У тебе з цією жінкою дійшло до звички: чотири рази на тиждень ти спокійнісінько приходиш до неї й проводиш із нею ніч. Це триває вже сім років, воно вже перестало бути пригодою; ти поважаєш її, відчуваєш певні обов'язки перед нею, не хочеш її кидати. І я цілковито певен, що в її обіймах ти шукаєш не лише утіхи, мені здається навіть, що якою б гострою не була втіха попервах, та згодом вона повинна втратити свою гостроту. Насправді ж увечері ти сідаєш біля цієї жінки і детально розповідаєш їй про події минулого дня й у важких випадках радишся з нею.
— Звичайно, — сказав Матьє, стенувши плечима. Він був злий сам на себе.
— Так от, — сказав Жак, — скажи ж мені, чим усе це відрізняється від шлюбу... по суті, від спільного проживання?
— Від спільного проживання? — іронічно перепитав Матьє. — Даруй, але це дурня.
— Ой ні! — сказав Жак. — Мені здається, тобі нелегко було б від цього відмовитися.
"Він ніколи ще так не говорив, — подумав Матьє, — він бере реванш". Треба було піти геть, грюкнувши дверима. Та Матьє знав, що залишиться до кінця: в нього було вороже й недоброзичливе бажання дізнатися про братову думку.
— Чому ти кажеш, ніби мені нелегко було б від цього відмовитися?
— Тому що таким чином ти забезпечуєш собі певний душевний комфорт, позірність свободи: ти маєш усі переваги шлюбу і користуєшся своїми принципами, щоб відмовитися від його вад. Ти відмовляєшся вреґулювати ситуацію, для тебе це легко. Якщо хтось тут і страждає, то тільки не ти.
— Марсель поділяє мої погляди на шлюб, — з погордою сказав Матьє; він чув, як вимовляє кожне слово, і сам собі був огидний.
— О, — сказав Жак, — якщо вона й не поділяє їх, то надто горда, щоб зізнатися тобі в цьому. Знаєш, я не розумію тебе: ти так обурюєшся, коли кажуть про несправедливість, а сам тримаєш цю жінку в принизливому становищі вже цілі роки, й усе це задля простого задоволення сказати собі, що ти у злагоді зі своїми принципами. І нехай би так і було, якби ти і справді узгоджував своє життя зі своїми ідеями. Але, повторюю тобі, ти все одно одружений, у тебе гарненьке помешкання, ти щомісяця отримуєш чималеньку платню, тобі нема чого тривожитися за майбутнє, бо держава ґарантує тобі пенсію... й ти любиш це спокійне, впорядковане життя, достеменне життя чиновника.
— Послухай, — сказав Матьє, — це ж непорозуміння: мене мало турбує, буржуа я чи ні. Я хочу тільки одного... — він закінчив фразу крізь зуби з якимось соромом, — ...зберегти свою свободу.
— А от я гадав би, — сказав Жак, — що свобода полягає в тому, щоб дивитися в обличчя ситуаціям, у які ти потрапив зі своєї власної волі, й брати на себе всю відповідальність за них. Та ти, звичайно ж, іншої думки: ти засуджуєш капіталістичне суспільство, та все ж ти виконуєш ролю службовця в цьому суспільстві, ти афішуєш свою прихильність до комуністів, та не хочеш зв'язуватися з ними, ба навіть ніколи не голосував. Ти зневажаєш буржуазію, й усе-таки ти буржуа, син і брат буржуа, та й сам живеш, як буржуа.
Матьє зробив нетерплячий жест, та Жак не дав обірвати себе.
— Ти ж, одначе, зрілого віку, мій бідолашний Матьє! — зі сварливою жалістю сказав він. — Та сам від себе це приховуєш, хочеш здаватися молодшим, ніж насправді. Втім, я, може, й несправедливий. Може, ти ще не сягнув зрілого віку, адже це радше вік моральної зрілости... можливо, я сягнув його швидше, ніж ти.
"Докотилися, — подумав Матьє, — зараз він буде казати мені про свою молодість". Жак пишався своєю молодістю, вона була його ґарантією, дозволяла йому обставати на боці правопорядку з чистою совістю: упродовж п'яти років він старанно переймався всіма модними захопленнями, потім вдався до сюрреалізму, мав кілька принадних зв'язків і часом перед тим, як лягти в ліжко з жінкою, нюхав хустинку, просякнуту хлорним етилом. Одної прегарної днини все владналося: Одетта принесла йому з посагом шістсот тисяч франків. Він писав Матьє:"Щоб не бути, як усі, треба поводитись, як усі". І купив адвокатську практику.
— Нітрохи не докоряю тобі за твою молодість, — сказав він. — Навпаки, тобі пощастило уникнути деяких відхилень. Та, врешті, й за своєю я не шкодую. Бачиш, по суті, нами керували інстинкти нашого старого дідуся-пірата. Тільки я відразу ж їх позбувся, а ти смакуєш їх крапля за краплею, не можеш дістатися до дна. Гадаю, за своєю натурою ти набагато менше пірат, ніж я, це тебе й губить: твоє життя є вічним компромісом поміж схильністю до бунту й анархії, причому дуже помірною, і твоїми глибинними схильностями, що ваблять тебе до порядку, морального здоров'я, сказати б, до рутини. Внаслідок цього ти так і лишився безвідповідальним вічним студентом. Та поглянь же на себе, старий: тобі тридцять чотири роки, твоя чуприна вже потроху сивіє, — щоправда, не так, як у мене, — в тобі вже нічогісінько немає від молодика, тобі вже важко провадити богемний штиб життя. Та й що ж таке богема? Сто років тому це було дуже гарно, тепер це жменька блукальців, які не становлять ніякої загрози і просто запізнилися на свій потяг. Ти вже сягнув зрілого віку, Матьє, чи, принаймні, повинен його сягнути, — неуважно сказав він.
— А нехай тобі! — відказав Матьє. — Як тебе послухати, то зрілий вік — це вік смиренности, я цього не визнаю.
Та Жак не слухав його. Його погляд раптом зробився ясний і веселий, і він жваво заговорив:
— Послухай, я вже тобі казав, що можу дещо запропонувати, якщо ж ти відмовишся, то легко зможеш позичити ці гроші в когось іншого, докорів сумління я не матиму. Так от, я пропоную тобі десять тисяч франків, якщо ти одружишся зі своєю подругою.
Матьє передбачав такий виверт, що дозволяв братові гідно вийти з цієї ситуації.
— Дякую тобі, Жаку, — підводячись, мовив він, — ти справді дуже люб'язний, та я не приймаю твоєї пропозиції. Не кажу, що ти геть не маєш рації, та якщо я й одружуся коли-небудь, то тільки за власним бажанням. Зараз це був би дурнуватий вихід зі становища.
Жак теж підвівся.
— Подумай, — сказав він, — не поспішай. Твою дружину ми приймемо дуже добре, про це немає чого й казати, я довіряю твоєму виборові; Одетта буде щаслива мати її за подругу. До речі, моя дружина геть нічого не знає про твоє особисте життя.
— Я вже подумав, — відказав Матьє.
— Як хочеш, — сердечно мовив Жак — чи й справді був він такий незадоволений? Потім докинув: — Коли побачимося?
— Я прийду обідати в неділю. Бувай.
— Бувай, — сказав Жак, — і... і якщо ти передумаєш, то моя пропозиція залишається чинною.
Матьє посміхнувся і вийшов, не сказавши й слова. "По всьому! — подумав він. — По всьому!" Він бігцем спустився східцями , веселий він не був, та йому хотілося співати. Тепер Жак, напевне, знову засів у своєму кабінеті, вигляд у нього розгублений, на вустах сумна й поважна посмішка:"Цей хлопчина непокоїть мене, адже він уже сягнув зрілого віку". А може, він зайшов до Одетти:"Матьє тривожить мене. Не можу розповісти тобі, чому ж саме, та йому бракує розважливости". Що вона скаже на це? Гратиме ролю поважної й розсудливої дружини чи відбудеться якою-небудь фразою, не піднімаючи очей від книжки?
"Диви-но, — сказав собі Матьє, — я ж забув попрощатися з Одеттою!" Він відчув докори сумління: зараз він геть схильний був почувати докори сумління. "Невже це правда? Невже я і справді утримую Марсель у принизливому становищі?" Він згадав різкі репліки Марсель проти шлюбу. "Втім, я ж їй пропонував. Один раз. П'ять років тому". Як по правді, то це повисло у повітрі, принаймні Марсель розреготалася просто йому в вічі. "Та нехай йому, — подумав він, — у мене комплекс меншовартости по відношенню до брата!" Та ні, це було не так, яким би не було його почуття провини, Матьє ніколи не переставав подумки виправдовувати себе перед братом. "От тільки цей пройдисвіт запав мені у серце, й коли мені не соромно перед ним, то соромно за нього. Ох, — подумалося йому, — з родиною не порвати, це як вітрянка, вона поціляє тебе, коли ти ще маленький, а мітить на все життя". На розі вулиці Монторґей була забігайлівка. Він увійшов, узяв у касі жетон, телефонна кабіна стояла в темному закутку. Коли він зняв слухавку, серце його стислося...
— Гало! Гало! Марсель?
У Марсель телефон був просто у спальні.
— Це ти? — поспитала вона.
— Так.
— Ну й що?
— Та що, стара відпадає.
— Гм! — із сумнівом буркнула Марсель.
— Кажу тобі. Вона була добряче напідпитку, в неї смердить, вона огидна, якби ти тільки побачила її руки! Це просто тварюка.
— Гаразд. Що далі?
— Ну, в мене є на оці один чоловік. За рекомендацією Сари. Дуже добрий фахівець.
— А! — байдуже мовила Марсель. І запитала: — Скільки він бере?
— Чотири тисячі.
— Скільки? — не вірячи своїм вухам, перепитала Марсель.
— Чотири тисячі.
— От бачиш! Це неможливо. Треба йти до...
— Ти не підеш! — твердо відрубав Матьє. — Гроші я позичу.
— В кого? У Жака?
— Я щойно від нього. Він відмовив.
— А Даніель?
— Він теж відмовив, тварюка така! Я бачив його сьогодні вранці, кажу тобі, в нього кишені набиті грішми.
— Ти не сказав йому, що гроші потрібні... для цього? — хутко запитала Марсель.
— Ні, — відказав Матьє.
— Що ж ти робитимеш?
— Не знаю. — Він відчув, що голосові його бракує впевнености, і твердо додав: — Не хвилюйся. У нас ще сорок вісім годин: гроші я знайду. Хай йому дідько, чотири тисячі це ж не сума.
— Ну, що ж, знайди, — сказала Марсель якимсь чудернацьким тоном. — Знайди їх.
— Я зателефоную тобі. Як завше, побачимося завтра ввечері?
— Так.
— У тебе все гаразд?
— Усе.
— Ти... ти не дуже...
— Ні, — сухо відказала Марсель. — Я непокоюся. — І трохи м'якше додала: — Врешті, роби як знаєш, бідолахо ти мій!
— Хоч убий, а завтра ввечері я принесу тобі чотири тисячі франків, — пообіцяв Матьє. Він повагався і через силу докинув: — Я люблю тебе.
Марсель повісила слухавку, нічого не сказавши.
Він вийшов із кабіни. Проходячи через залу, він ще чув сухий голос Марсель:"Я непокоюся". "Вона гнівається на мене. Однак я роблю те, що можу". "В принизливому становищі". Невже я тримаю її в принизливому становищі? А якщо.. Він різко зупинився посеред хідника. А якщо вона хоче дитину? Тоді все летить шкереберть, досить подумати про це на хвилю і все набувало іншого сенсу, це вже була геть інша історія, та й він же, й сам він міняється від голови до п'ят, він уже не обманює сам себе, а є просто негідником.