У Вогнерукого через це розбилося серце.
– Хіба він має серце?
– Якби не мав, йому легше жилося б, – відповів Мо. – Минув добрий тиждень, і ось він знов постукав у мої двері – певна річ, уночі, це його улюблена пора. Я саме спаковував речі. Вирішив за краще виїхати з того будинку: не хотілося знову випроваджувати мечем Басту й Каприкорна. Вогнерукий підтвердив мої побоювання. Коли він прийшов, стояла вже глибока ніч, проте я все одно не міг заснути. – Мо погладив Меґі по голові. – Тоді ти теж погано спала. Тобі снилися страшні сни, хоч я й намагався прогнати їх своїми історіями. Одне слово, збираю я інструменти у себе в майстерні, коли це в двері хтось стукає – тихенько тихенько, майже крадькома. Вогнерукий виринув з темряви так само несподівано, як оце чотири дні тому, коли він тієї дощової ночі з’явився в нас у дворі… Невже минуло справді лише чотири дні? Тієї ночі, коли Вогнерукий повернувся вперше, він мав такий вигляд, немовби дуже довго нічого не їв: худющий, як приблудний кіт, а очі такі сумні сумні. "Перенеси мене назад, прошу тебе! – белькотів він. – Цей світ мене занапастить. Він надто стрімкий, надто гамірний. Якщо я не помру з туги, то помру з голоду. Я не знаю, з чого мені жити. Я взагалі нічого не знаю. Я почуваюся рибиною без води". Він просто не хотів повірити, що повернути його в книжку мені несила. Він хотів побачити її, хотів спробувати сам, хоч ледве умів читати. Але віддати йому книжку я, звісно, не міг. Адже тоді я втратив би останнє, що в мене лишилося від твоєї мами. На щастя, книжку я добре сховав. Я дозволив Вогнерукому переночувати в нас на канапі, а коли вранці зійшов униз, то побачив, що він усе ще перериває книжкові полиці. Наступні два роки він з’являвся ще кілька разів, вирушав за нами, хоч би куди ми їхали, поки мені це зрештою набридло, і однієї туманної ночі ми з тобою просто втекли від нього. Відтоді я його не бачив. А оце чотири дні тому він вигулькнув знов…
– Тобі його й досі шкода? – промовила Меґі, дивлячись батькові в очі.
– Іноді, – відповів Мо, хвилю помовчавши.
Елінор зневажливо пирхнула:
– Ти ще божевільніший, ніж я гадала. З вини того виродка ми опинилися в цій норі, через нього нам, може, й горлянки переріжуть, а тобі його шкода?
Мо стенув плечима й перевів погляд на стелю, де навколо голої лампочки кружляла міль.
– Каприкорн, певна річ, пообіцяв Вогнерукому повернути його назад, – нарешті промовив він. – На відміну від мене, Каприкорн здогадався, що за таку обіцянку Вогнерукий зробить що завгодно. А хоче Вогнерукий лише одного: повернутися в свою історію. Він навіть не питає, як ця історія для нього скінчиться – щасливо чи ні.
– Що ж, у реальному житті те саме, – з похмурою міною проказала Елінор. – Тут теж не знаєш, як усе скінчиться. У нашому випадку все свідчить про те, що кінець буде кепський.
Меґі сиділа, обхопивши ноги руками й поклавши підборіддя на коліна, і розглядала щілини в брудних білих стінах. В її уяві постала літера "К", на якій сиділа рогата куниця. І раптом дівчинці здалося, ніби з за тієї великої літери виглядає її мама. Мама, яку вона знала лише з вицвілого знімка під батьковою подушкою. Отже, вона не пішла від нього… Як їй там ведеться, в тому чужому світі? Чи ще згадує вона про доньку? Чи сумує за своїм світом так, як Вогнерукий за своїм?
І чи сумує Каприкорн? Чого він домагається від Мо? Щоб той повернув його в книжку? Але ж Мо й гадки не має, як те зробити! Що буде, коли Каприкорн це збагне? Меґі здригнулася.
– Каприкорн натякнув, що в нього є кому прочитати вголос книжку й без мене, – провадив Мо, ніби вгадавши її думки. – Про того чоловіка мені казав Баста. Мабуть, щоб було зрозуміло, що я не один такий. Той другий читець нібито вже викликав з якоїсь книжки кількох помічників, потрібних Каприкорнові.
– Он як?! Тоді що ж йому потрібно від тебе? – Елінор випросталася й, крекчучи, потерла сідницю. – Я взагалі вже нічого не розумію. Сподіваюся тільки, що все це – лиш один із тих снів, від яких прокидаються з головним болем і неприємним присмаком у роті.
Меґі мала сумнів, що Елінор і справді плекала такі сподівання. Волога солома, як і холодна стіна за спиною, нагадувала про реальні обставини. Меґі знову схилила голову на батькове плече й заплющила очі. Вона дуже шкодувала, що не прочитала з "Чорнильного серця" ні рядка. Жодного уявлення не мала про історію, в якій зникла мама. Дівчинка знала тільки історії, які їй розповідав Мо в ці останні роки, коли вони жили вдвох, – історії про те, чому мама не з ними, історії про її пригоди в далеких країнах, про жахливих ворогів, які не пускали її додому, і про скриньку, яку мама берегла для Меґі й до якої в кожному зачарованому місці клала щось новеньке, чудесне пречудесне.
– Мо, – озвалася Меґі, – як ти гадаєш, їй добре в тій історії?
Мо, перше ніж відповісти, довго розмірковував.
– Феї їй, певна річ, сподобаються, – нарешті промовив він. – Хоч ті маленькі створіння й досить вередливі. А кобольдів, наскільки я знаю маму, вона напуватиме молоком. Так, усе це їй, гадаю, до вподоби…
– А що їй може бути не до вподоби? – Меґі стривожено звела на нього очі.
Мо вагався.
– Зло, – нарешті відповів він. – У цій книжці діється багато жахливих речей, а мама так і не довідалася, що все це скінчиться не так уже й погано. Адже я не встиг дочитати їй ту історію до кінця… Ось це їй не сподобається.
– Ще б пак! – докинула Елінор. – Але звідки тобі знати, чи не сталися в цій історії тим часом які небудь зміни? Адже Каприкорна і його приятеля головоріза ти з книжки, зрештою, вичитав. І тепер ці двоє глумляться над нами.
– Атож, – кивнув головою Мо. – Проте вони, схоже, все ж таки й досі живуть у книжці! Повір, я не раз читав її після того, як вони з неї вийшли. Але в історії й далі йдеться про всіх: і про Вогнерукого, й про Басту, і про Каприкорна. Чи не означає це, що все лишилося так, як було? Що Каприкорн і досі там, а тут ми боремося лише з його тінню?
– Як для тіні, то він навіює аж надто великий страх, – промовила Елінор.
– Маєш рацію, – зітхнув Мо. – Може, там і справді все вже змінилося. Може, за історією, що в книжці, приховується ще одна, багато глибша, і вона змінюється так само, як і наш світ? А слова розповідають нам про це не більше, ніж можна побачити крізь щілину в замку? Може, слова – то лише накривка на посудині, яка містить куди більше, ніж ми в змозі прочитати?
– О Господи, Мортимере! – простогнала Елінор. – Годі про це, у мене вже розболілася голова.
– Повір, у мене вона теж боліла, коли я замислювався про це, – відказав Мо.
Після цього всі троє надовго змовкли, кожне думало про своє.
Першою озвалася Елінор, хоча спочатку й склалося таке враження, ніби вона розмовляє сама з собою.
– Ой лишенько! – промурмотіла вона, роззуваючись. – Як подумаю оце, скільки разів я мріяла потрапити в одну зі своїх улюблених історій!.. А виходить, найкраще в книжках усе ж таки те, що їх можна коли завгодно згорнути.
Стогнучи, вона поворушила пальцями на ногах і заходила з кутка в куток по кімнаті. Меґі ледве стримувалася, щоб не пирснути зо сміху. Просто Елінор мала надто кумедний вигляд, коли, мов заводна іграшка, дибцяла на своїх зболених ногах туди й назад, від стіни до стіни.
– Елінор, через тебе можна збожеволіти! – сказав Мо. – Сядь!
– І не подумаю! – огризнулася вона. – Бо я й сама божеволію, коли сиджу.
Мо скривився, обійняв Меґі за плечі й прошепотів:
– Гаразд, нехай бігає. Коли намотає кілометрів десять, то сама впаде з ніг. Але тобі пора спати. Ляжеш на моєму лігвищі. Воно не таке вже й погане, як здається на перший погляд. Якщо заплющиш очі й уявиш, що ти – порося Вілбур, яке зручненько вмостилося в своєму хліву…
– Або Варт, який спить у траві разом із дикими гусьми. – Меґі мимоволі позіхнула.
Скільки разів вони з Мо вже грали в цю гру: "Про яку книжку ми з тобою забули? Яка тобі саме спадає на думку? A а, оця! Про неї я вже давненько не згадував!.." Вона стомлено випросталася на колючій соломі.
Мо скинув із себе светра й укрив ним Меґі, промовивши:
– Але ковдра тобі все одно потрібна. Навіть якщо ти порося чи гуска.
– Але ж ти змерзнеш!
– Пусте.
– А де спатимете ви – ти й Елінор? – Меґі знов позіхнула. Досі вона й не помічала, як стомилася.
Елінор снувала від стіни до стіни.
– А хто взагалі каже, що треба спати? – вигукнула вона. – Ми, певна річ, чатуватимемо!
– Гаразд, – муркнула Меґі, втикаючись носиком у батьків светр. "Він знов зі мною, – промайнуло в неї, коли сон уже склеплював її повіки. – А решта не має значення". Згодом вона подумала: "А якби мені ще пощастило прочитати цю книжку…"
Але "Чорнильне серце" лишилося в Каприкорна. А про нього думати цієї хвилини Меґі не хотілося, бо так сон ніколи до неї не прийде. Ніколи…
Меґі не знала, скільки часу проспала. Прокинулася вона, мабуть, від холоду в ногах чи від колючої соломи під головою. Годинник у неї на руці показував четверту. В цій комірчині без вікон ніщо не промовляло про те, що надворі – день чи ніч. Але Меґі просто не могла собі уявити, що ніч минула. Мо з Елінор сиділи біля дверей, вигляд обоє мали стомлений – стомлений і заклопотаний. Розмовляли вони стишеними голосами.
– Так, вони й досі мають мене за чародія, – саме казав Мо. – Це вони дали мені таке смішне ім’я – Чарівновустий. І Каприкорн не має жодного сумніву в тому, що я можу зробити це ще раз – будь коли і з будь якою книжкою.
– А ти… можеш? – запитала Елінор. – Адже звечора ти нам не все розповів, чи не так?
Мо довго не відповідав.
– Не все, – нарешті мовив він. – Бо не хочу, щоб Меґі теж мала мене за якогось там чародія.
– Виходить, ти вже не раз… щось вичитував із книжок?
Мо кивнув головою:
– Я завше любив читати вголос, ще як був хлопчиком. А одного разу, коли читав товаришеві "Тома Сойєра", на килимі раптом з’явилася дохла кішка, вже задубіла, як поліняка. А те, що натомість зникла одна з моїх м’яких іграшок, я помітив уже згодом. Мені здається, в нас обох мало не спинилося серце. Ми поклялися тоді, що ніколи й нікому про ту кішку не скажемо, і скріпили нашу клятву кров’ю, як Том і Гек. Після того я, звичайно, не раз потай, без свідків пробував повторити той експеримент, але коли я того хотів, у мене нічого не виходило.