Беріг він себе подумки для чогось іншого, а для чого — і сам не знав. Для чогось вищого. Знічев'я почав читати книжки, теж Женя йому приносила. Читав неуважно, наперед вирішивши, що все там брехня, хіба що про шпіонів йому подобалося — там і не вимагається, щоб правда. Одного разу якось потрапила до нього книжка без початку, без кінця — і те, й інше відірване, ні авто-# ра, ні назви. Оця книжка йому сподобалася: якийсь злодій, каторжник, прийшов обікрасти єпископа, а той йому підсвічники подарував і таке інше... Дуже Вадим цією книжкою захопився, зубами скрипів, коли дійшов до останньої сторінки, а кінця й немає.
Провідували його товариші, хлопці з автогосподарства, поплескували по плечу, чомусь своєму раділи, реготали, говорили про запчастини, про заробітки — все це йому було нудне. Вважав він себе вищим таких дрібних інтересів. Лежав і слухав їхні розмови з таким виразом н^ обличчі, як у лорда Байрона. Як на гріх, хлопці того виразу не помічали. "Ну, бувай здоровий, швидше виписуйся, у нас там саме запарка". Прийшов якось його провідати Клавочка Савельев, змінений і чистий: чуб підстрижений, бороди немає, светр з оленями. Не блазнював, знічено сказав: "А я, брат, оженився". Вадим посміхнувся, на кому — не запитував, ясно, на кому той міг оженитися. Запитав лише, де жити збирається, виявилося — у дружини. "Ти з гуртожитку, не виписуйся,— сказав Вадим,— мало що може трапитися. Залиш за собою ліжко". Клавочка пообіцяв.
Відлежався Вадим — і знову на роботу. У кімнаті тепер жив він сам, ліжко Клавочки поки що пустувало. Женя приходила разів два на тиждень — попрати, позашивати, зготувати обід. Залишалася й на ніч, звичайно. Вранці йшла, чіпляючись за нього очима, як реп'яхами, очевидно, чекала, що скаже: "Розпишемось". Але ні, не на такого напала. А Клавочка ходив одружений, сумирний, тихий — куди що й ділося. Працював нормувальником. Дружина його виявилася господарською, злою. Ех, Клавочко, Клавочко, задешево ти себе віддав...
А Вадим жив наодинці із своєю голодною, не-влаштованою душею, все переглядаючи в ній, перетрушуючи, все намагаючись знайти, що там неправильно і де помилка. Головне, що нудно йому було із самим собою. Навіть розлюбив він свої улюблені думки про те, що всі брешуть... Ну то й що? Кудись його тягло, а куди — невідомо. Став він чомусь звертати увагу на те, що раніше презирливо називав явищами природи. Коли йшов уранці на роботу, дивився на небо, де гуляли рожеві босі хмарки, або на круглий великий степ, рівно розчесаний борознами оранки, або на граків, що кричали в земляних виямках, і щось у нього нило у душі, переверталося. Найдивніше, що став від подовгу думати про матір, і ця думка вже не душила його, як раніше, а зворушувала. Начебто він тужив за її сльозами, за її смиренням, за її гладеньким словом "синок".
Після того, як поїхав Вадим, а Анфіса стала понурою і відлюдкуватою, у мене якось послабшало відчуття комунальної сім'ї. Хоч як це дивно, причиною цьому був телевізор. Панька Зикова купила його у кредит, дуже пишалася покупкою і через гордість пускала дивитися всіх бажаючих. Тепер квартирні пожильці майже всі вечори просиджували перед екраном з однаково голубими обличчями, втупившись очима в миготливе, ледь рябе зображення. Навіть Капа Гущина, церковниця, не могла встояти проти спокуси. Анфіса ходила не кожного дня (в неї втомлювалися очі), а я по-старомодному любила проводити вечори за книжкою. "Відстаєте, Ольго Іванівно",— сказала мені одного разу Панька (після покупки телевізора вона стала більш компанійською і навіть начебто добрішою). Що вдієш? Я була для телевізора, мабуть, надто стара. Зате чим старшою я ставала, тим ніжніше і ревніше любила свою роботу. Боялася, що прийдеться колись з нею розпрощатися — скасують, наприклад, посаду чи змусять піти на пенсію.
Яке це диво — робота з дітьми! Діти оточували мене, як жива, текуча вода. Вони весь час змінювалися — ішли одні, приходили інші, і в цьому була теж своя сумна чарівність... Страшно подумати, що було б, коли б у свій час я потрапила, скажімо, діловодом у якусь канцелярію. Та я б там померла...
Ішов час, і наші діти, вихованці Будинку дитини, ставали ситніші, гарно вбрані, кращі, розвинутіші. Я вже навчилася знаходити серед них обдарованих — просто з виразу очей. Знаю, що вчительці не належить розрізняти дітей, заводити серед них улюбленців. Та що поробиш, я мала улюбленців... Особливо любила я двох дівчаток: чорненьку і біленьку, Аню Ложкіну і Маню Вєткіну. Аня пряменька, височенька як на свої роки, з личком порцелянової смаглявості, з такими чорними очима, що в них навіть просвічував відтінок голубизни. "В Ані Ложкіної очі темно-чорні",— казали діти. Аня була музикальною, з прекрасним слухом, але соромлива до хворобливості. Коли я просила її заспівати, вона утикалася обличчям мені в живіт і туди виспівувала мотив правильним-правильним тоненьким голосом. Маня Вєткіна, навпаки, була дуже жвава, говірлива, і голос у неї був низький — хлопчачий бас. Крихітне тільце на тонких павучих ніжках, голова велика, світло-кучерява, величезні сірі очі, шахраювата посмішка... Маня могла говорити, не замовкаючи, протягом години, та так розумно, слушно, жваво, що всі дивувалися. Прочитану напередодні книжку могла повторити майже дослівно. Тільки лихо: не визнавала віршів, переказувала їх прозою... Коли мені вдавалося відірвати Аню Ложкіну від мого живота, вони з Манею Вєткіною співали дуетом — флейта-пікколо і віолончель..'.
Усе частіше до нас у Будинок приходили люди, які "бажали всиновити дитину. Яка-небудь бездітна пара, а то й одинока жінка, що прагла материнства. Одного разу навіть приходив одинокий чоловік. Влаштовувались оглядини, майбутні батьки вибирали собі сина чи дочку. Яка, по суті, жорстока процедура! За правилами, діти не повинні були знати, що їх роздивляються, "вибирають". Але якимось чином вони завжди знали. Навіть обговорювали заздалегідь: кого виберуть? Бути вибраним вважалося великим успіхом. Діти знали, що вибирають охочіше красивих, міцних, кучерявих. Маня Вєткіна була впевнена, що її виберуть: "Кучеряві всім потрібні".— "А ноги?" — заперечували інші. Ноги в Мані й справді були затонкі...
На оглядинах у музикальному залі діти поводились скромно, тихше води, нижче трави, але всією поведінкою, очима, руками, спинами благали: "Вибери мене, вибери!" І вибирали кращих. І вели. Так одного разу вибрали Маню Вєткіну. День, коли її повели, був одним з найсумніших... хоча за неї я повинна була радіти. її удочерила жінка з тонким лицем, з такими ж, як у Мані, сірими очима, вона недавно втратила дочку. Йдучи, Маня Вєткіна вже називала її мамою...
Одного разу я прийшла з роботи і побачила, що біля дверей стоїть Ада Юхимівна з ключем у руках і вигляд у неї заклопотаний.
— Здрастуйте, Ольго Іванівно. Добре, що ви прийшли. Намагаюся відімкнути — не виходить. Ви знаєте, я не в ладах з технікою. Дзвоню-дзво-ню — ніякого результату.
— А там хто-небудь є?
— Анфіса Максимівна. Коли я йшла, вона була вдома. Спробуйте своїм кл^очем.
Я спробувала — двері виявилися зачиненими на ланцюжок. Подзвонила раз, другий, третій — ніхто не йшов.
Ада була бліда, я теж стривожилася.
— Щось сталося,— сказала вона.— У мене таке передчуття.
— Спить? — припустила я.
— Ні, так не сплять, а особливо вона, в неї поганий сон, усе жаліється.
— Покличемо двірника?
Двірника на місці не було, тільки одна сокира. Ми стояли на подвір'ї. Будинок ремонтували, він
був увесь у риштуваннях. Вікно у кімнаті Громових було розчахнуте.
— Я залізу у вікно і зсередини вам відчиню,— сказала Ада.
— Як же ви залізете? Третій поверх...
— А по риштуванню; по риштуванню... Жваво, як мавпочка, Ада почала видиратися
вгору. її спідничка розвівалася дзвоном. Знизу кричали хлопчики: "Дивіться, бабуся лізе!" Все це було як у поганому сні. Добравшись до третього поверху, Ада помахала мені ручкою і зникла у віконному отворі. Я піднялася сходами — ліфт знову не працював. Я подзвонила — ніхто не відгукнувся. Раптом — шум якийсь у коридорі. Бігла Ада, кричала Ада:
— Який жах! Вона померла, померла!
— Упустіть мене.
Ада, кричачи, не могла розібратись з ланцюжком:
— Який кошмар! А тут ще ланцюжок... Нарешті вона мене впустила. Ми кинулися в
Анфісину кімнату. Вона лежала на підлозі ниць, ноги були незграбно вивернуті, носками всередину. Я спробувала її повернути догори — важка, гладка, вона була мені надсилу. Мені здалося, що вона дихає, жива.
— Адо, дзвоніть швидше в невідкладну допомогу!
— Дзвоню, дзвоню.
Ада кричала по телефону:
— Ви розумієте, людина помирає! Облиште ваші подробиці!
А я все намагалася перевернути Анфісу, ніби від цього залежало її життя. Якось мені вдалося повернути її на бік, але вона зразу ж завалилася ниць. У горлі в неї щось булькало: жива.
Приїхала невідкладна допомога. "Інсульт",— сказав лікар. Анфісу поклали на носилки, винесли, повезли. Я побігла, щоб надіслати телеграму Вади-мові.
Уся квартира притихла. Увечері до мене прийшла Капа:
— Ольго Іванівно, я в Анфіси в кімнаті прибрала. Я по-християнському. Теж була людина.
— Не кажіть "була", Капітоліно Василівно, адже вона ще жива.
— Жива, а помре обов'язково. Перст божий. Роздувало її як на дріжджах. Питаю: і куди ото ти гладшаєш? Ображається. Ось і вийшло по-моєму.
Капа була сувора, але вражена, і цим прихиляла до себе. Я її пригостила чаєм. Вона не відмовлялася, випила. До чаю нічого не було.
— Тебе, Ольго Іванівно, удар не зачепить, ти солодкого не любиш, тому й худа. Мене цілком може зачепити через мою огрядність. Для ока воно гарно, а для удару погано.
Після чаю вона сказала:
— Ольго Іванівно, дозволь у тебе посидіти увечері. Моя кімната поруч з Анфісиною, боюсь чогось. Смерті своєї боюся.
— Будь ласка, сидіть, я дуже рада.
Капа просиділа в мене вечір і говорила, говорила... Жалкувала за Анфісою, картала себе:
— Гріх на моїй душі. Спокушала я її, покійницю. Мені б помовчати, а я сперечалася. Ніби диявол мене за язик тягне.
Вона затято називала хвору покійницею, а я перестала їй заперечувати. Там, десь далеко, Анфіса лежала непритомна, мовчки, недосяжна для нашого розуміння. Темрява, що розділяла її і нас, була така густа, що мало чим відрізнялася від смерті...
За цей вечір Кагіа розповіла мені все своє життя.