П'ятнадцятирічний капітан

Жуль Верн

Сторінка 22 з 57

Для нас, чоловіків, перехід пішки, як ви потім переконаєтесь, не буде ні надто важкий, ні стомливим. До речі, коли я казав двісті миль, я мав на увазі той шлях, що ним не раз уже ходив — уздовж звивистого берега цієї річки… Але рушивши навпростець через ліс, ми скоротимо собі шлях миль на вісімдесят. Проходячи по десять миль у день, ми любесенько добудемось до асьєнди.

Місіс Уелдон подякувала американцеві.

— Найкращою подякою буде ваша згода прийняти моє запрошення, — відповів Гарріс. — Дарма що я зроду не ходив через оцей ліс, все ж, гадаю, знайду в ньому дорогу: адже я звик мандрувати лісами. З провіантом справа складніша. Я взяв із собою стільки харчу, скільки потрібно мені одному.

— Містере Гарріс, — відповіла місіс Уелдон, — харч у нас є, і ми будемо раді поділитися з вами.

— От і гаразд, місіс Уелдон! Все начебто складається якнайкраще. То вирушаймо!

Гарріс уже був попрямував до лісу по коня, але Дік Сенд спинив його ще одним запитанням.

Юнакові не дуже хотілося залишати узбережжя й заглиблюватись у цей безкраїй ліс. Дік Сенд був моряк і на березі почував себе ближче до своєї стихії.

— Містере Гарріс, — спитав він, — навіщо йти сто двадцять миль Атакамською пустелею? Чом не побратися узбережжям? І так і так далеко, то чи не краще спершу дістатися до ближчого порту, байдуже якого — північного чи південного?

— Юний мій друже, — відповів Гарріс, злегка насупивши брови, — хоч як погано я знаю це узбережжя, проте мені здається, що ближче, ніж за триста або чотириста миль, немає жодного порту.

— Це на північ, — урвав Дік Сенд, — а на південь?

— Якщо йти на південь, то доведеться спускатись аж до Чілі. Отже перехід буде такий само довгий. До того, я на вашому місці не став би проминати пампаси Аргентінської республіки. На превеликий жаль, я не зміг би вас туди супроводити.

— А хіба не пропливають повз цей берег кораблі, що курсують між Чілі й Перу? — спитала місіс Уелдон.

— Ні. Вони пропливають набагато далі, у відкритому морі. Адже ви, мабуть, не зустріли жодного?

— Не зустріли, — відповіла місіс Уелдон. — Діку, в тебе є ще запитання до містера Гарріса?

— Тільки одне, місіс Уелдон, — сказав юнак, якому чомусь не хотілося погоджуватись. — Я хочу спитати містера Гарріса, в якому порту, на його думку, ми можемо сісти на судно, що йтиме до Сан-Франціско?

— Мій юний друже, мені важко це сказати, — відповів американець. — Я знаю тільки, що ми знайдемо спосіб доставити вас із асьєнди Сан-Фелісе до Атаками. А вже звідти…

— Тільки не подумайте, містере Гарріс, — урвала його, місіс Уелдон, — що Дік Сенд неохоче пристає на вашу пропозицію!

— Та ні, місіс Уелдон! — вигукнув юнак. — Повірте, я охоче і з вдячністю приймаю запрошення містера Гарріса. Але я жалкую, що ми не викинулись на берег на кілька градусів північніше або південніше. Ми б тепер були неподалік од порту, і нам було б легше вернутись додому; не довелося б зловживати люб'язністю містера Гарріса.

— Не подумайте тільки, що ви мене обтяжуєте, — мовив Гарріс. — Як я вам уже казав, мені дуже рідко випадає нагода зустріти тут своїх краян. Тож я справді залюбки зроблю для вас усе, що зможу.

— Ми приймаємо вашу пропозицію, містере Гарріс, — сказала місіс Уелдон. — Проте я не хочу забирати у вас коня. Я добре ходжу…

— А я ще краще, — відповів Гарріс. — Я звик до тривалих переходів у пампасах, тож якщо загін затримається, то тільки не через мене. Ні, місіс Уелдон, верхи поїдете ви і ваш синок. Зрештою, цілком можливо, що по дорозі ми зустрінемо когось із асьєнди, а що там усі їздять верхи, то вони охоче віддадуть нам своїх коней.

Дік Сенд бачив, що, заперечуючи далі, він тільки завдасть прикрості місіс Уелдон.

— Коли ми вирушимо, містере Гарріс? — спитав він.

— Сьогодні ж, мій юний друже! — відповів американець. — На початку травня тут починаються дощі, тож до того часу нам треба неодмінно дістатися до асьєнди Сан-Фелісе. Дорога через ліс найкоротша і, мабуть, найбезпечніша. Кочовики-індіанці рідко заходять у ліс; вони воліють грабувати на березі.

— Томе, і ви, мої друзі, — сказав Дік Сенд, звертаючись до негрів, — треба негайно приготуватись до переходу. Відберімо з провіанту те, що найлегше нести, спакуймо й розподілімо поклажу між собою.

— Містере Дік, — сказав Геркулес, — якщо хочете, я сам понесу весь вантаж.

— Ні, славний мій Геркулесе! — заперечив юнак. — Краще поділімо вантаж між усіма.

— А ви, Геркулесе, мабуть, дужий хлопчина, — зауважив містер Гарріс, оглядаючи негра, неначе того було виставлено на продаж. — На африканських невільничих ринках за вас дорого б заплатили!

— Та вже дали б мою ціну! — засміявшись, відповів Геркулес. — Однак покупцям довелось би добре по-побігати, щоб упіймати мене!

Всі взялися до роботи, щоб вирушити якомога швидше. Зрештою, не було особливо чого й складатися — самі харчі та й то лише стільки, щоб вистачило на дорогу від узбережжя до асьенди Сан-Фелісе, тобто на десять днів.

— Містере Гарріс, — мовила місіс Уелдон, — перше ніж скористатися з-вашого запрошення, ми б хотіли, щоб ви прийняли наше й побули трохи нашим гостем.

— Охоче приймаю, місіс Уелдон, вельми охоче! — весело відповів Гарріс.

— За кілька хвилин сніданок буде готовий.

— От і гаразд, місіс Уелдон. А я тим часом приведу сюди коня. Хто-хто, а він уже добряче наснідався!

— Ви дозволите провести вас? — спитав Дік Сенд у американця.

— Коли ваша ласка, мій юний друже, — відповів той. — Ходімо, я вам покажу гирло цієї річки.

І вони пішли вдвох.

Місіс Уелдон послала Геркулеса по ентомолога. Кузена Бенедікта мало обходило те, що діялося довкола. Він блукав угорі на узліссі, шукаючи рідкісних комах, але поки що нічого не знаходив.

Геркулесові довелося забрати його звідти силою. Місіс Уелдон сказала кузенові Бенедікту, що вони вирішили йти в глиб країни і що перехід триватиме десять днів.

Кузен Бенедікт відповів, що він готовий вирушити будь-коли, ба навіть ладен перейти всю Південну Америку, аби тільки йому дозволили дорогою шукати комах.

Потім місіс Уелдон і Нен приготували добрий сніданок. Перед дорогою годилося добре попоїсти.

Тим часом Гарріс і Дік Сенд повернули за скелі до гирла річки, а потім пройшли вгору берегом метрів триста. Там стояв прив'язаний до дерева кінь, який радісно заіржав, побачивши свого хазяїна.

Це був чудовий кінь невідомої Дікові Сенду породи. Та маленька вигнута голова, тонка шия, довгий круп виказали б знавцеві арабського скакуна.

— Бачите, мій юний друже, — сказав Гарріс, — який це сильний кінь. На нього можна цілком покластися в дорозі.

Гарріс одв'язав коня, взяв його за вуздечку й повів униз берегом. Дік Сенд ішов слідом, пильно оглядаючи ліс та береги. Проте він не помітив нічого підозрілого. Трохи згодом, наздогнавши американця, юнак звернувся до нього з несподіваним запитанням:

— Містере Гарріс, ви часом не зустрічали вночі португальця на ймення Негору?

— Негору? — здивовано перепитав Гарріс. — А хто він, цей Негору?

— Він був у нас коком на "Пілігримі", — відповів Дік Сенд. — І десь пропав.

— Може, потонув?

— Та ні. Ще вчора ввечері він був із нами, а вночі пішов геть, — мабуть, попрямував угору берегом річки. Ви йшли згори, тому я й питаю вас, чи ви не бачили Негору?

— Ні, я нікого не бачив, — відповів американець. — Якщо ж ваш кок наважився забрести сам у цей ліс, то він ризикує заблудитися. Може, ми його ще наздоженемо дорогою.

— Так… можливо, — пробурмотів юнак.

Коли вони підійшли до грота, сніданок був уже готовий. Снідали тим самим, чим учора вечеряли — консервами й сухарями. Гарріс жадібно допався до їжі.

— Ну, — сказав він, — я бачу — ми не пропадемо з голоду дорогою! Але що буде з отим бідолашним португальцем, про якого говорив мені наш юний друг?..

— А! — мовила місіс Уелдон. — Дік Сенд уже розповів вам, що Негору зник?

— Так, місіс Уелдон, — відповів юнак. — Я хотів дізнатися, чи містер Гарріс не зустрів Негору.

— Ні, я його не зустрів, — сказав Гарріс. — Та не варто думати про цього дезертира; краще займімося останніми приготуваннями. Вирушимо, коли ви забажаєте, місіс Уелдон!

Кожен узяв свою ношу. Геркулес допоміг місіс Уелдон сісти в сідло. А малий Джек з іграшковою рушницею за плечима вмостився попереду неї, і не думаючи подякувати тому, хто віддав йому такого чудового коня.

Джек заявив матері, що сам правитиме "конем цього містера".

Малому дали в руки вуздечку, і він відчув себе справжнім начальником загону.

Розділ XVI

У ДОРОЗІ

Пройшовши кроків триста берегом річки, загін вступив у праліс. Не без страху — хоч і без жодної на те підстави — Дік Сенд поглядав на ці нетрі, що їх нелегкими стежками він і його супутники мандруватимуть протягом десяти днів.

А місіс Уелдон — жінка й мати, яку небезпеки, здавалося, мали б лякати вдвічі дужче, ніж чоловіків, — не почувала ніякої тривоги.

Її спокій грунтувався на двох вельми поважних причинах: по-перше, вона знала, що ні тубільці, ані звірі цього району пампасів для них не страшні; по-друге, вона була певна, що з таким провідником, як Гарріс, можна не боятися заблудитись.

Загін на марші витримував заздалегідь установлений порядок. На чолі його йшли Дік Сенд і Гарріс, один — з карабіном, другий — з довгоствольною рушницею.

За ними рухалися Бет і Актеон, озброєні карабінами й ножами.

Далі на коні їхали місіс Уелдон і малий Джек.

За ними посувалися Том і Нен.

В ар'єргарді йшли Остін, озброєний четвертим карабіном, і Геркулес із сокирою за поясом.

Дінго то забігав далеко вперед, то відставав. Як помітив Дік Сенд, пес начебто шукав сліду. Дінго дуже змінився, відколи потрапив на цей берег після катастрофи "Пілігрима". Собака був збуджений і частенько глухо гарчав, щоправда, скоріше жалібно, ніж погрозливо. Це впадало в око всім, хоч ніхто не міг пояснити, чому Дінго так поводився.

Кузена Бенедікта, як і Дінго, було неможливо примусити йти з усіма. Для цього його треба було б тримати на мотузку. З бляшанкою на ремінці через плече, сіткою в руці й лупою на грудях ентомолог нишпорив довкола загону, забирався в хащі, пірнав у високу траву, не думаючи про звірів чи отруйних змій: він шукав комах.

Спочатку місіс Уелдон турбувалася і разів двадцять гукала його, прохаючи триматися ближче. Але кузен Бенедікт знов і знов зникав.

— Кузене Бенедікт, — врешті сказала вона. — Це вже занадто! Востаннє прошу вас не заходити далеко.

— Дозвольте, кузино, — відповів упертий ентомолог. — А якщо я побачу якусь комаху?

— Якщо ви побачите комаху, — рішуче мовила місіс Уелдон, — то не ловіть її, бо я буду змушена відібрати у вас коробку з колекцією!

— Відібрати мою коробку?! — вигукнув кузен Бенедікт так, ніби у нього збиралися вирвати серце.

— Так, коробку! І сітку! — додала місіс Уелдон.

— І сітку, кузино?! То, може, і окуляри? Ні! Ви не посмієте цього зробити! Не посмієте!

— І окуляри! Я й забула про них… Дякую, кузене Бенедікт, за те, що ви підказали, як я зможу зробити вас сліпим і в такий спосіб змушу поводитись розумно.

Ця потрійна погроза вгомонила неспокійного кузена на якийсь час.

19 20 21 22 23 24 25