Чи її змусили написати, чи вона написала листа сама, коли вирішила вкоротити собі віку? А потім — нещасливий випадок з подругою, Маврілією, неймовірний випадок з міланкою, яка раптово їде до Рима, щоб скупатися в Тібрі й потонути.
Німий Давіде, який віднайшов дар мови, запитав навпростець:
— Але чому їх убили одну в Мілані, а другу в Римі? Він був трохи простакуватий.
І Дука, його лікар, терпляче йому пояснив; хлопець був єдиний, до кого він виявляв терпіння.
— А тому, що якби протягом чотирьох днів тут, у Мілані, було знайдено блондинку, втоплену, скажімо, в Ламбро, а потім — брюнетку з перерізаними венами в Метанополі, поліція могла б зв'язати ці дві загадкові смерті й запідозрити з першої ж миті, що між ними існує якийсь зв'язок. Зате в такому вигляді потопельниця в Римі не могла мати нічого спільного, принаймні на позір, зі смертю в Метанополі. Римська поліція зайнялася своєю потопельницею, а міланська — своєю самовбивцею, і не знайшли нічого, оскільки зв'язку між ними ніхто не вбачав. Зв'язок знайшли ви, маючи на руках цю плівку й бувши з Альбертою напередодні її вбивства.
— Тоді виходить,— сказав Давіде, який від своєї звичної німоти раптом удався в балакучість,— якщо я відразу ж передам цю плівку поліції й розповім усе, що казала мені Альберта, може, поліція зуміє швидко виявити винних.
— Можливо,— стиха відповів Дука. Його пацієнт виявляв усі комплекси вини, одного з них не уникнув. — Але передусім ви повинні знати, що в цій штучці, залишеній у машині разом з Альбертиним носовичком, лежала касета, а в ній була вже проявлена плівка. Але ви цього не знали. А потім батько попереламував би вам кістки, якби тільки дізнався, що ви замішані в такій брудній історії. — За цими словами почувся смішок Карруа, який добре знав свого впливового друга інженера П'єтро Аузері, та й Маскаранті порозуміло всміхнувся. — Особисто ви ні в чому не винні. Заспокойтесь і налийте нам пива.
— Тепер ми можемо зробити деякі висновки,— промовив Карруа. — По-перше, виявлено пробільний матеріал. По-моєму, тут двох думок бути не повинно.
— Ні, двох думок тут не було.
По-друге, цей пробільний матеріал дуже важливий. Вони не якісь двоє жалюгідних визискувачів, що зв'язалися з двома жалюгідними визискувачами з іншої країни, аби обмінятися кількома знедоленими. Це люди організовані, вони ні перед чим не зупиняються, вбивають спокійно, аби уникнути викриття. Це теж здається очевидним.
Це вже було занадто. Дука, як поборник справедливості, теж не вірив аж у таку організацію. За цим повинні стояти кілька шахраїв, але чесних шахраїв, і він уже здогадувався, куди хилить Карруа.
— Гаразд, зверніться до Інтерполу, це само собою зрозуміло. Зрештою ви викриєте всіх, але історія затягнеться, оскільки вам бракує слідів. Ці двоє дівчат — не професіоналки, це дилетантки, по суті робітниці, бідні, але з хороших родин. Вони вряди-годи вдавалися до цього ремесла, але не зв'язувались із світом проституції, обходилися без визискувачів. — Як і Карруа, Дука
теж не любив слів "здирник", "вимагач", таких любих режисерам кіно. — їхні батьки, їхні родичі, ближні нічого не знали про їхні підробітки, дівчата були працьовиті, навіть на роботі про них відгукуються дуже добре: "серйозні дівчата, на місці, пунктуальні". Й справді, щоб не дати себе викрити через кілька тижнів, злочинці повинні були діяти саме так. Єдиний слід, на який ми натрапили,— плівка, але сам фотограф не лише зник, але ми навіть не знаємо, хто він, а ті, кого він фотографував, померли. Атож, безперечно, ви зрештою впіймаєте цих людей, але для цього вам знадобиться багато часу. А я — я поспішаю. Карруа зареготав.
— Он як? А що ж ти збираєшся робити, що& упоратися швидше?
— Точно ще не знаю, але я б почав, відштовхнувшись від одної гіпотези.
— Якої саме?
— Що ті панове знову взялися до своєї роботи. Після переляку, викликаного пропажею плівки та вбивством двох дівчат, вони заспокоїлися — через якийсь час, скажімо, через три-чотири місяці. Відтак, побачивши, що поліція повірила в самогубство брюнетки та в нещасливий випадок з блондинкою, знову розгорнули свою діяльність, адже наше місто надає їм усі можливості. Постав себе на їхнє місце, й сам побачиш.
— Мені б не хотілося бути на їхньому місці,— сказав Карруа. Тут, у готелі, він намагався не кричати. — Ну гаразд, викладай далі свої міркування.
— Так ось,— почав пояснювати Дука, хоча Карруа, мабуть уже збагнув хід його думки,— для відновлення діяльності природно взятися за те саме, що ти робив рік тому і що принесло такий пожиток,— цебто почати підшукувати нових дівчат, не чекаючи появи конкурентів. Отже, нам цілком можна відштовхнутися від такої гіпотези: вони знову діють тут, у Мілані, і то сьогодні, цього вечора.
Карруа не ворушився; коли він зосереджувався на чомусь, то достоту кам'янів. Нарешті озвався.
— Отож ми беремо якусь дівчину, виводимо її на вулицю, щоб вона займалася тим, що потрібно цим фотографам, і рано чи пізно один із них вийде на неї. Ми спершу впіймаємо одного, а потім — усіх. Можна спробувати, діло нехитре.
Насправді все було не так просто.
— Атож, потрібна дівчина. Хто може погодитись на таке діло?
— У Маскаранті цілий архів, персональні справи жінок, здатних до такого.
— Бачиш, докторе Карруа, на професіоналок нам краще не розраховувати. Тим добродіям подавай яблучка без черв'ячка, та ще й просто з дерева. Не слід зв'язуватись із шлюхою, вирядженою під незайманицю. І вибач мені за це слово — шлюха.
— Гаразд, гаразд, ти тільки не сердься.
— Але в мене знайдеться навіть таке яблучко без черв'ячка, та ще й просто з дерева,— промовив Маскаранті тоном комівояжера, що рекламує свій товар.
— Маскаранті, даремно стараєшся,— відповів Дука терпляче, але з нотками легкого роздратування; він умів панувати над собою. — Я знаю, ти маєш своїх інформаторок навіть у хороших родинах, навіть серед медиків у клініках, де вживаються як ліки морфій та інші наркотики, але спробуй зрозуміти, як має діяти це твоє яблучко без черв'ячка: треба перебрати на вулиці чимало чоловіків, перш ніж знайти того, кого ми шукаємо, якщо він знайдеться. Дівчина чесна не виконає такого завдання на догоду поліції.
Запала мовчанка. Потім Карруа сказав:
— Здається, дощ пішов. — Він підвівся, підійшов до вікна і побачив, як на мокрій бруківці відбивається вся вогняна реклама площі Кавур. — А може, в тебе є така дівчина? — кинув він не обертаючись.
— Атож, якщо знайдеться ласкавець, знайдеться й дівчина,— заявив Дука. Він теж підвівся. — А може, я і є цей самий ласкавець. — Він підійшов до ліжка, сів, зняв трубку і назвав телефоністці номер. — Там справді дощ? — спитав він зненацька.
Інші двоє теж попідводились, здавалося, зацікавлені дощем, і підійшли до другого вікна, обернувшись до Дуки спиною.
— Будь ласка, Лівію.
Відповів йому чоловічий голос, голос літнього чоловіка, подумав Дука.
— Вам треба поговорити з синьйориною Лівією Уссаро? — допитувався голос, і то дуже доскіпливо.
— Так, синьйоре, буду вам дуже вдячний. — То міг бути її батько.
— Будь ласка, ви можете назвати себе? — Телефонні дзвінки від чоловіків, мабуть, дуже набридли педантичному предкові.
— Дука Ламберті.
— Бука Ламберті?
— Ні, Дука, "де". — Він уже почав дратуватися, коли це в трубці вчувся приглушений голос Лівії: "Дай-но мені, тату",— а потім гучний, рівний, теплий, без найменшої сухої нотки: — Пробачте, це був мій батько.
— Це ви пробачте. — Як вони добре виховані. Але чи справді надворі дощ? — Мені треба побачити вас, негайно. Можна?
— Уявіть собі, я чекала вашого дзвінка. Це було нечесно, це нагадувало спокусу.
— Я заїду по вас через десять хвилин. Гаразд?
— Чудово. Чекатиму в під'їзді.
Дука поклав трубку, озирнувся на трійцю посеред кімнати. Чи справді йде дощ? її можна повезти до Торре-дель-Парко, цієї міланської Ейфелевої вежі, в таку негоду там, мабуть, нема нікого.
Він підвівся.
— Я зможу сказати тобі щось певне завтра,— мовив до Карруа.
— Ні, я скажу тобі це зараз,— відповів Карруа, ніби збираючись протидіяти чомусь. — Ти нічого не зробиш. Досить, в нашу роботу ти більше не втручайся. Я офіційно забороняю тобі.
— А це чому? — спитав Дука майже ґречно; все-таки він був римлянин, спокійний, витриманий.
— Уже й так убито двох дівчат,— відповів Карруа; він був палахкий, але розважливий сардинець.
— Я пам'ятаю про це. Ще й як пам'ятаю.
— Ти цивільний громадянин, ти не поліцай. Труп третьої дівчини — це випробування не для тебе. Я усуваю тебе від цієї справи.
— Гаразд,— відповів Дука вже з порога. Його усунуто, усунуто насправді, Карруа не жартував. — Прощавайте.
— Дуко, гляди мені!..
Він вийшов, не озиваючись. Вони мали рацію, але не розуміли обставин, мусили дотримувати законів, а закони іноді такі безглузді, потурають злочинцям і зв'язують руки чесним людям.
Надворі справді йшов дощ. Менш як за десять хвилин Дука вже підібрав Лівію в під'їзді її будинку, менш як за двадцять "джульєттою" під'їхав до підніжжя Торре-дель-Парко й ще через три хвилини вони опинилися в круглому салончику вежі, на висоті сто метрів над падуанською долиною й містом Сант-Амброджо. Дощ припустив ще дужче, шаленіла вже справжня гроза, у круглі віконця, як в ілюмінатори літака, видно було небо, пропорюване блискавками, їх спалахи частішали, ввімкнута радіола бармена скидалася на сковороду, на якій шкварчали смажені каштани. Просто поганенький кіносценарій, бездарність аж кричала про себе.
— Ви захотіли зустрітися через Альберту? — спитала Лівія.
— Так. — О, яка на ній сукня — в білу квітку на чорному тлі, майже такого самого крою, як того разу, в руках вона тримала маленьку чорну солом'яну торбинку, губи й нігті були пофарбовані в блідо-жовтий колір, на зап'ястку красувався годинник, великий, чоловічий, явно чужорідний у жіночому туалеті. Особливі прикмети: погляд прямий, в очах жодного сліду нещирості.
— Я вас слухаю,— сказала вона.
Дука виклав їй усе до найменших подробиць і став чекати відмови. Проте Лівія не казала ні "так", ні "ні"; коли вона заговорила, він зрозумів, що доведеться вислухати цілу промову. Мусить дати їй виговоритись, адже ніякої іншої втіхи він їй дати не міг.
— Після смерті Альберти я облишила оті свої експерименти,— почала Лівія Уссаро під дедалі гучніші розкоти грому.