І лише коли вариво готове, визнаю його своєю поживою.
Воістину, чимало випадків владно підходили до мене, та ще владніше промовляло до них моє жадання, і вони одразу вклякали і благали,–
благали надати притулку й розкрити серце, улесливо примовляючи: "Бачиш, Заратустро, як щирий друг підходить до друга!"
Але що казати там, де ніхто не має моїх вух! Я так гукатиму на всі вітри:
Ви все мізернішаєте, малі люди! Ви кришитеся, любителі вдоволення! Вам недалеко до загибелі –
через ваші численні малі чесноти, через безліч дрібних недоглядів, через безмір жалюгідного смирення!
Ваше царство земне надто поблажливе, надто поступливе! А щоб вирости дереву високим, йому слід у міцні скелі вчепитися міцним корінням!
У тканину людського майбутнього вплітається навіть те, що ви занедбали, навіть ваше ніщо – це павутиння і павук, що живиться кров'ю майбутнього.
Коли ви, малі чеснотливці, берете, то це схоже на крадіжку, – а навіть шахраїв закликає честь: "Крадіть тільки там, де нема як грабувати".
"Так нам дано", – напучує вчення смиренності. Проте я кажу вам, лагідні і поступливі: від вас беруть і братимуть щораз більше!
Ох, якби ви зреклися напівхотінь і рішуче зважились і на лінощі, і на працю!
Ох, якби ви розуміли моє слово: "Робіть собі що хочете, – але спершу станьте такими, що можуть хотіти!
Любіть ближнього свого, як самого себе – та спершу полюбіть самого себе.
Полюбіть великою любов'ю, полюбіть великою зневагою!" Так каже Заратустра, безбожник.
Та що казати там, де ніхто не має моїх вух! Для мене це надто рання година.
Серед цих людей я провісник самого себе, кричу сам, мов півень у темних завулках.
Та настане їхня пора! Настане також і моя! Вони стають щораз менші, убогіші, безплідніші – убогий бур'ян! Убога нива!
Невдовзі вони стоятимуть як суха степова трава, – воістину, огидні самі собі, прагнучи радше не води, а вогню!
О благословенна мить блискавиці! О таїна перед полуднем! – Колись я ще оберну їх на прудкий вогонь і на провісників із вогненними язиками,–
колись вони провіщатимуть вогненними язиками: він настає, він уже близько, великий полудень.
Так казав Заратустра.
НА ГОРІ ОЛИВНІЙ
Зима, недобра гостя, завітала до моєї домівки, від її дружнього потиску посиніли руки.
Я шаную її, цю недобру гостю, та охоче залишаю посидіти без мене. Залюбки втікаю від неї, а коли бігаєш добре, то втечеш!
Відважним кроком і відважними думками біжу туди, де не віє вітер – у сонячний закуток моєї гори Оливної.
Там я кепкую з суворої гості ще й дякую їй за те, що виловлює в хаті мух і притлумлює чимало різного галасу.
Адже їй не до вподоби, коли співає комаха, а то й цілих дві; а ще вона спустошує вулицю, аж місячне сяйво боїться бувати там поночі.
Сувора вона гостя – але я шаную її і не молюся, як розніжені пестуни, товстопузому ідолові вогню.
Краще трохи поцокотіти зубами, ніж молитися ідолам! – така в мене вдача. А я надто лихий на всіх ідолів вогню, палких, парких і задушних.
Кого я люблю, того люблю більше взимку, ніж улітку; а відколи зима завітала в мою домівку, я дошкульніше й відважніше глузую з ворогів.
Воістину, відважно навіть тоді, коли заповзаю в ліжко, – тоді сміється й пустує моє причаєне щастя, а заодно – і моя оманлива мрія.
Це я – заповзаю? Ніколи в житті я не повзав і не плазував перед можновладними, а якщо й брехав коли, то брехав з любові. Тому весело мені і в зимовому ліжку.
У вбогому ліжку мені тепліше, ніж у розкішному, бо я ревнивий до своєї бідності. А взимку вона мені найвірніша.
Кожен день я розпочинаю злою витівкою, – глузую з зими холодною купіллю, – тому й бурчить на мене сувора гостя.
А ще я залюбки лоскочу її восковою свічечкою, щоб вона, врешті, випустила з сірих, як попіл, сутінків небо.
Надто злий буваю я вранці, ранкової пори, коли біля криниці брязкає відро, а на сірих вулицях тепло іржуть коні.
Нетерпляче чекаю, щоб наді мною врешті з'явилося ясне небо, сніжнобороде зимове небо, сивоголовий дідуган, –
мовчазне зимове небо, яке навіть не згадує про сонце!
Хіба не воно навчило мене довго і ясно мовчати? А може, воно навчилося від мене? Або ж мовчання кожен з нас винайшов сам?
Усі хороші події стаються тисячократно; всі добрі, пустотливі події з насолодою стрибають у буття: хіба можуть вони стриматись – після першого разу!
Довге мовчання також добре і пустотливе, а ще хороше дивитися, мов зимове небо, круглими очима на ясному обличчі, –
мов зимове небо, не згадувати про своє сонце й про своє нездоланне, як сонце, жадання, – воістину, я добре засвоїв це мистецтво зимових пустощів.
Моя найулюбленіша зла витівка і моє мистецтво полягають у тому, щоб мовчання навчилося не виказувати себе мовчанням.
Торохкаючи словами й гральними костями, я пускаю ману на тих, що врочисто чекають; нехай мої жадання й мета будуть незвісні тим пильним наглядачам.
Я винайшов довгу, ясну мовчанку, щоб ніхто не міг зазирнути в глибину моєї душі і в мої жадання.
Мені траплялося багато розумних, котрі затуляли полою обличчя і каламутили свою воду, щоб ніхто не бачив і не міг прозирнути їх.
Та саме до них підходили ще розумніші невіри і розгадники, саме з них вони витягали найпотаємнішу рибу!
А з усіх мовчунів, як на мене, найрозумніші ясні, сумлінні й прозорі: адже їхня суть залягає так глибоко, що навіть найпрозоріша вода їх не виказує.
Сніжнобороде мовчазне зимове небо наді мною,–о сива голово з круглими очима! Ти небесний символ моєї душі та її завзятості!
Хіба я не мушу ховатися, мов той, хто проковтнув золото, – щоб мені не випатрали душу?
Хіба я не мушу ставати на диби, щоб усі заздрісники і зловтішники не помітили моїх довгих ніг?
Ох, продимлені, тепличні, зужиті, відквітлі, скорботні душі, – хіба ваша заздрість стерпіла б моє щастя!
Отож на своїх вершинах я показую їм тільки кригу й зиму, приховуючи, що моя гора підперезана ще й усіма поясами сонця!
Вони чують тільки посвист хуртовин – і не чують, що я літаю ще й над теплими морями, мов жагучі, важкі, гарячі південні вітри.
Вони бідкаються моїми знегодами й недогодами – та моє слово проголошує: "Не забороняйте недогоді приходити до мене: вона невинна, як дитя!"
Хіба могли б вони стерпіти моє щастя, якби я не закутав його в знегоди, зимові негоди, у шапки з білих ведмедів і в пелени засніженого неба!
Якби я сам не зглянувся на їхнє співчуття, – на співчуття заздрісників і зловтішників!
Якби я сам перед ними не зітхав і не цокотів зубами, терпляче дозволяючи кутати себе в їхнє співчуття!
Мудра пустотливість і зичливість моєї душі в тому, що вона не приховує в собі зими і хуртовин, не приховує, що вона попечена морозом.
В одного самотність – це втеча недужого, а в другого – втеча від недужих.
Нехай ці вбогі, заздрісні шахраї круг мене чують, як я цокочу зубами й зітхаю від зимової холоднечі! Дарма, що зітхаю й цокочу, – я все ж утік з їхніх напалених покоїв.
Нехай вони шкодують мене й зітхають разом зі мною, що я попечений морозом. "Від криги пізнання він усе-таки задубне!" – нарікають вони.
А тим часом я бігаю відважним кроком уздовж і впоперек по своїй горі Оливній, – тішачись на осонні гори Оливної, я співаю і глузую з усякого співчуття.
Так співав Заратустра.
ПРО ТЕ, ЯК ОБМИНАТИ
Отже, поволі проходячи крізь численні народи й розмаїті міста, Заратустра кружним шляхом повертався в гори до своєї печери. Та ось він зненацька підійшов до брами великого міста, – аж тут до нього з розкритими обіймами кинувся біснуватий блазень і заступив дорогу. Це був той самий блазень, котрого люди звали Заратустриною мавпою, бо він перейняв трохи з його слова і мови і полюбляв черпати зі скарбниці його мудрості. Блазень так заговорив до Заратустри:
– О Заратустро, це велике місто: тут тобі нема чого шукати, – а втратити можеш усе.
Навіщо тобі в'язнути в цьому болоті? Пошкодуй ноги! Плюнь радше на міську браму і повертай назад!
Для думок самітника тут пекло: великі думки ошпарюють живцем і варять маленькими шматочками.
Усі великі почуття тут перетлівають, тільки торохтять пересохлі калатала мізерних почуваннячок!
Хіба ти не чуєш смороду бойні й корчми, де частують духом? Хіба над цим містом не стоїть сопух зарізаного духу?
Хіба ти не бачиш душі, котрі висять тут зібганим брудним лахміттям! А з цього лахміття роблять газети!
Хіба ти не бачиш, як дух тут обернувся на гру словами? Він вибльовує огидні слова-помиї! А з тих помиїв роблять газети!
Тут нацьковують одне одного, та не знають нащо. Розпалюють одне одного і не знають навіщо. Баламкають у всі дзвони і видзвонюють золотом.
До всього охололі, шукають тепла у чарці вогнистої, понад міру розпалені, шукають охолоди біля заморожених розумів, – усім тут муляє і свербить почути про себе громадську думку.
Тут затишно всім попустам і розпустам, є тут, звісно, і чеснотливі, – багато послужливої служивої чесноти.
Багато послужливої писарської чесноти з намозоленими сідалищами і чекалищами, ощасливленої нагрудними зірочками і плоскогепими доньками-опудалами.
А ще тут багато побожності, багато облесливих блюдолизів і лакиз перед раттю Господньою.
Вряди-годи "згори" капає зірка і милостивий плювок, – тож і тягнуться всі беззірочні груди догори.
Родовиті тримаються двору, а двір утримує виродків; та на все, що походить з двору, молиться жебруща братія і послужлива жебруща чеснота.
"Я служу, ти служиш, ми служимо", – молиться до князя всяка послужлива чеснота, аби лиш заслужена зірка нарешті впала на запалі груди!
Та родовиті не цураються всього земного, і їхній князь не цурається припадати до найземнішого: до крамарського золота.
Господні раті на золото небагаті, князь мудрує, проте крамар – керує!
О Заратустро, в ім'я всього ясного, міцного й доброго! Плюнь на це крамарське місто і повертай назад!
Кров тут ледача, спляча й піниться безсило в усіх жилах: плюнь на велике місто– великий смітник, де піниться плісняве шумовиння!
Плюнь на місто розчавлених душ і запалих грудей, заздрих очей і липучих пальців,–
на місто нахаб, соромітників, писак, кривляк, горлопанів, роз'ятрених честолюбців,
де все нужденне, мерзенне, хтиве, чванливе, розкисле, прищаве, зловмисне росте величезним гнояком, –
плюнь на велике місто і повертай назад!
Але тут Заратустра урвав біснуватого блазня і затулив йому рота.
– Спинися нарешті! – крикнув Заратустра.