Повернешся, а всі знайомі давним-давно померли. Чи не можна злітати років на п'ять?
— Можна й на п'ять.
Сироїжкін уявив, як повертається з космічного польоту.
Забуто всі його гріхи, наново починається хороше життя. Він ходить до школи, розповідає всім про свої пригоди й дружить з Електроником, який не відповідає за нього на уроках, а лише підказує розв'язання найважчих задач… Тільки навряд чи є зараз такі надшвидкісні ракети. Він чогось не чув про них.
Електроник підтвердив його підозріння.
— Та-ак… — тільки й сказав Сироїжкін, і це означало: навіщо тоді говорити, раз їх немає!
Прощальний вечір наших друзів пройшов у ділових розмовах. Було складено детальний план життя Електроника на найближчі два три місяці. Сергійко не наважився сказати, що від'їжджає на довгі роки. Чого доброго, Електроник не погодиться. А так, на два-три місяці, Електроник не заперечував. Він уже ввійшов у роль.
І Сергійко довго розповідав Електроникові про своє життя, про все, що тільки про нього знав. Електроник склав собі повну, ясну картину про людину, яку віднині він мав удавати. Життєпис Сергія Павловича Сироїжкіна так вдало уклався в його пам'яті, що він міг докладно змалювати будь-який епізод, розповідаючи, природно, від першої особи.
"Щоб я зламався, коли викажу таємницю" — ця клятва не тільки зберігалася, вона стала самим життям. Віднині Електроник мусив забути, хто він такий. Забути назавжди. Наш утікач крутився в постелі до світанку, потім ненадовго задрімав. Коли він розплющив очі, Електроника не було. Ні, не Електроника! Сироїжкіна вже не було в кімнаті.
Сергій Сироїжкін, семикласник школи кібернетиків, пішов у Палац піонерів. Там сьогодні Запитальний день: зустріч з академіками, наукові розмови — словом, звичайні шкільні справи. А тут, у квартирі на Липовій алеї, був той, хто раніше називався Сироїжкіним.
Сергій уперше подумав: а хто він тепер? Дивно! Поки що ніхто. Ще не придумав собі ні прізвища, ні ймення. Але кілька хвилин він хотів лишатися самим собою. Кілька дуже важливих хвилин.
Він сів до телефону і в адресному бюро довідався, як подзвонити в квартиру п'ятнадцять будинку номер три по вулиці Геологів. Набрав номер.
— Покличте, будь ласка, Майю.
А там його не розуміють:
— Алло, алло! Повторіть!
Він повторив:
— Будь ласка, Майю.
Різкі гудки. Відбій… Що за нісенітниця! Він зрештою здогадався: він говорив без голосу, зовсім беззвучно.
Сергій промовив уголос:
— Нісенітниця!
Вийшло.
— Майку до телефону!
І це вийшло. А раптом, коли він візьме трубку, знову зникне такий потрібний зараз голос?
Цього разу його почули. Приємний бас відповів:
— Зараз.
Зараз. Ось вона йде коридором у блакитному платті, підбивається у дзеркалах і думає: хто це?
— Слухаю.
— Здрастуй, Майю.
— Здрастуй! Хто це?
— Це Сергій, — глухо сказав він.
— Який Сергій?
— Сироїжкін.
— А, здрастуй, Сергію!
Йому стало й радісно й сумно.
— Я їду, — сказав він.
— Далеко?
— В Мурманськ.
— На гастролі? З цирком?
— Не зовсім так. Я не той… Я не фокусник.
— Ну звичайно, — сказала Майя. — Адже ти десь навчаєшся!
— Так, у школі кібернетиків, у сьомому. А ти?
— І я в сьомому. В хімічній.
— Цікава наука, — ні з того ні з сього бовкнув Сергійко й вилаяв себе: хімію він ненавидів.
— А я, уяви, зовсім не люблю хімії. Хочу через рік куди-небудь переходити, — зізналася Майя.
— А взагалі так, не дуже… — безглуздо промимрив Сергійко і раптом перейшов на бадьорий тон: — Переходь до нас! Ні, серйозно. У нас знаєш… — Він запнувся, помовчав. — А взагалі, ти мене ніколи не бачила. Я хочу попрощатися.
— Нічого не розумію, — сказала Майя. — Ти хіба не будеш сьогодні на Запитальному дні?
— Не знаю…
— Я щось нічого не розумію, — повторила Майя. — Якщо ти, Сергію, не жартуєш і хочеш зі мною попрощатися, приходь на Запитальний день.
…До поїзда лишалося три години. За цей час треба було розв'язати тільки одну задачу. Найважчу в його житті.
ЗАПИТАЛЬНИЙ ДЕНЬ
Кожний учень, який живе на Липовій алеї й сусідніх з нею вулицях, залюбки розповість, що таке Запитальний день.
"Це день особливий. По-перше, ми не навчаємося. По-друге, ми ставимо запитання — які хочемо. А по-третє, нам відповідають видатні люди. Шкода тільки, що на рік лише чотири Запитальних дні — перша субота кожного третього місяця. Чекаєш, чекаєш — не дочекаєшся".
До цього можна додати, що в усіх школах на найвиднішому місці висять скриньки — блакитні, рожеві, білі чи жовті. І в ці скриньки з великими знаками запитання учні опускають свої записки. Сотні "чому", "як" і "навіщо" чекають чергового Дня запитань і відповідей — так називається офіційно незвичайна субота. Але діти охрестили її по-своєму, і всі, навіть учителі, звикли говорити: "Запитальний день".
І от, як завжди, минуло три місяці, настала особлива субота. Школярі йшли і йшли до Палацу піонерів, прикрашеного кольоровою мозаїчною картиною, що іскриться на сонці: горн, барабан, супутник у космосі, земна куля, зорі Всесвіту. А всередині, за скляними дверима, гостей зустрічали два автомати-марсіани. Їх прозвали так за блакитно-сірі тулуби, що стояли на трьох ногах, за овальні телеекрани, що скидаються на голову в скафандрі, й за довгі вуса антен. На грудях марсіан — телефонний диск. Підходь, набирай номер будь-якого запитання, зазначеного в картотеці, і приємний голос повідомить, що такс фотон, яка траєкторія польоту до Місяця й скільки на нашій планеті людей. А на екрані з'являться креслення, малюнки й кінокадри.
Як бачите, марсіани теж відповідали на запитання. Та сьогодні, за півгодини до дзвоника, марсіани осоромилися. Звичайний семикласник із школи кібернетиків відповідав швидше ніж автомати. Чому літають метелики, скільки криги в Антарктиді, чи існує швидкість більша за швидкість світла — жодне питання не спантеличувало хороброго семикласника. Електроник — це був, звичайно, він — тріщав, мов кулемет, заглушаючи марсіан. Щоправда, не всі слухачі його розуміли, бо він розмовляв дуже швидко і в нього виходили приблизно такі фрази: швидкістьсвітлатристатисячкілометрівнасекунду, — але всі аплодували переможцеві від душі.
— Ваш Сироїжкін — молодець! Просто ходяча енциклопедія, — казали учні з інших шкіл кібернетикам.
— Стривайте, ще не те буде! — багатозначно відповідали кібернетики.
Дзвоник обірвав гру, запрошуючи до залу, де на сцені за довгим столом зібралися вчені, інженери, письменники — словом, видатні люди.
Підвівся сивий чоловік з різкими зморшками на обличчі. Академік Немнонов не вперше головує на Запитальному дні, і все ж, перед тим як почати, він уважно оглянув ряди, побачив сотні очей — веселі й уважні, зухвалі Й задумливі, примружені Й широко розплющені.
Тим, хто сидів на сцені, здалося, що трохи розгладилися зморшки на обличчі академіка Немнонов кашлянув в кулак і швидко запитав:
— Скажіть, будь ласка, чи є в залі люди, які вважають, що в науці все відкрито? Якщо такі є, хай піднімуть руки!
Гомін здивування був йому у відповідь. Жодна рука не піднялася.
Академік усміхнувся.
— Спасибі, друзі мої! — сказав він. — Дозвольте почати. Коли я і мої товариші ознайомилися з вашими запитаннями, ми згадали потішну історію. Минулого століття в одній західній країні батьки віддали хлопчика до школи. Через якийсь час до них додому завітала вчителька. Вона сказала дуже ввічливо, але зміст її слів був такий: "Мені дуже неприємно говорити це, і все ж ваш син настільки дурний, що навчати його далі просто немає сенсу". Природно, що батьки дуже засмутилися. Проте вони послухалися вчительку й забрали сина зі школи. Цього хлопчика… — академік зробив паузу й швидко промовив у мікрофон: — звали Томас Алва Едісон.
Веселий сміх вибухнув у залі й затих. Що ж далі?
— Так от, — очі академіка хитро примружилися, — прочитавши ваші запитання, ми подумали: а що сказала 6 про них ота вчителька? Напевне вона б вигукнула: "Боже мій, скільки безглуздих запитань і жодного розумного!" — Немнонов знову зачекав і несподівано закінчив: — Молодці, діти! Отак і далі робіть!
Ну й забавні ці окаті хлопчаки й дівчатка! Жартуй з ними хоч весь день, і їм не набридне веселитися. Академік подумав: а що якби сміх був чимось видимим? Якби, наприклад, він породжував легких, як сонячні плями, зайців, то сотні, тисячі золотавих тіней промчали 6 зараз по залу, стрибнули у двері й вікна й поскакали вулицею, перекидаючись і звеселяючи перехожих.
— Переходимо до запитань, — діловито сказав академік, і очі, спрямовані на нього, знову стали уважними. — Запитань дуже багато, всі вони цікаві й потребують розмірковувань. І, хоч ми розбили їх на групи, довелося запросити фахівців з різних галузей науки, виробництва, мистецтва й літератури. Це нас радує. Я недаремно спитав на початку бесіди, чи все ми знаємо про природу й чи вважає хто-небудь, що всі відкриття уже зроблено. Ваше красномовне мовчання і запитання переконують, що скептична приказка "ніщо не нове під місяцем" безнадійно застаріла.
Академік став читати записки дітей.
"Я чув, — говорилося в записці семикласника Юрія Боброва, — що в ніжці простого стільця міститься стільки енергії, скільки дає Братська ГЕС за кілька років. Чи правда це?" І друге запитання із школи номер три: "Чи можна перетворити Місяць на електростанцію Землі, щоб вона збирала сонячні промені й передавала нам електрику? Адже Сонце посилає на Землю стільки теплоти, що кожні дві з половиною хвилини можна кип'ятити озеро Севан".
— Я гадаю, — сказав головуючий, — що академік Петро Іванович Сомов розповість нам про найважливіші проблеми фізики й енергетики: про термоядерні реакції, про перетворення сонячної енергії в електричну й про інші перспективні джерела енергії. І ми разом поговоримо про те, як людство з допомогою грандіозного моря електроенергії готується керувати кліматом, збирати величезні урожаї цілий рік, заселяти інші планети.
Ще кілька записок оголосив Немнонов. Запитання до медиків: "Чи можна на час тривалих космічних польотів усипляти або заморожувати людину?", "Чи досить космонавтові у стані невагомості двох годин сну?", "Як продовжити життя людини?" Запитання до письменників-фантастів:
"Як придумати те, що не передбачено наукою?", "Як працював Жюль Верн?" Звернення до фізиків: "Що таке штучний ніс? Чи можна створити запахотелескоп, щоб принюхатися до інших планет?"
Я не читатиму всіх записок, — вів далі Немнонов. — Скажу тільки, що серед них дуже багато питань з кібернетики.