіщо мені тоді багатство? Золото може дати мені більше щастя, ніж будь-кому іншому, бо щастя для мене — це принести багатство улюбленому створінню! Ви стільки знаєте, мадмуазель, от і скажіть мені, чи можна любити людину тільки за її душу, незалежно від того, в якій оболонці вона ховається, у вродливій чи в потворній?
Модеста звела погляд на Буча. Горбаневе запитання видалось їй страшним, бо в цю хвилину вона поділяла підозру Дюме.
— Коли я забагатію, я знайду яку-небудь гарну, але бідну дівчину, покинуту, як і я, дівчину нещасливу, котра багато вистраждала, і я напишу їй, утішу її, стану її добрим генієм. Вона зрозуміє моє серце, мою душу, вона дістане зразу два скарби: моє золото, запропоноване їй у найделікатніший спосіб, і мої думки, наділені тією красою, в якій примхлива доля відмовила моєму бридкому тілу. Я залишуся схованим, як першопричина подій, що її марно дошукуються вчені. А може, й сам Бог не красень? Дівчина, звісно, загориться цікавістю, захоче мене бачити. Але я відповім їй, що я — потвора, я опишу себе найчорнішими фарбами...
Тут Модеста пильно подивилась на Буча. Навіть якби вона напрямки спитала: "Що відомо вам про моє кохання?" — її запитання не прозвучало б так виразно.
— Якби мене полюбили за поезію серця, якби одного дня я здався цій дівчині лише трохи скривдженим природою, то, погодьтеся, я був би щасливішим за найвродливішого з красенів, щасливішим, ніж геній, якого кохає таке неземне створіння, як ви...
Фарба, що зарум'янила обличчя Модести, майже відкрила карликові її таємницю.
— Так от, зробити багатим того, кого любиш і сподобатися йому духовно, хай яким ти будеш фізично, хіба це не означає домогтися кохання? Ось мрія бідолахи-горбаня, мрія вчорашня, бо сьогодні ваша славна матуся дала мені ключ до мого майбутнього багатства, пообіцявши допомогти з купівлею нотаріальної контори. Але перш ніж я стану другим Гобенгеймом, я хотів би знати, чи є мені сенс перетворюватися на таке страховище? Як ви гадаєте, мадмуазель?
Модеста була така приголомшена, що навіть не почула зверненого до неї запитання Буча. Пастка, яку наставив закоханий горбань, виявилася куди небезпечнішою, ніж пастка старого солдата, і бідолашна дівчина не могла здобутися на голос.
— Сердешний Буча,— прошепотіла пані Латурнель своєму чоловікові.— Чи не схибнувся він бува?
— Ви хочете втілити б дійсність казку про красуню й страховище,— відповіла нарешті Модеста,— але ви забуваєте, що страховище перетворюється на прекрасного принца.
— Ви так гадаєте? — мовив карлик.— А я завжди вважав, що тут ідеться про символ: осяйне світіння душі, відкрившись очам, змушує забути про потворну оболонку. Якщо мене не покохають, я залишуся в масці, от і все! А ви, пані, й усі ваші близькі,— сказав він, звертаючись до дружини свого патрона,— віднині маєте до своїх послуг не тільки карлика, а й життя людини та її багатство.— Буча повернувся на своє місце за картярським столом і сказав, звертаючись до трьох партнерів і вдаючи цілковитий спокій: — Хто має здавати?
Але подумки він повторював з болем у серці:
"Вона хоче, щоб її любили за її душу, вона листується з якимсь фальшивим генієм. Але чи далеко вона зайшла? "
— Уже за чверть десята, люба матусю,— сказала Модеста, звертаючись до пані Міньйон.
Сліпа попрощалася зі своїми друзями й пішла вкладатися спати.
Ті, хто хоче зберегти своє кохання в таємниці, можуть не остерігатися піренейських вівчарок, матерів, Дюме, Латурнелів — їхнє шпигування ще не становить для них справжньої небезпеки. Але шпигування закоханого? Це алмаз проти алмаза, вогонь проти вогню, розум проти розуму, це рівняння, всі члени якого взаємно знищуються. У неділю вранці Буча випередив дружину свого патрона, яка на свята приходила в Шале, щоб супроводжувати Модесту до церкви, і став прогулюватися біля котеджу, чекаючи листоношу.
— Ви маєте сьогодні листа для панни Модести? — спитав він, побачивши цього скромного службовця.
— Ні, добродію, сьогодні не маю...
— З деякого часу ми даємо чималий прибуток державній скарбниці! — вигукнув клерк.
— Таки справді даємо,— відказав поштар.
Із своєї кімнати Модеста побачила Буча й почула цю коротку розмову. О цій годині вона завжди стояла біля вікна і, сховавшись за жалюзі, чекала листоношу. Вона спустилася сходами, вийшла в сад і зміненим голосом покликала:
— Пане Буча!
— До ваших послуг, мадмуазель! — відповів горбань, підходячи до хвіртки, яку відчинила Модеста.
— Скажіть, будь ласка, невже ви вважаєте ваше ганебне шпигування заслугою, за яку вас може покохати жінка? — спитала дівчина, намагаючись приголомшити свого раба поглядом і поставою королеви.
— Так, мадмуазель! — відповів він гордо.— Я й на думці не покладав,— провадив Буча, стишивши голос,— що жалюгідний хробак може чимось прислужитися зорі. Але це саме так. Невже ви хотіли б, щоб вашу таємницю розгадали ваша мати, пан Дюме і пані Латурнель, а не створіння, скривджене долею і готове бути вам корисним бодай на мить, як ото квітка, яку ви зриваєте, щоб зразу й викинути. Усі знають, що ви закохані; але як саме, знаю тільки я. Візьміть мене за сторожового пса. Я безвідмовно вам скорятимуся, охоронятиму вас, ніколи не загавкаю і не осмілюся вас судити. Я нічого не прошу — тільки дозвольте мені бодай у чомусь прислужитися вам. Ваш батько помістив у ваш звіринець пана Дюме, посадіть туди й мене, і ви переконаєтеся, на що здатен бідолашний Буча, який не прагне для себе навіть обгризеної кістки!
— Гаразд, я піддам вас випробуванню,— сказала Модеста, яка хотіла спекатися такого проникливого охоронця.— Негайно вирушайте в Гравіль, потім у Гавр, обійдіть там усі готелі й довідайтеся, чи приїхав з Англії такий собі пан Артур.
— Знаєте, мадмуазель, я в такому разі краще піду прогуляюся берегом моря,— відказав Буча, шанобливо уриваючи Модесту.— Вас це теж цілком улаштує, якщо ви не хочете, щоб я був сьогодні в церкві. От і все.
Приголомшена Модеста втупилась у карлика з неприхованим подивом.
— Так, так, мадмуазель, хоч ви й підв'язали собі щоку хустинкою та ще й вати туди підклали, у вас немає ніякого флюса. А подвійна вуаль на капелюшку,— це для того, щоб бачити, а самій лишитися невпізнаною.
— Звідки у вас стільки проникливості? — вигукнула Модеста зашарівшись.
— Та й корсета на вас немає! Не через флюс же спотворили ви свою талію, натягши на себе кілька спідниць... А старі рукавички, а оці жахливі шкарбани на ваших чудових ніжках... Ви вдяглися так недоладно, щоб...
— Годі! — сказала Модеста.— Як ви доведете мені свій послух?
— Мого патрона викликали на сьогодні в село Сент-Адрес. Йому дуже не хочеться туди йти, але він чоловік справді добрий і не захотів позбавити мене недільного відпочинку. Ну, так я сам зголошуся піти туди замість нього...
— Вирушайте, і ви здобудете мою довіру.
— Ви певні, що я не знадоблюся вам у Гаврі?
— Певна. Погляньте, Таємничий карлику,— мовила вона, показуючи на безхмарне небо.— Чи бачите ви там слід птаха, який щойно пролетів? Так от, мої вчинки прозорі, як і це повітря, від них теж не лишається жодного сліду. Заспокойте Дюме, заспокойте Латурнелів, заспокойте мою матір і знайте, що до приїзду батька я не лише не віддам нікому цієї руки,— і вона показала йому свою прегарну, ніби виточену руку з ледь загнутими кінчиками пальців, крізь які просвічувало сонце,— а й не дозволю, щоб до неї доторкнулись уста того, кого заведено називати коханим.
— А чому ви не хочете, щоб я пішов сьогодні до церкви?
— Ви розпитуєте мене після того, як я вшанувала вас довірою і звернулася до вас із проханням?
Буча мовчки вклонився й поспішив до свого патрона, в захваті від того, що його прекрасна дама дозволила служити їй.
Коли через годину подружжя Латурнелів зайшли по Модесту, вона поскаржилася на сильний зубний біль.
— Я навіть не мала сили вдягтися,— сказала вона.
— Ну що ж, лишайтеся вдома,— відповіла добродушна дружина нотаря.
— О ні, я хочу помолитися за щасливе повернення батька,— сказала Модеста.— Я добре вкуталась і прогулянка скоріше піде мені на користь, аніж на шкоду.
І панна Міньйон пішла до церкви разом з Латурнелями. Вона відмовилася взяти свою супутницю під руку — адже та могла відчути внутрішнє тремтіння, яке опанувало дівчину на думку, що скоро вона побачить свого великого поета. Хіба один погляд, кинутий на нього, не має вирішити її долю?
Чи є в житті щасливіші хвилини, аніж хвилини першого побачення? Чи відродяться ще коли-небудь відчуття, які ховаються на самому споді серця й розквітають лише тоді? Чи судилося кому-небудь двічі пережити ту невимовну втіху, з якою Ернест де Лабрієр вибирав найкращу бритву, найгарнішу сорочку, бездоганну краватку і найвишуканіший костюм? Мимоволі починаєш обожнювати всі речі, що мають стосунок до цієї неповторної миті. І плекаєш мрії, сповнені високої поезії, що не поступаються дівочим мріям. Та вони розвіюються, мов дим, як тільки він або вона розгадають їх. Чи не схожі ці мрії на терпкі, ніжні пахощі диких яблунь, що ростуть у лісових хащах, розквітаючи там на радість одному сонцю? Або, як твердить Каналіс у своїй "Пісні дівчини", на радість самій рослині, що їй ангел квітів явив свій лик? Тут слід відзначити, що нашого скромного Лабрієра досі не кохала жодна жінка, бо це щастя вельми рідкісне для бідолах, чиє життя починалося з тяжких трудів і постійних турбот про гроші.